Ексклюзиви
Четвер, 07 лютого 2013 13:41

Парижани хотіли вчинити над вбивцею Петлюри самосуд
5

 

Чому саме Симон Петлюра був символом так званого українського "антисемітизму"? І чому його вбивцю так легко виправдали в паризькому суді? На ці питання у своїй книзі "Пан Петлюра?" дає відповідь польський історик Анджей Ковальчик. Паризькі судді фізично не могли перевірити аргументи сторін, натомість ігноруючи сам факт убивства, стверджує автор. Українською книга вийшла 2010 року в перекладі Марії Гудь у видавництві "Акта" - http://www.acta.com.ua. Gazeta.ua публікує першу главу книги "Rue Racine — вулиця Расін", де власне досліджено перебіг самого вбивства, слідства та суду.

Анджей Станіслав Ковальчик – есеїст, історик літератури, професор Варшавського університету. Працює в Інституті польської літератури Варшавського університету. Популяризатор спадщини часопису "Kultura". Редактор і упорядник есеїстки й листування Єжи Стемповського, Станіслава Вінценза, Єжи Ґедройця, Вітольда Гомбровича та інших. У 2008 році у співавторстві із Базилем Керським опублікував книжку "Розмови із Богданом Осадчуком" (український переклад – 2009). Видання "Пан Петлюра?" (1998) здобуло нагороду Фонду "Kultura" та номінувалося на престижну польську премію "Nike".

Rue Racine — вулиця Расін

Петлюра загинув у Парижі. Поцілений кулями Шварцбарда, він упав на бруківку вулиці Расін, за два кроки від бульвару Сен-Мішель. Петлюра звик до інших просторів, іншими дорогами ходив.

Шльома Шварцбард — поет, годинникар та солдат Французького іноземного леґіону, був євреєм з України, бурлакою та парижанином.

Шварцбард знав отамана лише з фотографії в Енциклопедичному словнику Larousse. Вирвав її з книжки й носив при собі як ордер на арешт, талісман, вирок невідомого трибуналу. Кілька місяців він блукав Латинським кварталом, вдивляючись у натовп у пошуках обличчя, котре знав напам'ять. Нарешті йому десь почулась українська мова, випадково наткнувся на Петлюру. Стежачи за останнім, Шварцбард потрапив до ресторану "Шартьє" на вулиці Расін, де отаман обідав разом із дружиною і донькою. В невеликому помешканні на Тренард не було кухні, отже сім'я харчувалась у "Шартьє". Ресторан цей існує й сьогодні. У ньому зберігся сецесійний інтер'єр з початку століття — часів, коли там бували герої Жеромського (Стефан Жеромський (1864–1925) — видатний польський прозаїк, поет, драматург і публіцист, названий сучасниками "сумлінням польської літератури"). І фасади будинків на вулиці Расін також залишилися ті самі.

У вівторок, 25 травня 1926 р., Петлюра обідав сам. Шварцбард чекав його на вулиці. "Пан Петлюра?" — запитав він українською.

Ми не вмираємо анонімно — смерть установлює нашу особу наче поліціянт. Отаман озирнувся й ще раз почув: "Vous-?tes Monsieur Petlura?" (Ви є паном Петлюрою? — фр.). Він підняв ціпок, немовби хотів відштовхнути набридливого перехожого. "Захищайся, собако!" — закричав Шварцбард і вистрілив п'ять разів поспіль, не схибивши ані разу. Остання куля влучила в серце. Вбивця закричав: "Assasin! Voil? pour les massacres! Voil? pour les pogromes!" (Убійнику! Ось тобі за розбої! Ось тобі за погроми! — фр.).

Автор: Фото: ukrlife.org
  Місце на розі rue Racine і бульвару St. Michel, де було вбито Симона Петлюру (позначено хрестиком)
Місце на розі rue Racine і бульвару St. Michel, де було вбито Симона Петлюру (позначено хрестиком)

Парижани, однак, не мали сумнівів щодо того, хто є вбивцею й відібрали в Шварцбарда зброю. Його вигукам про те, що він застрелив убивцю, не повірили й поліціянти. Вже тільки суд присяжних розподілив ролі інакше: Петлюра став народовбивцею, а Шварцбард — романтичним месником. Ми, натомість, попри деякі сумніви, не вміємо розпізнати в убійникові нового Каїна.

