В іконостасі нашої пам'яті великі українці іноді не тримаються, бо нам нема з ким їх порівнювати. Про Садовського мало сказати — великий артист. Такого артиста у нас просто більше не було ні до, ні опісля.
Уявіть, що України — нема. Є лиш кілька російських губерній — Київська, Херсонська. І Галичини теж нема — вона за кордоном. А тут, у губерніях, навіть мова заборонена, а наші народні пісні в концертах співають французькою ("Il pleut, il pleut" — "Дощик, дощик!"). Який може бути театр?!
І от на сцену виходить унтер-офіцер (сержант понашому) із Херсонської губернії і зі своїми друзями показує такий театр, що Москва й Петербург у захваті. Цар і цариця ходять на спектаклі "малороссов". Їм кажуть: "Господа, идите на российскую сцену, здесь таких нет!". При тім, що в Росії тоді вже був славнозвісний МХАТ, таких яскравих акторів, як Садовський, там справді "нет". Однак вони не хочуть у столицю імперії. Натомість отой унтер-офіцер створює в Києві перший український стаціонарний театр, за взірцем якого й досі живе вся наша театральна система. Оце й був Микола Садовський. Схема для ясності трохи спрощена.
Карпо Адамович Тобілевич мав шестеро дітей. Троє служили в поліції, двоє — в армії. І ще донька була. Четверо стали артистами: Микола (Садовський), Панас (Саксаганський), Марія (Садовська-Барілотті), Іван (Карпенко-Карий, він же драматург). Михайло й Петро зостали в поліції, а для душі бавилися віолончеллю.
Батько їхній, Карпо, — колоритний чоловік, описаний у комедії Карпенка-Карого під іменем Мартина Борулі. Карпо Адамович був економом по маєтках на Херсонщині та знався з батечком Троцького. А син Карпа Адамовича, Іван, оженився з двоюрідною бабусею майбутнього кінорежисера Андрія Тарковського. Отакий тісний був тоді світ.
У Єлисаветграді (нині Кіровоград) батькова хата стояла на околиці. Там був сад. Батько збирав синів косити сіно. У Миколи коса тупилася. Батько казав:
— Коса розумних любить! То для ціпа треба здорових і дурних.
Микола сердився. Коли почалася російсько-турецька війна, він пішов туди добровольцем. Коли форсували Дунай, втратили половину роти. Лежали в саду під кулями й дивилися на спілі абрикоси над собою. У першому бою Микола взяв на мушку турецького солдата. Тут заїло затвор гвинтівки, й турок утік.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Король оперети збирав годинники й молочні зуби своїх дітей
— Слава Богу, я так і не вбив нікого! — хвалився в кінці життя Садовський.
Він і полював без зброї: їдучи на гастролі, вони з братом Панасом зіскакували з поїзда в степу, ловили перепілок, а потім наздоганяли поїзд. Але боягузом Микола не був. З тієї війни повернувся з погонами унтер-офіцера й Георгіївським хрестом. Одержав його на Шипці в Болгарії, коли в бою прапор їхнього полку перехопили турки. Микола пішов на них голіруч і повернув прапор.
Їхньою дивізією там командував Михайло Драгомиров, що згодом став київським генерал-губернатором. Потім, бувало, щоб отримати дозвіл на спектакль, артист Садовський ішов до свого колишнього командира. Той у приватному порядку переходив на українську мову й давав дозвіл. Тобто — порушував закон.
З іншими губернаторами та градоначальниками було складніше. Приміром, одеським градоначальником був адмірал Зелений, дикий антисеміт і грубіян. Він по-своєму любив театр. Садовський згадував таку бесіду з адміралом:
— Хе-хе! Опять приехали нам нервы расстраивать? Я дал себе слово больше к вам не ходить. Это невозможно! Играете прекрасно, но страшно. Это действует на нервы. Нет, не пойду!
— Ну, вы не пойдете, так жена вашего превосходительства пойдет!
— Вот дура! Идет в театр и приходит вся заплаканная! Ах, да! Как называется пьеса, где вы этого паршивца-жидка по морде бьете?
— Но я там его не бью, а только намереваюсь!
— А нельзя ли как-нибудь сделать, чтобы его как следует — по морде? Это было бы очень эффектно!
— Но, ваше превосходительство, это же актер!
— Да черт его бери! Бейте его моей рукой! Я отвечаю!
