Академік Тарас Шевченко помер у 47 років од необачно взятого на себе тягаря любові до покоївки, 20-річної Ликери Полусмаківни.
Усі згодні, що роман з Ликерою зробив своє, але... Ні, то, мовляв, лиш остання крапля. А причина — десять літ армії, набуті там хвороби й пристрасть до алкоголю. Ніби це приємніше, що помер од рому, а не од Ликери! Але й історія хвороби не каже, що він помер од любові. Там сказано: Шевченко "давно уже одержим органическим расстройством печени и сердца; в последнее время развилась водяная болезнь, от которой он и умер".
Сучасні медики розглянули всі шкідливі впливи (граверні кислоти, сигари й ром, виснажені нерви). Згадали хронічні застуди (саме під час такої написано "Заповіт"). Звідси ревматизм і ревмоміокардит. Від цього вмирають і без рому.
Але чому так раптово й рано? Чи не любовний невроз загострив інші недуги, що й стало фатальним? Невроз на таке здатен.
Та інакше й не збагнути, що там сталося. Адже за рік перед тим — скільки він усього зробив, скільки подорожував! А яким був! Взимку 1859/60-го щотижня ходив до Костомарова, в готель. За стіною була корчма, де механічний органчик грав "Травіату". Це бісило Костомарова. Він просив вимкнути музику, а Тарас кричав: "Валяйте "Травіату", я це люблю!" Готель стояв на вухах! Професор університету й академік бавились, мов діти!
А на літо Тарас став зовсім іншим. Він зустрів Ликеру.
Тут варто згадати його не лише хронічні застуди, а й хронічні закоханості. Тараса завжди вабили недоступні жінки. Не неприступні, а саме недоступні — які належали до світу, до якого він не належав сам. Так було з Дунею (полячкою з Вільна), так і з Амалією-Машею (німкенею, яку колись одбив у Сошенка), так і з Рєпніною (княжна!), й з Агатою Усковою (жінка Новопетровського коменданта), й багатьма іншими.
Ликера нічим не вирізнялася з того ряду. Вона була зі світу, до якого він хотів повернутися й не міг. Саме перед тим сватав землячку, сироту Хариту Довгополенко. Не вийшло. Брат Варфоломій радив брати гувернантку Надю Шуляківну ("добра, розумна, хочеш, сама приїде до тебе?"). Тарас писав: "Не спіши!" Бо вже була Ликера, колишня кріпачка Миколи Макарова.
Він побачив її влітку 1860-го під Петербургом, у Стрєльні, на дачі Надії Забіли, сестри Олександри Куліш.
Ликера — середнього зросту, кароока, кругловида, постать гарна, стан гнучкий, тонкий. У дамських спогадах вона іноді "невмивана", та то пусте. Тургенєв вважав її гарною, а цьому паризькому денді ймеш віри. Вони, до речі, з Шевченком обидва були закохані у Марка Вовчка, смаки збігалися. А жінці Куліша вірити не можна, бо тоді її чоловік був так закоханий у Маркевичку (того самого Марка Вовчка), що ледь не застрелився. То як іще Кулішиха могла дивитися на дівчат?!
У липні роман з Ликерою став явним. Всі вважали, що це "едва ли может принести счастье им обоим". Він сердився: "Хочби й батько мій устав із домовини, я б і його не послухав!"
Ликера — сирота, тож благословення просила у Макарова: віддайте мене за його, коли можете зробити мені таке щастя. Дозвіл дали.
По Пітеру з Тарасом Ликера гуляла в білому, шнурованому золотом, пальті (пошито за його ескізом) й білому береті а ля Гарібальді. Кажуть, він витратив на подарунки їй 1000 крб. Стільки ж Шевченко послав на купівлю землі під Каневом, куди хотів їхати з Ликерою на весну.
Якийсь час вона жила у своїх хазяїв. П'ятого вересня він найняв їй квартиру. Щодня бував там, але не лишався пізніше 9-ї вечора.
