— Доктор Лівінґстон, гадаю? — 10 листопада 1871 року в місті Уджіджі, що на заході африканської країни Танзанія, кореспондент газети "Нью-Йорк Геральд" Генрі Стенлі підійшов до блідого і втомленого бороданя.
— Так, це я, — усміхнувся той.
Цей обтягнутий шкірою скелет — дослідник Африки Давід Лівінґстон. Журналіст зняв перед ним капелюха і вклонився.
— Британія вже п'ять років нічого про вас не знає. Дійшли чутки, що вас убив ударом сокири в потилицю один із тубільців. Англійські газети надрукували некрологи за людиною, яка давно стала національним героєм. Мій шеф дав мені завдання приїхати до Африки й роздобути достовірні відомості про вас, а в разі смерті — привезти останки на батьківщину.
— Але я ще живий, — запросив його до своєї хижки Лівінґстон. — Розкажіть, що там відбулося без мене?
— Відкрили Суецький канал, проклали телефонний кабель через Атлантику, полонили Наполеона ІІІ... Але головне — британський уряд надав гроші на продовження вашої експедиції!
Лівінґстон вивчає Африку 27 років. Перший із європейців перетнув цей континент із заходу на схід, відкрив кілька озер, водоспад Вікторія, дослідив річки. Тепер марить ідеєю знайти витоки Нілу.
"Його волосся ще зберегло каштановий колір, лише скроні побіліли, але борода та баки геть білі. Карі очі гострі та ясні, мов у сокола, — нотує Генрі Стенлі перші враження від зустрічі з Давідом Лівінґстоном. — Лише зуби видають його вік. Зросту він дещо вищого за середній, трохи сутулиться. Ходу має тверду, але важку, як у стомленої, надсадженої вантажем людини. Одяг ношений, латаний-перелатаний, але чистий до педантичності". Стенлі хоче привезти додому живий трофей і прославитися. Умовляє Лівінґстона повернутися на якийсь час до Англії та відпочити. Мандрівник не погоджується. Йому 58 років, у нього задавнені малярія і дизентерія. Розуміє, якщо поїде на батьківщину, назад не повернеться. Він мусить продовжити свої пошуки. Журналістові не лишається нічого, як супроводжувати його частину шляху. Треба ж бо дістатися узбережжя.
Загін бреде африканськими нетрями. Попереду з компасом — Генрі Стенлі. Лівінґстон не може йти нарівні: він натер ноги до крові, стоптав взуття. Стенлі одного разу вирвався вперед і вислав назустріч доктору ноші. "Мужній старий герой категорично відмовився і весь шлях до табору, понад 25 миль, подолав пішки", — записав репортер у щоденнику.
У березні 1872-го їхні шляхи розходяться. Мандрівник віддає Стенлі свого щоденника, щоб його надрукували в Британії. Про попередні свої подорожі він написав дві книжки. Тепер сил вистачає надряпати кілька рядків на день. Цілий рік експедиція вивчає притоки різних озер, сподіваючись знайти витоки Нілу. У період дощів одяг на Лівінґстоні не висихає, доводиться спати на вологій постелі. "Безперервна кровотеча так підірвала мої сили, що ледве ходжу. Похитуючись, я плентався сьогодні майже 2 години і знесилений опустився на землю. Потім зварив кави й пішов далі, але вже за годину мусив знову прилягти. Дуже неприємно і небажано, щоб тебе несли, але мої люди наполягали, і довелося погодитися", — пише він 12 квітня 1873-го.
Якоїсь ночі на Давіда нападають червоні мурахи. Хитаючись, він вийшов із намету. Двоє із 57 його людей — носильників і провідників завжди наймали з місцевих — поспішили струсити комах. Лівінґстон одразу ж почав детально занотовувати поведінку мурашок, рух їхніх щелеп, коли кусають людину. Бо звик спостерігати й описувати все, що йому траплялося в Африці — від голосів птахів і способів рибної ловлі тубільцями до зачісок, які мають дружини вождів.
Тоді ж він пише листа братові Чарльзу в Канаду і розкриває справжню причину своїх останніх пошуків: "Якщо Господь забажає допомогти мені покласти край работоргівлі, я покірливо готовий знести муки й голод. Витоки Нілу самі по собі не мають для мене жодного значення, це лише засіб, що відкриває мені можливість підвищити свій голос у суспільстві". Лівінґстон роками засипав листами англійський уряд, щоб той утрутився і припинив торгівлю людьми, яка процвітала в Африці. Найняті колонізаторами араби нападали на селища, полонили тубільців і переправляли їх на невільничий ринок на острів Занзібар. А звідти розвозили по всьому світу. Мандрівник не вірить у розумову, чи моральну, чи будь-яку іншу відсталість африканців. Якось із супутниками напав на караван із невільниками та звільнив 84 жінок і дітей.