Отакі були самодури. Дивно, як Садовському тоді вдалося відкрити в Києві стаціонарний театр. То була одночасно і драма, і опера.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рукопис першого українського балету представили публіці
Коли ж до влади в Україні прийшли більшовики, Садовському більше не давали очолювати театр. Вони не забули, що колись його симпатиками були театральний критик Симон Петлюра, гімназист Максим Рильський, студент Павло Тичина, військовий фельдшер Остап Вишня. А коли постала Центральна Рада, а армії своєї ще не мала, то на параді на Софійському майдані її урядовців супроводжував козацький кінний ескорт — увесь із артистів Садовського.
Потім він емігрував за кордон разом з армією Петлюри. Микола Карпович шанував отамана й не любив Скоропадського, хоч сам грав на сцені гетьманів.
Коли Скоропадський прийшов до влади, він послав автомобіль по Садовського, щоб той показав, як правильно тримати гетьманську булаву. Театр кілька годин чекав на свого шефа. Той повернувся, виліз із машини і сказав:
— Гівно, а не гетьман!
В еміграції Садовський жив у Празі, потім у селі Мокропси. Наймався косити сіно за 30 крон і кухоль пива. І навчився косити так, щоб коса не тупилася.
Потім йому це набридло й він повернувся додому. Тут його не чекали. Він знявся у фільмі "Останній лоцман". Без дублера 73-річний дід пірнав у Дніпро. Усі злякалися, а він випірнув і крикнув:
— Знімайте, трясця вашій матері!
Помер Садовський узимку 1933 року. Похований на Байковому.
Отакий життєпис — якщо спрощено. Але в його житті був сюжет, який не спрощується. Це — любов до Марії Заньковецької.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Король оперети збирав годинники й молочні зуби своїх дітей
Познайомився з нею в Бендерах, коли ще служив в армії. Зіграли Петра й Наталку в аматорській постановці "Наталки Полтавки". І не змогли забути одне одного. А чоловіком Марії був офіцер Олексій Хлистов. Роман тривав таємно. Бідний Хлистов писав Миколі: "Связь Ваша с моей женой есть факт, но этого недостаточно для официального развода. Признаете ли вы обвинение мною жены в незаконной связи с Вами? Прошу дать утвердительный ответ. Надеюсь, Вы поступите, как честный человек и как бывший друг...".
Після семи літ життя з Миколою Марія отримала офіційну "волю" від Хлистова, але ще сім літ їй було заборонено вінчатися вдруге. Це так травмувало актрису, що вона на якийсь час покинула театр. Взагалі, Заньковецька мала дивовижно вразливу вдачу.
Це була геніальна актриса, яка могла грати все, що завгодно. Є навіть знімки, де вона — в гримі Ісуса Христа. Але в кожній ролі, особливо драматичній, Марія вичерпувала душу так, що не могла ні жити, ні любити. Й усамітнювалась — навіть від Миколи. Тоді її заміняли на сцені актриси другого-третього ряду. Вони претендували на Маріїні ролі — й на Миколине серце.
Їх у житті Садовського було кілька, всі — актриси: Марія Малиш-Федорець, Валентина Іванова, Євгенія Базилевська (яка народила йому синів Миколу та Юрка). Валентина Чаус, остання з його жінок, була на 45 років молодшою за Садовського. При тому він не був спокусником — лиш піддавався їм. Тут Микола Карпович, як на війні, — нікого не погубив. А справді любив лише Заньковецьку.
Коли його хоронили, Марія не пішла прощатися. Але перед тим писала його братові Панасу: "Я досі люблю Миколу...".
Вона пережила його лише на рік.
1856, 13 грудня — народився в с. Кам'яно-Костувате Херсонської губернії (тепер — Миколаївська область)
1877–1978 — російсько-турецька війна (56-й Житомирський полк)
1879 — познайомився з Марією Заньковецькою
1881 — початок роботи в театральних трупах Ашкаренка, Кропивницького, Старицького та під власною орудою. Ролі: Тарас Бульба, гетьман Дорошенко, Богдан Хмельницький, Сава Чалий, Городничий у "Ревізорі". Про діапазон артиста свідчить те, що він блискуче грав усіх чоловічих персонажів "Наталки Полтавки", а в драмі і в опері був однаково вправним. Тоді це вдавалося хіба що Шаляпіну
1907 — відкрив перший стаціонарний театр у Києві — на Великій Васильківській, де нині столична Оперета
1920 — емігрував до Чехословаччини, де зустрів сина Миколу — офіцера армії Української Народної Республіки, згодом професора філософії
1926 — повернувся до Києва, пішов до Заньковецької, але вона не простила йому минулого
1933, 7 лютого — помер у домі Валентини Чаус на Стрілецькій, 76
3 
1
Коментарі