- Дєвушка, можна швидше? - нервує хлопець у черзі до каси кінотеатру.
Флегматична панянка повільно відраховує купюри на свій квиток, а до початку сеансу лічені хвилини. Хлопець плечем майже відштовхує її, пірнає головою у віконце до касира:
- І мені два.
Нервове напруження трошки падає, бо відкривають ще одну касу й частина натовпу перекидається до неї.
Добре, що ці люди є, і є тут і зараз
Сьогодні - завершальний день показу стрічки Ларса фон Трієра "Меланхолія". Картина про те, що навіть у свої останні дні люди не можуть приховати ненависті до ближніх: батьки - до дітей, сестри й подружжя - одне до одного. А коли так, то навіщо цьому світу існувати, запитує режисер.
Сенс, який фон Трієр закладає в стрічку, не б'є відразу в чоло. Принаймні кілька хвилин по закінченню голова залишається порожньою. Потім десь із низу живота її поступово наповнюють емоції, щось починаєш розуміти.
Не уявляю, як висидів би "Меланхолію" на самоті вдома перед монітором комп'ютера. Чи не мав би по тому чергового нападу депресії. А коли в наповненому чужим диханням залі вмикається світло й оплески починаються після тієї самої паузи, що й у тебе, виникає розуміння: добре, що ці люди є, і є тут і зараз.
- Сначала хотелось уйти, так как сочла фильм скучной историей зажравшейся девушки, - чую після сеансу розмову двох подруг. - Потом накрыло так, что вконце расплакалась.
Думаю, і вона комп'ютер вимкнула б задовго до кінцівки.
3 
1
Коментарі
6