Обидва були паломниками. Мандрівниками. Один прямував до Києва — столиці вільної України, другий — до справедливої землі, де б навіть євреї вважалися за людей. Озираючись, вони бачили покоління купців, ремісників, шинкарів, селян-кріпаків, бунтівливих козаків, цадиків, попів та монахів, котрі молили Бога про ту землю. Петлюра походив з роду Наливайка, Хмельницького, Сагайдачного, Орлика й Мазепи, котрі зі зброєю в руках протистояли чужому пануванню. Він і сам був козацького роду. Мав непросту генеалогію. Козаки були авантюрною й політичною стихією, євреї натомість — мирним і віруючим народом. Одних живила воля та подвиги, інших — очікування й надія. Вони мандрували з примусу, заледве роздивляючись дорогу; йшли без мапи і дороговказів. Шварцбард — наступник біблійних пророків, котрі домагалися того, щоб правда, яку свого часу знехтували, восторжествувала. Він прагнув бути сумлінням Ізраїлю, живим спогадом про вбитих та принижених, голосу котрих світ так і не почув.

Стоячи ось так один навпроти одного і кожен серед свого народу водночас, вони втрачають свої індивідуальні риси — політика зводить їх до прізвищ, учинків і дат. Нам складно уявити, що ці люди могли відчувати чи переживати щось окрім того, про що читаємо на шпальтах газет; що вони могли виглядати інакше, ніж на фото з енциклопедії. Політика обирає собі жертв, деформує посмертні маски, тлумачить жести воскових фіґур.

Ми не оживлятимемо своїх героїв гостросюжетними сценами та не намагатимемося зробити їх більш гуманними в очах читача за допомогою літературної психології. Вислухавши, ми дозволимо їм піти, не вимагаючи розкриття усіх таємниць.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Петлюра та Грушевський зображені на стінах церкви у Жовкві

Наступного дня після вбивства Шварцбард писав до дружини ось що:

Я хочу, щоб на могилі мого батька в Ананьєві викарбували такий напис: "Ісааку, сине Мойші Шварцбарда! Спочивай у мирі, велика єврейська душе! Твій син Шльома помстився за святу кров брата твого Ізраеля і муки народу ізраїльського".

В діях убивці добре помітна традиція Старого Завіту, за якою на злочин слід відповідати помстою. Земля не може прийняти безневинно пролиту кров, доки вбивця не відповість за неї власним життям. Месника Старий Завіт величає go'el ha dam — тим, хто спокутує гріх пролитої крові. Розплата за смерть або насильство є моральним обов'язком рідного чи приятеля. Право старого Ізраїлю санкціонувало особисту помсту, водночас не передбачаючи жодної інстанції, котра би встановлювала справедливість. Убивцю не можна пробачити, бо життя за єврейською вірою належить Єгові та про будь-яке помилування не може бути й мови. Отож право на кров випливало не з понять сумління чи честі, а з віри. Насильство, отже, порушує не громадянські чи моральні закони, а порядок у Всесвіті.

Над конаючим Петлюрою Шварцбард вимовив слово "погром". Це прозвучало як закляття, що відображало норми, котрі багатьом іще здавалися живими й очевидними. "Погром" — старе слов'янське слово, яке означало поразку. Лише в другій половині ХІХ століття воно поступово змінило своє значення. Роздумуючи над долями Шварцбарда і Петлюри відкриваємо для себе новий зміст слова, трагічність якого в нашому столітті затьмарило інше — Голокост.

Автор: Фото: commons.wikimedia.org
  З особової справи Шварцбарда у в'язниці La Sant?
З особової справи Шварцбарда у в'язниці La Sant?

Спогади про жах погромів Шльома Шварцбард привіз із Росії — цієї, як казали у Франції, terre classique des persecutions antis?mites (класичний терен антисемітських переслідувань — фр.). Ще свіжими були спогади про справу капітана Дрейфуса і не бракувало її уражених епігонів, що боролися з несправедливістю, особливо поза межами Франції.

Шварцбард народився в місті Ізмаїл, у підросійській Бесарабії 1888 р. Згідно з родинними переказами, під час здійснення урочистості обрізання надійшла звістка про те, що влада видала розпорядження, котре наказувало євреям негайно повернутися до тих губерній, в яких їм дозволено проживати. Родина Шварцбардів переїхала до сусідньої Балти на Поділлі, яка зазнала погромів у 1882, 1905, 1917 рр. та тричі — 1919 року. Мати Шльоми померла від травм, завданих їй погромниками під час плюндрування сімейної крамниці. Він сам був змушений забезпечувати себе тимчасовими підробітками. Шльома багато років був підмайстром у балтського годинникаря, котрий особливим чином трактував роль навчителя, приховуючи від учня таємниці професії. Утім, Шварцбард був кращим учнем, аніж годинникар наставником, та навчився професії всупереч майстрові. Загальну ж освіту він черпав з доброго, але єдиного джерела — Біблії. Зрештою, Шльома приєднався до гуртка марксистів аматорів, де його навернули в революційний катехизм. Незабаром, однак, товариші виключили його зі свого кола, щойно стало відомо, що він намагається поєднати соціалізм із вірою в Бога.

