У нашій культурі бувають дивні й несподівані зв'язки. Ось сюжет, який чудово це ілюструє. Наставником Карпенка-Карого був Дмитро Пильчиков, кирило-мефодієвець, соратник Шевченка. Сам Карпенко-Карий доводився шваґром Олександрові Тарковському, чий син Арсеній став поетом, а онук Андрій — знаменитим кінорежисером наших часів. А ще один наш сучасник — режисер Андрій Жолдак, на афішах зве себе Тобілевичем Четвертим. І справді — Тобілевичі є серед його предків. Отакий тісний світ.
Зазвичай згадують трьох братів Тобілевичів: Івана — драматург і артист Карпенко-Карий, Миколу та Панаса — великі артисти Садовський та Саксаганський. Але братів було п'ятеро: ще двоє, разом із Іваном, служили в єлисаветградській поліції й були неабиякими акторами-аматорами. Власне, аматори з Єлисаветграда й заснували український професійний театр!
Їхній батько Карпо Адамович дав освіту всім своїм дітям. Згодом йому казали: "І не стидно тобі, Карпо? У тебе отакі діти — і така стара шапка!". Він відказував: "Тим-то у мене такі діти, що така шапка!".
Іван узяв од батькового імені псевдонім Карпенко, а Карий — від Гната Карого, героя Шевченкової драми "Назар Стодоля". А за прототип Мартина Борулі з однойменної комедії послужив батько. Як і Мартин, Карпо Тобілевич безуспішно добивався поновлення дворянських прав. Ця історія тягнулася 60 років і закінчилася нічим. Коли Іван згодом почитав батькові "Мартина Борулю", той заплакав і мовчки посварився пальцем. Між іншим, у старому шляхетському гербі Тобілевичів — три блакитні хрести на червоному полі. Ніби пророцтво про славу трьох найвідоміших лицарів роду.
...У школі Іван був найсильнішим і дивував усіх тим, що силу ніколи не показував. Хіба щоб захистити слабшого. Усі це знали й побоювалися його. А він сам був боязким: коли батько вів його, 14-річного, до станового пристава влаштовувати на службу писарчуком, хлопець так боявся, що Карпо Тобілевич купив йому картуз вишень, аби заспокоїти. Утім, кар'єру Іван зробив швидко: став чиновником повітового суду, з окладом для його віку немалим — 14 рублів. Потім служив секретарем міської поліції Херсона, Єлисаветграда, де батько купив братам дім на вулиці Биковій за 2000 рублів.
Карпенка-Карого називали "дивним поліцейським": він не лаявся по-московськи й зовсім не брав хабарів. Коли згодом жандармерія вимагала відсторонити його від служби за неблагонадійність, місцеве начальство не повірило. Позбавляти Івана служби довелося спеціальним наказом Міністерства внутрішніх справ. На місці цього робити не хотіли!
Казали, що тоді російська бюрократія втратила хорошого чиновника, а українська література здобула хорошого драматурга. Зрештою, служба й так не була йому до душі: дисциплінований, витриманий і скрупульозно-совісний, він іноді кидав усе й ішов до компанії гультяїв. Відтоді й лишилася у нього приказка: "А виходь на мене сам сатана!".
Але це гріхи молодості. Зрілий Карпенко-Карий — рідкісно гармонійна постать нашої культури — як Сковорода. Знаменитий меценат Євген Чикаленко вчився в одному класі й сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем — майбутнім Саксаганським. Він також добре знав його старшого брата Івана й залишив про Карпенка-Карого немало рядків у своїх мемуарах. Чикаленко вважав, що якби Іванові не чотирикласна провінційна освіта, а університетська — з нього, можливо, вийшов би великий філософ. І ще. За тих часів вважалося корисним, про всяк випадок, до кожної незнайомої людини "ставитися так, ніби ця людина — сучий син, аж поки не стане достеменно відомо, що це не так". Так ось, пише Чикаленко, Карпенко-Карий зовсім не вмів користуватися цим правилом. Власне, через донос одного "сучого сина" і втратив службу.
Він обожнював театр. Із Бобринця ходив до Єлисаветграда 50 верст, щоб побачити в ролі Отелло гастролера Айру Олдриджа — того самого чорношкірого актора, що був приятелем Шевченка. На схилі літ Карпенко-Карий міг в усіх нюансах відтворити монологи Отелло англійською мовою, якої не знав!
