— Плести корзини з верби мене навчив дєдушка, коли мені було 13 год, — розповідає 77-річний Григорій Ковалевський із Сновська на Чернігівщині. — Як вийшов на пенсію, згадав ті навички й сам почав плести їх на продажу. На базарі корзини купують в основному на картошку. Весною — як садять, а осінню — як її збирають. Беруть їх ще на гриби. А на ягоди треба корзини чисті, із соснового молодого кореня.
Найбільше поширення лозоплетіння мало на Поліссі. Там є широкий вибір сировини: з лози, верболозу, кореня ялини й сосни, хвойної та дубової скріпки. З лози плели риболовецьке приладдя, верші, ятери. До середини минулого століття лозою та пруттям інших порід дерев заплітали стіни клунь, хлівів, кошар, плотів та сіней хат. Виготовляли також дорожні корзини та козуби — своєрідні валізи із замками й ручками. Значним попитом користувалися меблі, які робили з вивареної верби, струганої або розщепленої навпіл, і пруття черешні. Після війни у селах плести кошики й кашолки вміли майже всі.
Кошики з необкоркованої лози — так званого сірого плетіння — служать два-три роки. "Біле" плетіння отримують із вивареної й обкоркованої лози. Зверху її покривають лаком — тоді вироби мають не тільки гарний вигляд, але й довше служать. Кошики з кореня сосни або ялини — легкі й міцні. Вони практично не псуються, не гниють, не пропускають вологу.
— На корзини йдуть однолєтні вербові прути, — каже майстер. — Начинаю їх заготовлять у кінці сєнтября. А як сухе й жарке літо, то й раніше. Но основний показатєль такий: гнеться лоза — харашо, можна брати, ломається — ще рано. Обручі можна заготовляти й круглий год. Я їх обстругую, знімаю кору. Так вона сохне скореє і красивше виглядає. На базарі на красоту тоже обращають вніманіє. Для себе й сороче гніздо можна зробить. А на базар дєлаєтся красиво.
Майстри називають обручі для корзин "ребрами". Гнуть їх на металевих кругах. Каркас роблять із двох зігнутих у круг обручів, які вставляють один в інший. Одну напівсферу залишають незаплетеною — це буде ручка. До другої додають "ребра", закріплюють їх шворками — щоб не хиталися під час роботи. Отриманий каркас заплітають тонким і гнучким вербовим прутом. На стандартний кошик йде 10 "ребер", на великий — 12.
— Роблю всю роботу на колінках. І ногами притискаю, і підбородком на груді прижимаю, бо дві руки для такої роботи мало буде, — пояснює Григорій Іванович. — На верейку беру довгі 2-метрові вербові прути. Сполучаю навхрест зігнуті колом три товстіші лозини. Це буде дно виробу. Верейка плететься від дна. Її роблю 34 сантиметри. Це найкращий розмір. А на каркас іде непарна кількість лозин, напрімєр, сім. Бо плетеш веєром по вінту, по спіралі горизонтальними рядами.
Отримавши верейку потрібної висоти, каркасові прути майстер не обрізає. Заплітає для міцності у декілька разів "вєрхушку" — верхній край — і вплітає зверху ручки-"вуха". На виготовлення одного кошика або верейки у Григорія Ковалевського йде два дні.
— Працюю кожного дня, крім празників і вихідних. У неділю йду на базар. Заробляю 20–25 гривень у день. Мало, але ця робота — як наркотик. Почав — хочеться закінчити, закінчив — знову хочеться почати нову корзину. І робота, і развлєчєніє. Мнє уже жалко времєні, щоб лежати на дивані під телевізором і думати про болячки. А так я поробив і знаю, шо день прожив недаром. Нас уже тут залишилось три-чотири такі майстри. Хотілося, щоб і молоді вчилися. Це ж екологічно чиста продукція. Я не люблю, як ото картошку чи моркву у відра сиплють. А у таку корзину — це ж красота!
На базарі у Сновську кошики з однією ручкою розходяться по 50 грн. Верейки з двома "вухами"-ручками — від 60 грн, залежно від висоти стінок. На замовлення Григорій Ковалевський робить верейки заввишки до 70 см. Такі розкуповують переважно дачники з Чернігова й Києва. Кошики з "білого" плетіння коштують удвічі дорожче, а за верейки правлять до 300 грн.
3 
1
Коментарі