"На сцену театру вийшли декілька людей у військовій формі й цивільному одязі. Мундуровані скерували на глядачів автомати і рушниці. Дольмечер (з нім. — перекладач. — ГПУ) наказав не говорити між собою, бо розстріляють, — занотували у своєму звіті члени Організації українських націоналістів 1943-го про виставу "Шаріка" в театрі Станіславова — теперішнього Івано-Франківська. — Кожного чоловіка ставили лицем до занавіси і старанно перешукували. Частину залишали в залі, інших імовірно на якийсь знак відпроваджували під крісом до канцелярії театру".
Оперету "Шаріка" написали 1934-го колишні січові стрільці — поет Юрко Шкрумеляк і композитор Ярослав Барнич, відомий піснею "Гуцулка Ксеня". Прем'єра відбулася за два роки в Українському народному театрі ім. Івана Тобілевича у Станіславові. З нею трупа об'їхала всі міста Галичини. Після встановлення радянської влади 1939 року виставу заборонили як націоналістичну.
"Тематика цієї оперетки основується на побуті Українських cічових cтрільців у часі Першої світової війни на Мадярщині, де відбували свій вишкіл, — пише "Станиславівське Слово". — Композиція легка, гарні співочі партії, танці, комічні ситуації, роблять її ще принаднішою. Головне значення оперетки — це нав'язування до традиції визвольної боротьби з часів першої війни. Тому дирекція театру добре зробила, що дала спеціальну виставу для шкільної молоді".
Вперше після заборони, "Шаріку" ставлять у Станіславові 14 листопада 1943 року. Під час третього акту в зал входять гестапівці. Наказують зупинити показ. Виводять жінок і дітей і починають обшук приміщення. Під кріслами знаходять два пістолети, гранату та листівки із закликами до боротьби проти окупаційної адміністрації.
— Чи з цим ходять до театру? Прошу, дивіться, пане голово. Це українці роблять, а не поляки, — шеф станіславівського гестапо Оскар Брандт звертається до присутнього голови Українського окружного комітету Миколи Лепкого — рідного брата письменників Богдана та Левка Лепких. Його організація координує легальну громадську діяльність українців.
Починають говорити, що саме поляки повідомили гестапо про озброєних націоналістів й підкинули зброю. Натомість із-за куліс чиясь рука вказує нацистам кого слід затримати. Глядачі просяться в туалет, але нікого не випускають. Дехто не витримує і справляє потреби на підлогу. По театру розноситься запах сечі.
Коли військові беруться за окружного господарського референта ОУН на псевдо "Крук", то він кидає під крісло пістолет і гранату. Сам випиває отруту. На сцену вискакує обласний організаційний референт "Артем" і з окликом "Слава Україні!" намагається застрілитися з пістолета. Зброя дає осічку, й він опиняється в руках нацистів. Обласний референт Служби безпеки "Митар" із пострілами проривається до вікна й вистрибує з другого поверху.
Гестапівці затримують майже 140 осіб. Понад сотню одразу відправляють на примусові роботи в Німеччину. За три дні в театрі відбувається показовий суд. На нього зганяють українців. Біля будівлі встановлюють мегафони і ведуть трансляцію. Підсудних звинувачують у переховуванні зброї та приналежності до ОУН.
30 осіб засуджують до смертної кари. Серед них три дівчини, яких страчують у в'язниці. Потім беруться за чоловіків. Містом їздять машини з гучномовцями і закликають жителів Станіславова прийти на страту. Потім зганяють насильно. В центрі міста біля синагоги встановлюють 10 стовпів. До них колючим дротом прив'язують арештованих. Навпроти шикують загін солдат і за декілька підходів розстрілюють українців.
"Кілька хвилин перед акцією засуджені збірно почали кидати оклики до навколишньої юрби: "Українці, ми ждали від вас помочі, а ви прийшли подивитися", "Помстіть нашу смерть", "Не одинцем, а сотнями", "Хай живе ОУН і Провідник Бандера", "Слава Україні!" і насамкінець із грудей засуджених понеслися протяжно звуки "Ще не вмерла Україна", — описана страта у звіті ОУН.
Наступного року нацисти залишають місто й на їхнє місце приходить радянська влада. Історію з розстрілом українців пропаганда використовує у своїх цілях.
"17 листопада необачні любителі театру стали невинними жертвами фашистських людоловів. Гітлерівці вивели з тюрем на площу Адама Міцкевича, — писала "Прикарпатська правда" за 9 серпня 1944 року. — Їх гнали поліцаї, підштовхуючи прикладами гвинтівок і батогами. Жертви призначалися для розстрілу. Без суду, без слідства, невідомо за що. Але катам і цього було мало. Перше, ніж докінчити в'язнів, вони з садистичною насолодою піддали їх тортурам: крутили руки, рвали волосся, полосували нагаями. Аж потім пустили в мучеників автоматні черги й пішли здобувати нові жертви".
4 театри сьогодні мають у репертуарі виставу "Шаріка" — Львівський, Івано-Франківський, Тернопільський і Ужгородський.
"Бути на Закарпаттю і Шаріки не знати — то страшна річ"
"Шаріка. Скільки то спогадів в'яжеться з тим іменем! Скільки солодких мрій про минуле, про стрільців на Мадярщині, про ті щасливі дні, — пише газета "Діло" 17 грудня 1936 року. — На згадку Шаріки стрепенеться кожний колишній стрілець, що був у Ґоронді чи Стребичеві. Ім'я Шаріки мимоволі насуває думки про дні щасливі, дні могутні, славні — коли то українська мова і пісня лунала по той бік Карпат".
1914-го почалася Перша світова війна. На боці Австро-Угорщини вступили в неї Українські січові стрільці. Вони протистояли армії Російської імперії. Деякий час перебували на Закарпатті. У тамтешньому селі Ґоронда — тепер у Мукачівському районі, багато з них вподобали доньку єврея-шинкаря Шаріку. Її ім'я потрапило на сторінки мемуарів і художніх творів.
"Жиди ставилися до нас прихильно й небагато правили за харчі, — писав у "Нарисах історії Українських Січових Стрільців" 1923-го колишній вояк Микола Угрин-Безгрішний. — Коршмар мав дві гарні донечки, які радо проводили час на щирій і жартобливій розмові зі стрільцями. Одну з них називали Шарікою. Востаннє відвідав я її 1915 року. Приймала нас зі своїми родичами, як рідних братів, і через край раділа нашим відвідинам".
У трилогії "Заметіль" Роман Купчинський згадував, що командування навіть наказало поставити охорону біля корчми, де працювала Шаріка. Не пускали стрільців туди — щоб не пропивали гроші, споглядаючи на дівчину.
"Що-о-о?! Ви з місяця впали, що не знаєте, що то таке Шаріка? Бути на Закарпаттю і Шаріки не знати — то страшна річ. Не беріть ви мене на бас. То ж неможливо, щоб ви не знали Шаріки. Бодай вас біда взяла. Що ж ви знаєте, як ви не знаєте Шаріки? — пише Купчинський. — Це ж дівчина, чоловіче! І то ще яка дівчина! Очі — як вуголь, брови — як п'явки, а постава, а ноги, а темперамент! Душу чоловік положив би на стіл, не то гроші. Тільки не думайте щось злого про Шаріку. Хлопці просто протрачували, що мали, щоб тільки бачити її. Одним словом перекинутися. Спершу в коршмі шпильки не перепхав би. Старшини і рядовики — все там було. Потім команда побачила, що це трохи занадто, і заборонила ходити туди".
3 
35413
Коментарі