Після різні в Одесі, котра поклала початок великій хвилі погромів, Шварцбард організував у Балті єврейську самооборону. Через це влада звинуватила його в провокуванні погрому, і він відсидів кілька місяців у в'язниці. Після звільнення виїхав з Росії й оселився у Парижі. 1914 року Шварцбард разом із братом долучився до Французького іноземного леґіону. Вони обидва билися добре; після поранення в битві на Соммі обидва отримали найвищу бойову відзнаку — Croix de Guerre (Військовий Хрест) і заслужили похвалу головнокомандувача. На фотографії в Encyclopaedia Judaica бачимо Шльому, що лежить у шанці й цілиться в невидимого ворога.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бій біля станції Крути тривав майже весь день

Вийшовши з лікарні Шварцбард разом із дружиною попрямував до Росії, щоб там приєднатися до вже революційної армії. У вересні 1917 року він дістався Балти, де йому, проте, не знайшлося місця, і Шварцбард поїхав ув Одесу, щоб спробувати повернутися до свого ремесла. Сюди з'їжджалися євреї з цілої України; серед них було чимало жертв і свідків погромів. У загонах Червоної армії Шварцбард бився проти німців, проти загонів Петлюри й, аж до 1920 року, коли вдруге еміґрував з Росії,?— проти Денікіна. Відтак повернувся до Парижа, відкрив ювелірну майстерню, вів активну діяльність у профспілках, реґулярно дописував до нью-йоркського тижневика Di Fraje Arbajter Sztyme під псевдонімом Baal Chalomot — Мрійник. Його переслідували спогади з України. Образи погромлених штетлів (Штетль (з їдиш) — єврейське містечко. Типове місце проживання євреїв у Центральній та Східній Європі в ХVI – пер. пол. ХХ ст) — являлися йому уві сні та вочевидь:

Я зустрічав єврейських солдатів, котрі билися в Галичині й Туреччині, й були поранені. Повернувшись додому вони застали там замучених і знівечених батьків, збезчещених дітей, людей, що оніміли від жаху. Щасливі ті, хто міг плакати. Вони ж вили від болю й жалю неначе звірі.

Дізнавшись, що Петлюра в Парижі, Шварцбард вирішив його вбити. Він читав українські еміґраційні газети, а саме — тижневик Тризуб, редактором якого був сам отаман. Шварцбард замкнувся в собі — його мучило відчуття місії. Цілими днями він ходив слідом за Петлюрою. За кілька ж годин до вбивства надіслав своїй дружині такого листа:

Моя люба Анно!

Я всього лише виконую свій обов'язок перед нашим нещасним народом. Я помщуся за погроми, кров і ненависть. Петлюра відповідає за це все. Він заплатить кров'ю. Ти ж тримайся. Не звинувачуй нікого. Це моє власне рішення — я не міг жити з усвідомленням того, що ніхто не помститься за таку страшну зневагу. Нехай Бог тебе благословить.

Шльома.

Парижани хотіли вчинити над Шварцбардом самосуд іще на місці замаху. Життя йому врятували поліціянти. Сидячи в арештантській камері в'язниці Санте, Шварцбард вагався, чи чоловік, котрого він убив, і справді був Петлюрою. Коли інспектор Моллард поставив йому декілька стандартних запитань, у відповідь почув лекцію про біди євреїв в Україні починаючи з ХV століття. Але дії козаків Хмельницького і гайдамаків Ґонти мало цікавили інспектора — він допитувався про людину, в котру Шварцбард стріляв. Тим часом поліціянт сповістив, що жертва замаху вмерла в лікарні. На підставі наявних документів померлого ідентифікували як Симона Петлюру. Шварцбард тріумфував: "Отже, я не вбив чесну людину. Я покарав убивцю". Він стискав руки поліціянтів: "Я щасливий. Тепер мені байдуже, що зі мною буде".

Він лише попросив, щоб його ненадовго відвезли додому. Попрощався з дружиною, а в майстерні впорядкував узяті на ремонт годинники. Склав список боржників. Поліціянти вилучили eнциклопедичний словник Larousse з вирваною сторінкою 558, а також — численні рукописи: начерки до дослідження про погроми в Україні, спогади з війни, працю про історію Європи від ХVІ ст. Покликанням Шварцбарда було слово; у сфері дій він почував себе чужим.

