"Із самого ранку місто прийняло урочистий вигляд. Доми прибрано національними прапорами й транспарентами, на бальконах повішені коври й полотна з яскравими українськими рисунками, – пише про Київ 22 січня 1919 року Українське телеграфічне агентство. – Особливо гарно удекоровано доми на Софійській площі й сусідніх вулицях. З поміж них відличається дім, в котрім поміщається центральна контора телєґрафа й будинок київського ґуберніяльного земства. На їхніх бальконах поміщено портрети й бюсти Шевченка, прибрані національними стрічками й прапорами. Тріюмфальну арку при вході з Володимирської вулиці на Софійську площу було прибрано зверху і по бокам старовинними гербами України й Галичини. По всій площі до стовпів було прибито ріжні герби українських ґуберній і плякати".
Цього дня на Софійській площі в Києві зачитують Акт Злуки Західноукраїнської Народної Республіки та Української Народної Республіки. Першою незалежність за рік до об'єднання проголосила в Києві УНР. У жовтні 1918-го українці, що перебували у складі імперії Габсбургів, проголошують свою державу на територіях Галичини, Буковини та Закарпаття – ЗУНР. Говорити про злуку починають у листопаді 1918-го. Тоді владу на Наддніпрянщині починає перебирати від гетьмана Павла Скоропадського колегіальний орган Директорія, а в Галичині – зав'язується війна з поляками. Обидві українські держави потребують взаємодопомоги.
1 грудня 1918 року у вагоні на станції Фастів на Київщині підписують попередній договір. 3 січня 1919-го у тодішній столиці ЗУНР Станіславові – сучасний Івано-Франківськ – договір затверджує парламент – Українська Національна Рада. З Києва повідомляють, що збирають вищий законодавчий орган УНР – Трудовий конгрес. Він має затвердити склад Директорії та прийняти Акт Злуки.
Делегацію ЗУНР у Києві зустрічають Січові стрільці – "гвардія Директорії". Кістяк збройного формування становлять галичани, які під час Першої світової війни воювали на боці Австро-Угорщини й потрапили в російський полон. Після звільнення вони зупинилися в Києві й увійшли до армії УНР. Військові звітують перед гостями, а оркестр грає "Ще не вмерла Україна".
"Члени делегації – незвичні до таких почестей галицькі селяни й провінційні інтелігенти – були зненацька заскочені цим привітом. По-галицьки ощадливі, вони самі тягали свої клунки чи валізки й боялися лишити їх, навіть на хвильку, на пероні – хоч я, надармо, намовляв їх це зробити, – писав у спогадах державний секретар закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський. – Ось так, обвішані клунками, приймали вони привіт від почесної чоти та від штабу старшин командування Києва".
Представників ЗУНР розміщають у готелі. Для переїздів Києвом виділяють автомобілі. В театрах для них виділені спеціальні безкоштовні ложі.
"Завтра має бути урочисте проголошення з'єднання Західньої і Східньої Українських Республік в єдину Українську Народню Республіку, – пише в щоденнику 21 січня 1919 року керівник Директорії Володимир Винниченко. – Завтра ж роковини з дня проголошення самостійности України. А тим часом большевики взяли Харків, Чернігів і вчора зайняли Полтаву. Днів через сім-десять вони можуть бути в Києві. Бідні українці не можуть без жаху думати про цей час і зарані розбігаються, куди хто може. Особливо охоче біжать за кордон. Нехай біжать, може, хоч там лишиться трошки на завод".
Наступного дня з самого ранку Софійську площу заповнює натовп. У соборі Черкаський єпископ Назарій править літургію. Ближче до полудня на майдан приходять офіційні делегації від навчальних закладів і державних відомств. Військовими автомобілями приїздять чиновники.
"Ориґінальна це була картина: по галицькому боці – переважно селяни у своїх місцевих ношах (народному одязі. – Країна), здебільшого старші, деякі вже сивоволосі, – згадував очевидець. – По боці придніпрянців – самі інтелігенти, відносно молоді люди. З одного боку – політично зрілі люди різних станів народу. З другого – революційна, молода, політично зелена інтелігенція, без народу".
За офіційну церемонію відповідає театральний режисер Микола Садовський. Після пострілу гармати на Печерську починають бити дзвони Софії та Михайлівського Золотоверхого монастиря. На площу виходить Катеринославський архієпископ Агапіт у супроводі п'яти єпископів.
Від ЗУНР офіційно виступають віце-президент Української Національної Ради Лев Бачинський і держсекретар Лонгин Цегельський. Від імені Директорії Акт Злуки зачитує Федір Швець. Із чотирьох боків площі "оповісники" гучним голосом читають документ для присутніх. Всю церемонію час від часу перериває гучне "Слава!". Спонтанно духовенство розпочинає молебень.
"Я глипнув на Директорію та її оточення: самі соціалісти, переважно атеїсти, принаймні аґностики, хоч формально всі християни, бо всі охрещені, – пише у спогадах Цегельський. – Тільки деякі з них були релігійними людьми, як-ось прем'єр Чехівський. Але всі слухали Богослуження з непокритими головами. Я мав враження, що Винниченко дещо крутився в часі служби та робив легкі гримаси нетерплячки устами і бровами. Пізніше він мені сказав, що той молебень виявився для нього "зайвою несподіванкою". В це я вірю, бо при тодішніх потайних зв'язках Винниченка з Леніним, Мануїльським і Раковським – владика Агапіт, корогви, свячена вода та молебень мали йому бути дуже не до шмиги".
Офіціоз завершується парадом за участі кінноти, піхотних частин, артилерії та панцерників. Наступного дня Акт Злуки затверджує Трудовий конгрес.
65 делегатів від Західноукраїнської Народної Республіки запросили на засідання Трудового конгресу в Києві, який прийняв Акт Злуки. Загалом у ньому взяли участь близько 600 осіб. Делегація ЗУНР разом з охороною склала майже сотню осіб
"Розпанахане од віків, переполовинене тіло національне зробило останній акт до того, щоб зростися не тільки духом – бо це давно вже зроблено, а і у політичних формах. Акт справді історичний. Він завершує довгу нашу попередню історію і заразом спложує думки – про те, що має бути", –
писав у газеті "Нова рада" про зачитаний на Софійській площі в Києві 22 січня 1919 року Акт Злуки публіцист Сергій Єфремов (1876–1939)
8 
35413
Коментарі