За тиждень вона втекла звідти. Нібито Тарас застав хату неприбраною, сказав: не хочу такої жінки. Вона: і я не хочу такого старого й поганого!.. Ще казали, що він застав її з лакеєм. Останній їх прилюдний діалог описано так: "Чи я коли-небудь вільно обходився з тобою?" — "Ні." — "Чи казав тобі коли яке незвичайне слово?" — "Ні." — "Так геть же від мене, а то я тебе задушу!"
Усе це — з третіх уст. А що було насправді?
Сам Тарас казав Костомарову: було те, що у Дон Кіхота і Дульсинеї. Ця відповідь не дає нам права зневажати Дульсинею. Або ми дивимося на неї його очима, або ні. Ось лиш одна деталь. Коли ще Ликера жила у хазяїв, вона застудилася. Тарас, запискою, попросив зняти мірку з її ноги, щоб купити тепле взуття. Це був жест Дон Кіхота.
Чи він не знав, що вона вітрогонка? Знав.
Бо сам виріс у лакейській і не міг не знати цих дівчат, вільних невільниць. Знав також, що їхні гріхи є насправді гріхами їхньої неволі. Тарас прийшов рятувати Ликеру з тої неволі. Отже, версія з лакеєм-полюбовником — погана версія. Чому ж стався розрив?
Усе могло бути дуже просто. Згадаймо мірку з ноги, згадаймо, що він не залишався у неї після 9-ї вечора. Для Дон Кіхота це норма поведінки. А якщо Дульсинея, добра душа, якось сама попросила його лишитися після 9-ї? Це могло викликати обвал, незрозумілий Ликері. "Чи я коли вільно обходився з тобою?"
Ця версія не зовсім наївна. Шевченкові ідеали падали й від меншого. Агату Ускову він обожнював, але вона враз перестала для нього існувати, коли побачив її за грою в карти!
Він ще згадував Ликеру, її портрет стояв на його мольберті до кінця вересня. Писав записки, аж поки не дістав відповідь: "Послушай Тара(с) твоеими записками издесь неихто не нужаеца..." Після цього він ще цілий місяць мучив Макарових проханнями спалити все, що дарував Ликері.
У ній він шукав України, в яку можна повернутися. Повторював: "Хочу додому!" Але дім вже не мав імені...
Він умів плакати від найменшого щастя. Так він плакав після заслання, коли одержав від Лазаревського гаванські сигари, яких не курив десять літ. Плакав, бо сигари пахли йому свободою.
Але восени 1860-го, здається, розучився плакати. Ще шукав (заочно!) собі наречену — як не ту, то іншу. Був ладен "женитися хоч на чортовій сестрі". То був розпач. Таким знервованим його ще не бачили. Невроз приглушує волю жити. На Різдво вони з декабристом Якушкіним тяжко напилися. Костомаров, який знав, скільки Тарас може випити, не п'яніючи, згадував, що тоді бачив його п'яним вперше й востаннє...
Медики кажуть, що його тоді могла врятувати лиш пересадка серця. Або — якби прийшла Ликера. Але вона не прийшла.
Полусмак Ликера Іванівна (1840–1917) родом з Чернігівщини (Липів Ріг, біля Ніжина). Вийшла заміж за перукаря Яковлєва, жила в Царському Селі. По смерті чоловіка переїхала до Канева, часто бувала на могилі Шевченка.
28 липня 1860 — Тарас Шевченко сватає Ликеру Полусмаківну
29 липня — надсилає братові Варфоломію 1000 крб на купівлю землі на горі між Каневом і Пекарями
22 серпня — просить брата посадити яблуню й грушу на горі під Каневом і посилає план хати, яку хотів поставити там
28 серпня — прохає М. Лазаревського бути своїм старшим боярином, а брата просить прислати сушених дніпровських карасів на весілля (карасів було прислано 5 жовтня)
9–12 вересня — розрив з Ликерою
23 листопада — лікар радить йому поберегти серце
26 лютого 1861 року о пів на шосту ранку Шевченка не стало: при повній свідомості, на ходу — впав і помер.
2 
1
Коментарі
17