За підрахунками Червоного Хреста, кількість убитих і поранених українських євреїв становила близько 50 тисяч. Єврейські історики наполягають на кількості жертв принаймні вдвічі більшій. За іншими оцінками під час революції та громадянської війни в Україні загинули від двадцяти восьми до тридцяти п'яти тисяч євреїв. Які точні дані! Десятків тисяч закатованих селян, купців, урядовців та офіцерів, що їх більшовики ставили "под стенку", ніхто навіть не намагався перерахувати. Бо ж світ усе міряє своїми капризними мірками. Кількість жертв Голодомору, влаштованого Сталіним в Україні в 1932–33 рр. його ніколи не цікавила. Ці назви — Бердичів, Біла Церква, Житомир, Умань, Канів, Овруч, Корсунь, Сміла, Проскурів — знаємо зі щоденників епохи Бароко і романтичних поем. Захід же вперше почув їх від захисника Шварцбарда, коли той перелічував перед судом місця, де вчинялися найстрашніші погроми. Їх очолювали полковники й отамани з не зовсім сільськими прізвищами: Козир-Зірка, Палієнко, Захарчук, Зелений, Семесенко. В цих прізвищах чути свист шаблі та крики приречених на смерть.

З тих п'ятдесяти тисяч жертв погромів від рук українських солдатів могло загинути не більше ніж кілька тисяч. Решту вбили анархісти Махна і Григор'єва, російські козаки, білогвардійці Добровольчої Армії та просто різноманітні бандити. Незабаром злочини стали елементом пропаґанди. Для багатьох євреїв жертви, що загинули в Проскурові, Фастові та Тростянці були мучениками сіонізму. Українці, натомість, нагадували про схильність євреїв до більшовизму та про їхню діяльність у "чрезвичайці". Більшовики звинувачували петлюрівців, щоб скомпрометувати незалежну Україну. Захід натомість охоче виступив захисником скривджених, особливо зважаючи на те, що це йому нічого не коштувало. Ролі в цій драмі роздали за старим сценарієм: з одного боку — ремісники, крамарі, зґвалтовані дівчата і рабини, котрі голими руками захищали синагоги від профанації, а з другого — дикі гайдамаки. Між Збручем і Доном протягом кількох років тривало протистояння багатьох армій. Українці виборювали незалежність, б'ючись із німцями та більшовиками, Троцький боровся з Денікіним і Вранґелем, петлюрівці — з прибічниками гетьмана Скоропадського, піхота Пілсудського мірялася силами з Кінною армією Будьонного. Зрештою, добре організовані анархісти громили всіх. Звичайні бандити, натомість, не жаліли нікого. Такі скарби, як годинник, шапка чи взуття були спокусою, перед якою не кожен мав силу встояти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Прихильники відновлення пам'ятника Столипіну виступають проти вулиці Симона Петлюри

Стріляли тоді не питаючи про вину, рубали шаблею, щоб довести свою вправність, а з нудьги добивали багнетом. Протягом декількох років на українських землях точилися громадянська і звичайна війни, більшовицька революція в містах та жакерія у селах і нарешті — повстання за незалежність. До того ж, кожна влада оголошувала стан облоги. Ті, хто переслідував євреїв, покликалися на ідеологію погрому, що протягом кількох десятків років встигла зміцніти в Імперії та знайти прихильників майже в кожній суспільній групі. Хвиля погромів у 1918–19 рр. неабияк відрізнялася від попередніх. Метою переслідувачів були вже не ґетто в окремих містах, а весь єврейський народ у Східній Європі.

Шварцбард відчував, що мусить діяти. Міркуючи над передумовами його вчинку, завважуємо різні мотиви. Перший передбачає навмисну дію. Шварцбард вирішив знайти винуватця злочину. Однак винними були десятки тисяч: росіяни, донські й кубанські козаки, українці, поляки, що боролися з більшовиками, молдавани і навіть цигани; селяни й повстанці, офіцери та солдати всіх армій.

Автор: Фото: istpravda.com.ua
  Похорон Симона Петлюри
Похорон Симона Петлюри

А крім того, погроми вигадали не 1918 року. Наші говіння вартувало б розпочати з Речі Посполитої та наслідків її занепаду для єврейського народу. Потім — століття урядової недовіри та офіційна дискримінація в Російській імперії, конфлікти з греками в Одесі й перші погроми. Але Шварцбардові йшлось не про таких винуватців. Він шукав людину, на чиї плечі можна було б перекласти вину за різанину в Кишиневі та Одесі, в Сєдльцах і Білостоці, в Гомелі й Херсоні; людину, яка б відповіла за ганебний судовий процес проти Менделя Бейліса у Києві 1913 року і хвилю погромів громадянської війни та революції. Ця особа мала бути світові достатньо знаною, щоб звинувачення не впало у порожнечу, й водночас — досить слабкою, щоб її можна легко було затоптати. Отже Шварцбард зупинив свій вибір на Симонові Петлюрі. Кожен незалежний суд мав би відкинути такі звинувачення, оскільки "докази" мали особливий характер. Жертв і свідків було вдосталь, злочин був беззаперечним, проте чому саме цей еміґрант мав за нього відповідати?