Театр — важке мистецтво, там нелегко бути нормальною людиною. Він — був. Саме тому й посварився з братом Миколою. Микола підтримував свою жінку, велику актрису Заньковецьку, яка не терпіла поруч із собою конкуренток. А Іван вважав, що на сцені має вистачати місця усім. Може, він не мав професійної рації — але мав рацію моральну. Через це вони розійшлися. Зате з братом Панасом Іван утворив Товариство українських артистів, де було багато недосвідченої молоді. Товариство трималося на диво довго.
Так, він зумів залишитися природною людиною. І коли служив у поліції, і коли вже був артистом, на літо брав відпустку, їхав до свого хутора Надія й хазяйнував там. Косив, орав, сіяв. Тоді сам граф Толстой цим балувався, але для Івана то було всерйоз. Він страждав, що в місті "нема горизонту". На хуторі він викопав ставок, ловив рибу — й випускав назад. До речі, в нього був ще один псевдонім: революціонери-народовольці називали його між собою Сином Риби — від російського "карп" — "короп". На диво точно: завжди маючи що сказати, він більше любив мовчати й слухати. Цього не вистачало його сучасникам. Вони не мали терпіння, щоб чути, про що він мовчить.
Симон Петлюра, коли ще був театральним критиком, писав, що Карпенко-Карий мало не антисеміт, бо в його п'єсах євреї — карикатурні. Петлюра, можливо, не знав, що 1881 року, коли в Єлисаветграді "Союз спасения русского народа" влаштував погроми, Карпенко-Карий ховав євреїв у себе вдома.
Його остання сварка з братом Миколою відбулася, коли почалася російсько-японська війна. Уся інтелігенція, що вважала себе передовою, тоді сповідувала "пораженчеські" настрої: чим гірше буде нашій імперії, тим краще для нас. Думати інакше вважалося непристойно. Карпенко-Карий, один проти всіх, мислив по-іншому: що хорошого в тім, що люди вбиватимуть одне одного? Брат назвав його "чорносотенцем". Іван гостро переживав. Дехто вважав, що це призвело до його передчасної смерті.
Із його 18 п'єс принаймні 3 досі не сходять з української сцени: "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Сто тисяч". Головні ролі в них він свого часу грав сам. У ньому було щось від усіх трьох — Борулі, Пузиря й Калитки. Скажімо, Пузир, як і сам автор згодом, помер від хвороби печінки. Любив овець — як і Карпенко-Карий. А Калитка мав 200 десятин землі — стільки, як сам Іван Карпович на хуторі Надія.
Той хутір він заснував 1883 року й назвав на честь першої дружини Надії Тарковської. Земля дісталася їй у спадок від батьків. Маєток був у боргах, із якими Іван Карпович зумів поступово розрахуватися. Поруч були 200 десятин Надіїного брата Олександра. Коли той зібрався вступати до Київського університету, саме Карпенко-Карий дав йому рекомендацію.
1907-го, коли помер Карпенко-Карий, у Єлисаветграді народився Арсеній Тарковський. У своїх віршах він згадував, що в його дитинстві це степове місто дивовижно пахло полином і ваніллю.
1845, 29 серпня — народився в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград)
1856–1859 — навчається у повітовій школі в Бобринці
1860 — іде на службу писарчуком до станового пристава
1865 — разом із Кропивницьким засновують аматорський гурток у Єлисаветграді
1870 — одружується з Надією Тарковською. Вона померла 1882 року, залишила йому троє дітей: Назара, Юрка та Ярину
1883 — позбавлений служби за зв'язок із народовольцями. Жандарми звернули увагу, що багато паспортів нелегалам-народовольцям видано в поліції Єлисаветграда. Так вийшли на слід Карпенка-Карого. Його вислали на п'ять років до Новочеркаська. Діти лишилися під опікою діда Карпа
1885 — повінчався із 25-річною Софією Дітковською в Новочеркаську. Там же під час заслання написав "Мартина Борулю" та інші п'єси
1887–1889 — жив без права виїзду на хуторі Надія з батьком
1890 — разом із братом Панасом заснував Товариство українських акторів, яке розпалося після смерті Карпенка-Карого
1907, 15 вересня ( 2-го за ст. стилем) — помер на руках у дружини Софії в Берліні, де консультувався про свою хворобу — рак печінки
1956 — на хуторі Надія відкрили музей-заповідник
1 
1
Коментарі
10