60 тисяч жінок об'єднував "Союз українок" у міжвоєнні роки
"У селі коло Станіславова був випадок: чоловік покинув жінку лиш через те, що вона замало цікавилася громадськими справами", – таку замітку публікує календар "Жіноча доля", що вийшов наприкінці 1935 року в Коломиї – тепер Івано-Франківська область.
Війт взявся відмовити чоловіка від розлучення.
– Я ношу молоко до одних свідомих українців, – пояснював той. – Чую, як у тім домі чоловік із жінкою обговорюють то якісь політичні процеси, то вибори, засідання Союзу народів. Наслухаюся, хочу вдома зі своєю жінкою поговорити, а та, як пень – тільки дивиться на мене. Думаю собі: не усвідомлена. Передплатив їй жіночу газету. Гадаєте, що хоче читати? От накриє нею молоко в гладушках. Та як я можу з такою жінкою жити?
Війт таки переконав чоловіка повернутися до дружини. Але та мусила пообіцяти, що почне цікавитися політикою.
Охочих брати участь у громадському житті жінок Західної України – у міжвоєнні роки вона входила до складу Польщі – об'єднував "Союз українок". Активну діяльність він розгорнув після 1921-го. Головна теза: "Наша Батьківщина мусить мати не мужеське, а людське обличчя".
"Здається, за винятком деяких скандинавських держав, жоден нарід не може похвалитися жіночими організаціями на селі, – пише Галина Келлер-Чикаленко в журналі "Український жіночий конгрес" влітку 1934 року. – Ми ж – селянська нація, і поширення жіночого руху на село свідчить про те, наскільки наш жіночий рух є явищем здоровим, живим і потрібним, що має коріння вже в самих народних масах, отже, відповідає дійсним потребам нашого жіноцтва".
Регулярно організовують у провінції масові святкування. Двічі на рік – навесні й восени – відбувається День селянки. Програма: богослужіння, лекції, вистави, походи, виставки народних промислів. Зазвичай все закінчується виконанням гімну "Ще не вмерла Україна". Участь беруть до 3 тис. осіб, разом із глядачами – до 10 тис.
12 травня проголошують Днем української матері. "Ми не можемо, як інші матері – горожанки вільних держав, у день, присвячений нам, віддаватися спокійній радості, – пише часопис "Жінка" напередодні цього свята 1935 року. – Бо й досі смолоскипом горить наш Батурин і кличе нас на поміч. Будьмо ж свідомі завдання: наші діти мусять стати тими каменярами, що піднесуть його зі згарищ. А загартувати їх дух, дати зброю до рук і надихнути їх тугою волі ми обов'язані".
Організація видає підручники, що дають навички з ведення домашнього господарства. Гуртки по селах скуповують побутову техніку – м'ясорубки, нові каструлі. Вміння готувати складні страви дає і практичну користь – жінки легше знаходять роботу в місті.
Також проводять навчання. Скажімо, 12 березня – 27 квітня 1937 року в Перемишлі триває "господарський курс для інструкторок". Викладають куховарство, в'язання, особисту гігієну, здоров'я матері й дитини, сільське будівництво, молочарство, годівлю корів, кроликів, птиці, ягідне садівництво й городництво. У селах проводять практичні заняття. Наприкінці курсу – іспит. Його складають 15 дівчат із 18.
– Якщо зумієте з любов'ю підійти до сільського жіноцтва, то взамін одержите безмежне прив'язання. А за труд і посвяту матимете велике вдоволення з приводу піднесення культури селянського жіноцтва, – говорить на урочистостях з нагоди завершення курсу його "управителька" Лукія Бобеляк.
"Конкуренційна боротьба мужчин із жінками прибирає жахливі форми, – пише "Жінка" 15 травня 1935 року. – Під покришкою "боротьби з безробіттям" і "рятування родини" тріумфує мужеський егоїзм, який питання права жінки на працю – одно з основних прав кожної людини – вирішує зі становища тільки своїх інтересів".
Пишуть про досягнення сучасниць – аби заохотити до кар'єрного зросту. Скажімо, у вересні 1937-го "Жінка" оповідає: "Пані Ірина Борковська іменована прокурентом Земельного банку гіпотечного у Львові. Успіх тим більший, що нашим жінкам важко добитися в установах керівничих становищ, хоча студіями й працездатністю вони не то що позаду мужчин, а й часто їх перевищають".
А ще підтримують так званий "економічний націоналізм". "Свій до свого по своє" – гасло тогочасних українських промисловців. У жіночій пресі регулярно зустрічаємо оголошення на зразок: "Кожна свідома українка купує цукерки, чоколяди, помадки, андрути, солодке печиво й інші солодощі тільки в паровій фабриці солодощів "Фортуна нова". Або таке: "Українська жінко! Уживай і жадай порошків до миття і прання тільки українського виробу".
Замість традиційного квітневого засідання 1937 року львівська філія "Союзу українок" влаштовує показ одягу дизайнерки Осипи Остапович. "Вона показала нам весняні костюми, плащі англійського й французького крою, спацерові сукні й полудневі у вовні, шовку, легких літніх матеріалах. Всі моделі скромні, шиті зі смаком. Пані Остаповичева пристосовує сукні до наших обставин, нашого скромного товариського життя, нашої праці й заробітних занять та нашої грошевої спромоги", – оповідає "Жінка".