Не відомо, чи належала коперніканська ідея звинувачення Петлюри під час процесу над його вбивцею самому Шварцбарду. Бувши людиною відважною, він не розраховував на зняття обвинувачень і був готовий до покарання. Політичний ажіотаж, що здійнявся навколо його вчинку, міг його дивувати, так само, як і виступи професійних декламаторів, котрі легко перетворювали кожну кривду та страждання в балаканину, що прославляла мудрість і духовну красу промовця.

Здається також, що Шварцбард не був здатним на зумисне вбивство. Він готував замах на Петлюру радше в стані надмірного збудження. Якби не збіг обставин, він ніколи б не здійснив свого плану або ж убив випадкового перехожого. Шварцбардом керував не холодний розрахунок, а голос сумління. До нього промовляли полеглі вояки та жертви погромів; товариші з над Сомми та євреї з українських містечок (штетлів) змушували до вірності. Та, мабуть, не лише вони навідували його вночі у в'язниці, коли він без сну метався камерою. Охоронці чули, як змучений Шварцбард повторював: "Wos wil en fun mir?" (Чого він від мене хоче?).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Олександр Довженко в своїх фільмах мстився петлюрівцям?

Усе ще переповнений сумнівами, Шварцбард черпав сили в Біблії. В Петлюрі він бачив Агага, короля амалекітів, котрого пророк Самуїл наказав стратити: "Як мечем своїм ти робив матерів бездітними, хай так само бездітною буде серед жінок і твоя мати".

Симон Петлюра походив з Полтави. Він народився в сім'ї візника. За покликанням був українцем; "за покликанням", бо такої національності в Імперії офіційно не існувало. За професією, натомість, Петлюра був бухгалтером, що неабияк смішило його супротивників. "Києва бухгалтерові не бачити",?— писав 1923 року Михаіл Булгаков. Замолоду Петлюра зв'язався з соціал-демократичним рухом. 1917 став командувачем українських збройних сил. Після Брестейського миру 1 березня 1918 року він разом з німцями вступив до Києва. В грудні став отаманом військ Директорії, котрі вигнали німецького ставленика гетьмана Скоропадського. Б'ючись на декількох фронтах, Петлюра зрештою програв більшовикам. Уклавши союз із Пілсудським, Києва так собі й не повернув, а віддалявся від нього щораз дужче.

Після повернення до Парижа 1921 року Шварцбард не оселився в старому кварталі Маре, де, за словами Ґійома Аполлінера, "так багато євреїв, а їхні дружини в перуках сумно відсиджують дні в глибині своїх крамничок". Він зупинився на вулиці Менілмонтан неподалік цвинтаря Пер-Лашез. 1925 року здобув французьке громадянство. У вільні хвилини з фотографією Петлюри і браунінгом у кишені вирушав на пошуки жертви. Нарешті натрапив на слід отамана. Той, однак, вельми часто був у супроводі дружини та доньки. Тому Шварцбардові доводилося відкладати замах. Ця історія може видаватися вигадкою для присяжних. Обвинувачений хоче переконати їх у тому, що діяв стихійно, під впливом морального імпульсу. Розраховує на зняття обвинувачень, але, якщо це не вдасться, воліє постати перед світом як романтичний месник, керований голосом сумління, а не як звичайнісінький лиходій. Шварцбард, однак, був щирим. За його переконанням, він здійснив вирок невидимого трибуналу, більш морального, ніж безпорадні суди.

Судовий процес розпочався 18 жовтня 1927 р. перед судом присяжних департаменту Сени і Марни. Родину Петлюри репрезентували двоє французьких адвокатів — Кампінчіні та Вільм,?— а також Чеслав Познанський, посланець Пілсудського. Шварцбарда захищав Генрі Торрес. Прокурор залучив тридцятьох свідків, позивач — двадцятьох п'ятьох, а захисники обвинуваченого — вісімдесят.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Більшовицький заколот у Києві придушили за допомогою юнкерів

Панове судді! Я не стою перед Вами, щоб благати про ласку — смерть мені не страшна,?— сказав Шварцбард у своєму останньому слові.?— Я готовий показати Вам, як вміє вмирати єврей. Стою тут перед вами радше як обвинувач, а не обвинувачуваний. Так! Я звинувачую наш час і весь цивілізований світ, котрий допустив до такого злочину. Наш сучасний світ — світ величезного поступу в промисловості, науці й мистецтві, винен не лише в тому, що пригрів на своїх грудях гадюку антисемітизму, а й відповідальний за повну байдужість щодо вбивства цілого народу.

