70 років тому на День святого Іллі радянські партизани влаштували у селі Деревок Любешівського району Волині розправу над селянами. Про це пише газета "Волинь".
Але про цю страшну трагедію в радянські часи навіть не згадували, ніби її в історії не було. Хоча тоді ще залишалося чимало очевидців, які могли б розказати, як "народні месники" у серпні 1943 року чинили глум над живими та мертвими і закатували 18 селян. Старші люди давно пропонували оголосити 2 серпня у Деревку днем жалоби і пам'яті. Про "героїчний" напад на нього немає й згадки в спогадах партизанського командира, двічі Героя Радянського Союзу, генерал–майора Олексія Федорова. Вперше правду оприлюднив у 1996–му місцевий учитель Микола Терещук під час відзначення 450–річчя Деревка. На місці загибелі невинних людей встановили хрест.
Дослідник скрупульозно записав свідчення очевидців. Микола Терещук намагався дати відповідь, чому так сталося. Це ж був не українсько–польський конфлікт, коли гинули за те, що іншої нації. Тут вбивали українці українців.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Що саме сталося на Волині 11 липня 1943 року? - В'ятрович
— Щоб зрозуміти причини, потрібно повернутися трішки в історію, — розпочинає свою розповідь на місці трагедії Микола Іванович. — До початку Другої світової війни у Деревку була шестирічна школа. Більшість селян здобули освіту, діти вчилися навіть у Любешівській гімназії. Оскільки люди були грамотні, то за Польщі в селі діяли націоналістичні та комуністичні осередки, але особливих конфліктів між ними не виникало. Вже в роки нацистської окупації понад 30 юнаків і дівчат пішли в УПА і лише шестеро — в "червону партизанку". І з тих пір розпочалися тривожні ночі для жителів Деревка.
Особливо ситуація загострилася, коли на Волинь перебазувалося радянське партизанське з'єднання Олексія Федорова. Поліські селяни з навколишніх сіл відразу на собі відчули "непомірні апетити" "народних месників". Кілька тисяч озброєних чоловіків щодня хотіли їсти. А де ж було брати продукти? Тільки конфісковувати в селах, які підтримували, за радянською пропагандистською термінологією, "українських буржуазних націоналістів" щоб водночас помститися родинам тих, хто пішов в УПА.
Микола Терещук, переконаний, що 2 серпня — православне свято пророка Іллі — карателі для своєї акції обрали не випадково: всі люди мали бути вдома, тож ніхто не міг уникнути розплати. Червоні партизани оточили село з боку Каменя–Каширського ще до світанку. Коли Деревком прокотилася чутка про облаву, втекти не міг ніхто. Тільки окремі сміливці кинулися до рятівного лісу, але їх наздоганяли кулі. Так загинув знаменитий сільський художник Андрій Кудлюк, якого запрошували на реставрацію Любешівського костьолу піарів — архітектурної пам'ятки 18 століття. У Деревку збереглося кілька робіт самобутнього майстра, одна з них є в шкільному музеї. Під час втечі вбили і народного учителя Йосипа Свища. Він працював у Ратному, жив на хуторі. Коли почув стрілянину, став бігти до лісу, але куля наздогнала його. Потім тіло ще й підпалили. Йосип Свищ мав у селі наречену Настю. Коли дівчина побачила свого коханого мертвим, то збожеволіла. Вона ще довго прожила після війни, але розум до неї так і не повернувся.
ЛЮДЕЙ ЗАБИВАЛИ КІЛКАМИ
Ще й сонце не зійшло, а над Деревком здійнявся дитячий плач і жіночий крик. Оточивши село, партизани розійшлися по хатах грабувати майно і арештовувати селян. Людей, правда, хапали не всіх, тільки тих, кого підозрювали у зв'язках з бульбашами (так називали тут українських повстанців). Хтось же складав ті списки. Всіх арештованих зганяли до сільського майдану і тримали під охороною на подвір'ї Юхима Мандзика.
— Це місце в селі називають плац, — розповідає безпосередній свідок тих подій 88–річний Степан Юхимович Мандзик. На його очах тоді розігралася страшна трагедія. — Напередодні ми усією сім'єю згрібали сіно біля Прип'яті. Додому повернулися пізно увечері й відразу полягали спати в клуні. Ще до схід сонця всі прокинулися від вибуху гранати, а потім із усіх боків здійнялася шалена стрілянина. Побачивши, що у селі коїться щось недобре, ми разом із сусідами заховалися в невеличкому схроні, який ще раніше викопали в садку. А тим часом партизани зганяли до нашого подвір'я людей, де їх тримали під охороною. Якийсь чоловік кинувся тікати і побіг через наш сад. За ним погналися конвоїри. Один із них наступив на замаскований лаз і провалився ногою у наш схрон. Таким чином нас викрили і приєднали до гурту односельчан на подвір'ї. Через якийсь час приїхав верхи на коні Силантій Пархомчук, який командував тим загоном. Він з Пнівного. Я його добре знав ще до війни, бо разом працювали у лісі. Силантій товаришував з моїм старшим братом і неодноразово бував у Деревку і у нас вдома. Він впізнав серед арештантів мого батька і мене та наказав партизанам нас відпустити.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Поляки чинять інтелектуальне шахрайство" - історик
Таким чином дивом вдалося уникнути розправи. За подальшими подіями я спостерігав з хатнього вікна, що виходило на майдан. Коли розпочалося катування, наша мама тільки глянула — й зразу ж зомліла. Її винесли надвір, відливали водою. За списком приречених виводили на плац і там катували. Карателі ставали в коло по три–чотири, били людину кілками та прикладами. Коли жертва падала, обкладали соломою і підпалювали. Це все я бачив на власні очі!