Увесь кінець квітня Лівінґстона несуть на ношах. Потім супутник на ім'я Чума перекладає його висохле і схудле тіло собі на спину. Доктор дедалі частіше непритомніє. Уранці 1 травня 1873 року він помер, так і не знайшовши витоків Нілу. Пізніше їх виявить Стенлі. Смерть дослідника Африки збурила англійське суспільство. У газетах писали: "Завершити справу, розпочату Лівінґстоном, — обов'язок нашої нації". І вже 5 червня 1873 року ринки невільників закриють — султан Занзібару мусив на це піти, бо британський уряд пригрозив блокадою острова.
Серце мандрівника поховали в Африці, як він і хотів, а тіло витримали два тижні на сонці в сольовому розчині. Вірні йому люди — чорношкірі Сусі й Чума — дев'ять місяців несли його 1,5 тис. км до до порту на узбережжі, аби переправити до Британії.
На плечі мав сліди 11 лев'ячих зубів
"Коли я познайомився з чорношкірими людьми настільки близько, що, дивлячись на обличчя, забував про колір шкіри, був вражений цілковитою схожістю деяких тубільців з відомими європейськими знаменитостями, — згадував Лівінґстон. — Більшість білих вважають чорношкірих дикунами, а майже всі чорношкірі називають білих людожерами".
Свою діяльність в Африці він починав як місіонер. Вивчив мову племені банту. Якось почув, як тубільці кажуть про нього:
— Він геть кволий, а видається міцної статури, бо запхнув ноги в ці мішки, — показували на штани.
Невдовзі випала нагода довести місцевим, що вони помиляються. На їхнє селище щодня нападав прайд левів і загризав корів. Треба було убити хоча б одного хижака, щоб налякати інших. Лівінґстон вирушає на полювання. Йому вдалося поранити одного лева, як інший схопив його за плече, і вони обоє покотилися по землі. "Він шарпав і термосив мене, як лютий собака, — описав згодом. — Я був наче непритомний і не відчував ні болю, ні страху, хоча чітко розумів все, що зі мною відбувалося. Важка лев'яча лапа лежала в мене на потилиці. Повернувши голову, я побачив тубільця, який націлився на хижака. Але рушниця двічі дала осічку. Лев облишив мене і кинувся на нього. Другий дикун пустив у лева стрілу. Оскаженілий звір покинув жертву, схопив дикуна за плече і розірвав би на шматки, якби я не прикінчив його двома кулями. Все це було справою кількох секунд. Після цієї історії у мене на плечі залишилися сліди 11 зубів. Звір також зламав мені руку в кількох місцях".
Правиця Лівінґстона заслабла, і все життя він мусив стріляти лівою. За сміливість місцеві прозвали його Великим Левом.
1813, 19 березня — Давід Лівінґстон народився в Блантайрі в Шотландії у родині вуличного торговця чаєм. З 10 років працював на ткацькій фабриці. У 21 рік вирішує стати місіонером-лікарем. Вивчає медицину в університеті Глазго, отримує диплом лікаря.
1840 — їде до Африки. Дорогою на кораблі вчиться визначати географічне положення місця за зірками. Згодом це допоможе йому складати карти. В Африці вирішує дослідити всі річки, щоб знайти шлях у глиб материка і там "розповсюджувати Євангеліє, торгівлю і цивілізацію".
"Я відкрию Африку або загину"— стає його девізом.
1845 — в Африці одружується в з донькою свого давнього друга-місіонера — Мері Моффет. Протягом семи років вона супроводжує його, народжує чотирьох дітей. Потім через важкі умови мусить повернутися з ними до Шотландії. Перша експедиція Лівінґстона тривала з 1840-го до 1856 року, друга та третя — 1858-1864, 1866-1873.
1862 — від малярії помирає дружина Мері, за рік — старший син Роберт, якого поранили під час громадянської війни в США.
1873, 1 травня — Лівінґстон помирає в селищі Чамбо в Замбії. Його ховають 18 квітня 1874 року в Англії у Вестмінстерському абатстві, де покояться королівські родини.
3 
1
Коментарі