Шварцбарда визнали невинним 26 жовтня. Вердиктові вторували вигуки залу: Viva la France! (Хай живе Франція! — фр.) Подібний прецедент вже мав місце в європейському судочинстві кінця першої чверті ХХ ст. Так, 15 березня 1921 р. в дільниці Шарлоттенбург у Берліні на очах численних свідків вірменин Согомон Тейлерян застрелив колишнього міністра внутрішніх справ Османської імперії Талаата-пашу, який був одним із організаторів депортації і масового геноциду вірменського населення в роки Першої світової війни. Німецький суд визнав, що С.?Тейлерян діяв у стані афекту (на його очах турецькі солдати зґвалтували двох сестер і вбили брата, під тілом якого він пролежав два дні) й звільнив його з під варти під овації присутніх у залі судових засідань. Різниця між цими процесами полягає, однак, у дійсному ступені відповідальності жертв замахів вірменського і єврейського вбійників.

Адвокат Торрес у своїй промові на захист обвинуваченого зазначив, що традиції і прагнення українського народу його абсолютно не цікавлять. Його цікавить український націоналізм, який після 1905 року підігрівався німцями. У травні 1918 року Петлюра дякував арміям центральних наддержав за те, що вони дозволили Україні здобути незалежність. Отаман також мав віддати належне прекрасній німецькій організованості та германській культурі. Коли внаслідок перемир'я німці й австрійці були змушені відступити зі Східної Європи,?— вів далі адвокат,?— український визвольний рух зазнав поразки. Петлюра та інші провідники українських націоналістів утратили ґрунт під ногами. Тим охочіше вони звернулися до народного антисемітизму. Зрештою, зголоднілих солдатів не треба було заохочувати до погромів.

1926 року французи добре пам'ятали війну, котру через величезну кількість жертв назвали "великою". Саме до цих спогадів нав'язував адвокат Торрес, представляючи Петлюру та свідків з його боку як германофілів, як німецький "винахід" з пропаґандистською метою. Правник Шварцбарда не стільки захищав свого клієнта, скільки доводив провину його жертви. В такому дусі "шварцбардівці" формували думку вулиці та світських салонів. "Ми є у Франції,?— писала у своєму відкритому листі поетеса і графиня мадам де Нобель,?— країні Корнеля (французький драматург, "батько французької трагедії". Член Французької Академії (1647)), де навіть зневага є неприпустимою, де честь є сенсом життя. Шльома Шварцбард із любов'ю й мужністю служив народові, котрий зробив євреїв вільними людьми". Графиня знайшла подвійне виправдання вбивства Петлюри: феодальний кодекс честі та революцію 1789 року. Сама мадам де Ноель нічого в цьому не тямила, проте тим, котрі попросили її публічно висловитися, не йшлося про здоровий глузд. Вони керувалися радше логікою барона де Шарлю, на яку той спирався, запрошуючи мадемуазель Оріану де Германт? (Барон де Шарлю, мадемуазель де Германт — герої роману-епопеї франц. письменника Марселя Пруста У пошуках утраченого часу (? la recherche du temps perdu — фр.), одного з найвизначніших творів світової літератури двадцятого століття) на концерт: "Вона, безумовно, нічогісінько не зрозуміє. Але хто ж вимагає від неї щось розуміти? Це виходить за межі її духовних можливостей; від неї вимагається лише говорити — це повністю відповідає її можливостям і в чому вона собі напевно не відмовить".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Прихильники відновлення пам'ятника Столипіну виступають проти вулиці Симона Петлюри

Голос мадам де Ноель, доньки румунського аристократа князя Бібеско, зазвучав у хорі різноманітних публіцистів та фразерів, завжди готових інформувати публіку про свою гуманність і любов до батьківщини. "Україна, Росія, Румунія і Польща,?— декламував Жорж Суаре,?— це країни, де погроми є хлібом насущним. У Палестині не буде жодного французького єврея, бо у Франції немає погромів". І справді, 1942 року сімдесят тисяч французьких євреїв поїхали прямісінько до Аушвіцу та Біркенау. Туди їх відправили з Дрансі,?— зони, яка не була окупована німцями,?— французькі урядовці, поліціянти та залізничники, що служили французькій державі.