Степан Мандзик переконаний: ці звірства чинили, щоб поліські селяни боялися йти в УПА.
— Приїхали, накинулися на беззахисних людей, пограбували все село. Оце так Федоров боровся з німецькими окупантами. Кого цікавить правда, нехай приїдуть до мене і я їм розкажу. Там, за Стоходом, меморіал спорудили і кланяються йому. А ті хлопці таке тут творили! Вони називали себе "народними месниками". Та вони з нашим народом воювали! — стверджує Степан Юхимович.
"У БАТЬКА КРОВ ЗАПЕКЛАСЬ НА ГРУДЯХ"
У тому кривавому побоїщі загинув батько Ніни Андрусик Йона Шостак і дід Іван Шостак. Їх закатували тільки за те, що менший батьків брат Дмитро був у повстанцях.
— Партизани приїхали до нас ще до світанку і стали зганяти чоловіків на плац, — згадує 82–річна жінка. — Вони мали списки і знали, кого забирати. Дід Іван погнав худобу, але його перепинили. Батько був удома. Прийшли і відразу: "Давай, сучий сину, коняку!". Тато запріг їм коня, вивели двох корів і стали виносити все, що бачили. Ще й пригрозили спалити хату. Батько тільки журився: "Що ж я без коня буду робити, саме жнива". Нас, троє дітей і матір, швиденько заховав у ямі, де закопував на зиму картоплю, і накрив соломою. А сам залишився надворі: "Як будуть палити, то може впрошу, щоб не чіпали".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Німеччині хочуть засудити 50 наглядачів табору в Освєнцимі
Зі своєї схованки ми побачили, як четверо партизанів повели батька на плац. Від жаху аж заніміли, а мама до смерті не могла собі простити і каялася, що тоді не вилізли всі з тієї ямки і не стали благати партизанів, щоб відпустили тата. Може, якби впали перед ними на коліна, то змилувалися б. А ні, то нехай би всіх побили. Хату вони не зачепили, дуже їх батько просив. Уже розвиднілося, але ще чуємо — стрілянина, плач, крики. Коли трохи вщухло, вилізли з тієї ями, аж тут сусідка Фрозина гукає до матері: "Олено, що тут ходиш? Там на плацу твій Йона з батьком забиті лежать!". Ми всі бігом кинулися туди. Батько мертвий, кров запеклася на грудях. Біля нього навколішки дід Іван схилився, йому вистрілили в голову, аж вирвало потилицю. Привезли ми їх до хати, а нарядити не мали в що. Ті кати забрали все до останньої шматини. Щось трохи люди позносили. Тітка Юля, мамина сестра, жила на хуторі. Я побігла до неї, і вона якусь одежину дала. Онучами ноги замотали, щоб босі не були. Тепер, якщо хтось у селі вмре, я кладу в труну до покійника тапочки і прошу: "Передайте моєму батькові, він же там босий ходить", — Ніна Йонівна витирає сльози. — Не встиг навіть пожити, було тільки 32 роки…
Того ж дня у Деревку хоронили 18 замордованих чоловіків. Підводи з покійниками розтягнулися довжелезною вервечкою. Ледве на кладовищі прикидали труни землею, як знову почалася стрілянина. Хтось сказав: "Червоні партизани повертаються і тепер поб'ють ще й родичів". Тому після похорону люди боялися повертатися в село.
Наслідки каральної операції федорівців: десятки підвід із нехитрим селянським скарбом і худобою відправили в Лобну. Ще довго потім жінки з Деревка впізнавали свій одяг — спідниці чи хустки на родичках радянських партизан.
"НАПИЛИСЬ, КАК СУКИНЫ СЫНЫ..."
Про такі "подвиги" у своїх мемуарах "народні месники" не згадують. Але кілька років тому вийшла книга "Красные партизаны Украины. 1941-1944". У цьому збірнику документів опубліковано фрагменти щоденника Григорія Балицького — командира партизанського загону імені Сталіна, який входив до чернігівсько–волинського з'єднання Олексія Федорова. Запис датований 2 жовтня 1943 року:
"Поздно вечером возвратилась первая рота с хозяйственной операции, которая призводилась в селе Омельно. Из операции привезено пудов 80 муки, 50 голов крупного рогатого скота и более 150 штук овец. Нужно сказать, что старшина батальона тов. Ковеза и старшина 2–й роты Арендаренко напились, как сукины сыны, и шухарили, как не следует делать партизанам".
Герой Радянського Союзу Балицький у своєму щоденнику не пояснює, звідкіля бралася худоба та вівці. Грабунок беззахисних селян він називає "хозяйственной операцией". Можливо, у селі Омельне Ківерцівського району хтось ще пам'ятає про цей випадок.
СПИСОК ЗАКАТОВАНИХ ЖИТЕЛІВ СЕЛА ДЕРЕВОК:
Улян Любежанін, Іван Шостак, Йона Шостак, Йосип Свищ, Андрій Свищ, Дмитро Климчук, Андрій Герець, Петро Березюк, Павло Кудлюк, Іван Якимчик, Григорій Кудлюк, Андрій Кудлюк, Панас Поремчук, Андрій Герець, Петро Березюк, Дмитро Турчин, Овсій Кравчик, Микола Пасич.
2 
1
Коментарі
29