У перші роки в організації представлені жінки різних політичних поглядів. Та після репресій у СРСР на початку 1930-х звідси виходять комуністки. На черговому з'їзді ухвалюють резолюцію: "Жіноцтво на місцях все без виїмку національне й ставиться до більшовизму ворожо – всі філії й кружки Союзу стоять солідарно з нами".
– Жіночий рух, прикриваючись плащиком ідеї піднесення жінки до гідності людини, пропагує так звану емансипацію в сенсі зрівняння у всім жінки й мужчини або, радше, змущинення жінки, пропаганду вільної любові, борби проти монограмічного подружа і проти родини, – говорить львівський греко-католицький єпископ Іван Бучко на прес-конференції 17 березня 1934 року.
Організацію часто критикують із різних боків. Особливо націоналісти. Часопис Фронту національної єдності "Перемога" дорікає: "Союз українок" із його феміністичними тенденціями існує як видимий доказ деформованого розвитку українського суспільства. Той анахронізм треба ліквідувати". А "Літературно-науковий вісник", який видає ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, пише: "Фемінізм посунений до ідіотизмів. Він не має найменшого права на існування, непотрібний і шкідливий над міру, бо розбиває націю на дві части, ворожі собі".
Найбільше дошкуляє сатиричний журнал "Комар". У відповідь на черговий пасквіль "Союз українок" приймає резолюцію проти видавництва "Українська преса". У відповідь його голова Іван Тиктор звільняє з роботи всіх чоловіків, дружини яких голосували за резолюцію. Заявляє, що візьме назад тільки після того, як ті відмовляться від власних слів.
Хоча "союзянки" намагаються уникати самого терміну "фемінізм".
– Кожна жіноча організація, будь-яка її ціль і круг діяльності, є виявом тої суспільної течії, що на цілому світі називається жіночим рухом, – говорить Мілена Рудницька на відкритті Українського жіночого конгресу 23 червня 1934-го у Станіславові. – Найдете серед нашого громадянства й таких, які розуміють вагу жіночого руху, але для яких слово "фемінізм" є синонімом всього зла. Хіба ж вони не знають, що жіночий рух і фемінізм – це два ідентичні поняття.
Менш як через чотири роки – 6 травня 1938-го – польська влада забороняє "Союз українок". Звинувачують у політичній діяльності, втручанні у внутрішню політику держави, пропаганді ненависті до польського суспільства, поширенні гасел націоналізму й сепаратизму. Усе майно конфіскують. На той час членкинями організації є близько 60 тис. осіб. Пропорційно до кількості населення це було найбільше жіноче об'єднання в тогочасній Європі.
Вчи завжди й усюди говорити тільки рідною мовою
"Жінки, поборюйте алкоголізм! – закликає доктор Софія Парфанович у часописі "Жінка" 15 лютого 1938-го. – Цьогорічні забави – один жах! Ні одна з них не відбувається без алкоголю, зате на всіх пили без стриму й міри, тонули у випарах алкоголю і хмарах тютюну. У такій атмосфері виростають матері молодого покоління, що має бути сильним і творчим. А дозрілі жінки-подруги й мами стоять за столами та, жертвуючи своїм нічним відпочинком, з милою усмішкою продають алкоголь! Нова хвиля п'янства кличе жінок на фронт боротьби з отрутами. В українських хатах не сміє бути посмаку алкоголю. Забави, свята – приватні чи публічні – можуть жінки і тільки жінки уздоровити".
"Союз українок" видає кілька часописів: "Жіноча доля", "Нова хата", "Жінка", "Українка", "Громадянка". Друкують новини з життя організації, історію українського та світового жіночого руху. А ще – практичні поради господиням і модницям.
Скажімо, календар "Жіноча доля" на 1931 рік публікує "Поради про хату". Там ідеться, що вікна повинні займати одну шосту частину стіни, а піч – лише куток, а не чверть домівки. А далі: "На стінах не навішуйте багато та ще й будь-яких образів. Їх трудно в чистоті утримувати. Один-два святі, Василя Куриласа, образ від Олени Кульчицької чи інші чисто українські, картина-дві з нашої минувшини, Шевченко, Франко, Кобилянська чи інша письменниця. Оце все порозміщуймо по наших кімнатах, щоб пізнати, що це українська хата. А буде це далеко краще, як повні стіни чужих богомазів".
Ще одна порада стосується облаштування "виходка" – туалету: "У виходку ставати ногами на дошку не вільно. Вчіть дітей від наймолодших літ того, що не вільно ходити за потребою деінде, а лиш у це місце. В будиночку повинна стояти пачечка з торфовою землею, вапном, піском і по кожному ужиттю класти його лопатку".
А ось уривки з порад "Як виховувати дітей", надрукованих у різних календарях: "Вдарилася дитина. Замість панькатися з нею, скажи: "Українець, українка не плаче. Козаки вміли терпіти, хоч із них паси дерли". Скаже неправду, скажи: "Українець, українка не бреше". Принесе що до хати чуже – скажи віддати. Українець не сміє забирати чужої власності. Це сором не лише для батьків, а й для народу. Вчи завжди й усюди говорити тільки рідною мовою. Най мама навчить своїх дітей гарних віршиків патріотичних. Як ось "Іван Підкова", "Не згасайте, ясні зорі" Шевченка, "Смерть гетьмана Павлюка" Колесси. Най співає з ними січові та стрілецькі пісні, але не плаксивих "Журавлів".
текст: Леся МЕЖВА
4 
1
Коментарі