Ґольдштайн, викликаний на роль свідка з боку захисту, казав, що звістки про погроми, які надходили з Києва в листопаді 1918 й на початку 1919 року, вразили євреїв та сколихнули громадськість. У грудні 1918 р. уряд незалежної України (Директорія) надав євреям право автономії та ґарантував релігійну толерантність. Однак водночас,?— за словами американського консула,?— на мурах з'явились афіші, в яких єврейських капіталістів називали ворогами України. Представники єврейських партій, інституцій і міністерства єврейських справ створили комітет допомоги жертвам погромів та слідчу комісію, яку очолив Ґольдштайн. Директорія засудила погромників і надала три мільйони рублів на допомогу жертвам. Було залучено сорок адвокатів, котрі в реґіонах вивчали кожну справу; допитували свідків та робили фотографії жертв і знищень. Документацію було скеровано до Києва для ретельного дослідження. За словами Ґольдштайна, погроми були організованими. Хоч на розлогих теренах України між військовими підрозділами не могло бути стабільного зв'язку, гасла, під якими проходили погроми, всюди були однаковими: "Рятуйте Україну! Бийте євреїв!". Він навіть бачив шматок прапора з написом у тому-таки дусі. Те саме гасло з'являлось у різних місцях, які нерідко були на відстані тисячі кілометрів одне від одного. Українці ж питали, чому свідок робить із цього факту такі далекосяжні висновки, якщо заклик був просто іншою версією чорносотенного гасла "Бей жидов, спасай Россию!". Та й як можна було знаходити спільну мову щодо погромів, коли навіть у військових справах були проблеми зі зв'язком?

Ґольдштайн також бачив військові прокламації з різних місцевостей, усі надруковані в одній друкарні. Окрім того, погроми відбувалися за ідентичним сценарієм. Наприклад у Проскурові все почалось із чуток, що в сусідньому Фельштині євреї вкрали дзвін і повісили трьох попів. За іншою версією на місці дзвону висіли дохлі собаки. Така брехня мала обурити гайдамаків. Своєю чергою в Фельштині казали, що те саме відбувалося в Проскурові. Ці ситуації зазвичай розвивалися таким чином: підрозділ вступає у місцевість, де проживають євреї, командир вимагає викупу розміром у двісті–триста тисяч рублів залежно від заможності громади (ґміни) та власної фантазії. Кожен приносить, що може. Нарешті отаман каже: "Нехай до мене прийдуть ваші головні". Відтак до нього приходять рабини, сивобороді старці та побожні євреї. Отаман до них:

Ви — більшовики!

Які ж ми більшовики? Ми — євреї, з політикою не маємо нічого спільного. Нас цікавить лиш релігія, Господь і молитва.

Якщо ви не більшовики, то наказую вам зголити бороди!

Але ж усім відомо, що для побожних євреїв борода є святою, зголити бороду — святотатство. Отже їм голять бороди. Потім змушують танцювати і співати побожні пісні. Зрештою починається оргія — приводять їхніх жінок і доньок, їхніх сестер. Солдати ґвалтують їх на очах у чоловіків, батьків та братів. А вранці, одурманені самогоном, убивають їх усіх до одної. Такий сценарій за свідченнями Ґольдштайна повторювався десятки разів. Отже хтось, очевидно, мав цим керувати. З матеріалів, з котрими він ознайомився, випливало, що погромами керував Петлюра. Коли Проскурів захопили більшовики, Ґольдштайн переїхав до Києва, позаяк суди було закрито, а адвокатуру — ліквідовано.

На численних фотографіях з архіву Еліаса Черіковера зображено мертві тіла жертв погромів. Небіжчики лежать рівно один біля одного, а навколо зібралися вцілілі мешканці громади, щоб засвідчити свою єдність із убитими. Доки тіла не будуть поховані, вони демонструють солідарність ґміни перед ворогом і смертю. Серед цих одягнених у лахміття зарослих постатей десь точно є і Шварцбард. Пізніше жертв людиновбивства також фотографували, але на світлинах із 1940 х років живих мешканців громади вже немає. На їхньому місці — кати. А тіла вбитих поскладані у величезні стоси.

Що парижани на лаві присяжних розуміли з описів погромів, якими на бажання Торреса їх щедро обдаровували свідки? Жорстокі сцени, вирвані з контексту революційних буднів, мабуть, промовляли до них навіть більше, ніж газетні кримінальні хроніки, котрі вони сумлінно перечитували щовечора. Торрес звів трагедію народів України до низки гостросюжетних епізодів. Страх, біль і приниження жертв, ницість катів він перетворив на паноптикон (музей) жахів, що базувався на простих, проте дієвих наочних засобах. Але чи могло все бути інакше? Якби Торрес був менш винахідливим і красномовним, а в ролі прокурора був сильніший за нього супротивник і Шварцбарда засудили (може, навіть до гільйотини), такий вирок опирався б на не менш емоційні арґументи, ніж зняття обвинувачень. Торрес мав над обвинувачами перевагу; знав, що на Заході ніхто не намагатиметься збагнути ситуації в Україні, що судді та громадськість очікують не правди, а якоїсь більш-менш логічної версії подій. Якщо вона ще й буде зворушливою і дасть змогу виставити всіх неабиякими гуманістами, тим краще!

Зі Шварцбардом Ґольдштайн познайомився раніше. В 1919–20 рр. у Парижі створено комітет допомоги жертвам погромів ув Україні, який Ґольдштайн і очолив. 1922 року завдяки пожертві одного француза єврейського походження до Франції привезли сорок дітей, що залишилися сиротами після погромів. Одначе грошей, щоб дати їм освіту, не вистачило. Отже вирішили віддати сиріт на навчання до ремісників. Першим на заклик комітету відгукнувся Шварцбард. Ґольдштайн стверджував у суді, що антисемітизм Петлюри був наслідком його політичної стратегії. Гетьмана Скоропадського він легко обійшов обіцянками аґрарної реформи. Однак більшовики обіцяли все: землю селянам, фабрики робітникам та гроші багатіїв бідним. Щоб скомпрометувати більшовиків, Скоропадський оголосив їх жидами, котрі хочуть знищити православ'я, вішати священників і посадити когось зі своїх на престолі у Києві… Такі арґументи для солдатської уяви були вельми промовистими.

Як захистити такий вчинок ув очах суддів та світу? — коментував процес Єжи Стемповський (син Станіслава Стемповського; найвидатніший польський есеїст, літературний критик, масон.).?— Як надати йому хоча б позірної пристойності? На це питання в євреїв є проста відповідь: треба виставити вбитого монстром, що скупався в їхній крові. Щоправда, Петлюра ніколи не вважався за антисеміта і навіть мав чимало друзів серед євреїв. Нестрашно! Для загального добра зробімо з нього антисеміта й керівника погромницької акції зараз.

Фінал, що розігрався на вулиці Расін був парадоксальним і логічним водночас. Широка життєва дорога Петлюри пролягла крізь українські степи, київський Хрещатик, Уяздовські алеї, де в Бельведері він зустрів Пілсудського, а наприкінці життя стала вузенькою вуличкою в Латинському кварталі. Отаман програв і жив на вигнанні зі спогадом про поразку. Постріли Шварцбарда поклали край його життю, сповненому ілюзій та несправджених надій.

Автор: Фото: ukrcenter.com
  Могила отамана Симона Петлюри
Могила отамана Симона Петлюри

Читачі Білої гвардії, ймовірно, пам'ятають, з якою зневагою говорять про Петлюру герої роману. Турбіни та їхні друзі — київські росіяни — називають отамана "Петуррою", а його підрозділи — бандами. Вигляд дисциплінованих військових відділів викликає у них подив. Мрії про вільну Україну залишилися для росіян химерою й загадкою. "Білих" і "червоних" єднало одне — прагнення зберегти імперські кордони. Це виявилося згубним для вимушеного союзу монархістів та демократів. Натомість урятувало більшовиків, котрі створили нову форму російсько-радянського патріотизму. Приєднавши 1945 року Львів, Сталін завершив велику справу об'єднання руських земель.

Булгаков передав атмосферу революційних років і громадянської війни в Україні в баченні Алєксєя Турбіна:

Та-ак, смерть не змусила себе довго чекати. Пішла осінніми, а потім — зимовими українськими дорогами разом із сухою сніжною віхолою. Почала постукувати з кулеметів у перелісках. Її самої не було видно, проте її випереджав якийсь недолугий гнів мужичків. Він гнав у дірявих постолах крізь мороз і заметіль, без шапки, з сіном у спутаному волоссі; біг з низько опущеною головою і вив. У руках він ніс дубову ломаку, без якої на Русі не обходяться жодні починання. Запурхали легенькі червоні півники. Потім у пурпурі сонця, що котилося на захід, з'явився повішений за статеві органи жид-корчмар. І в прекрасній польській столиці Варшаві з'явилося видіння: Генрик Сєнкєвіч стояв на хмарі й уїдливо усміхнувся. Потім вже надовго розгулялася повна чортівня, надулася й застрибала бульбашками. Попи дзвонили в дзвони під зеленими банями потривожених церквиць, а поруч, у шкільних хатах з вибитими рушничними кулями шибами, співали революційних пісень.

Солдати Петлюри з'являються в романі тричі. Написана в 1923–24 роках Біла гвардія є одним з перших текстів, що увічнили антисемітську леґенду Симона Петлюри і його солдатів.

Зараз ви читаєте новину «Парижани хотіли вчинити над вбивцею Петлюри самосуд». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

15

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі