Павла Чубинського вислали на північ за відвідини могили Тараса Шевченка
"Еще одна потеря в Славянском мире. Еще одна могила на Славянском кладбище. Угас великий поэт. Угас человек, у которого "не було зерна неправди за собою". Но не потеряется это светило посреди теней. Сравняется его могила – но его грустное существование, его слова слези не погибнут, и далекие потомки скажут о нем: "Недаром він на світ родився, свою Україну любив!"
Таку промову готує студент права Санкт-Петербурзького університету Павло Чубинський з нагоди смерті Тараса Шевченка. Уродженець Борисполя – за 40 км від Києва – планує виголосити її на похороні поета в Петербурзі 13 березня 1861-го. Однак через велику кількість охочих виступити не вдається.
Влітку того року Чубинський закінчує університет і переїжджає до Києва. Готує кандидатську дисертацію про юридичні звичаї українців. Багато їздить по довколишніх селах. Домагається відкриття в рідному містечку школи. Шле до петербурзького журналу "Основа" замітки, в яких критикує тутешніх поміщиків.
Активний дослідник викликає інтерес у поліції. Там вирішують влаштувати за ним "секретное наблюдение". Доказів протиправних дій знайти не вдається – усі підозри ґрунтуються на чутках і домислах.
Інформатори переповідають, начебто в якомусь селі солдати відлупцювали Чубинського різками за антидержавні промови. Також кажуть, що він регулярно влаштовує в обійсті свого батька під Борисполем "шумные оргии". Гості одягаються в народні костюми та співають українських пісень. Сигналом до зборів слугує хоругва, вивішена на високій каланчі на подвір'ї. Конструкцію добре видно з довколишніх сіл і Києва.
"Разыгрывая роль малорусского патриота, Чубинский собрал около себя человек до 20 молодых людей разного сословия: студентов Киевского университета, гимназистов и даже нескольких крестьян, – такого висновку доходять слідчі. – Путешествуя с этою шайкою пешком из деревни в деревню, он возбуждает крестьян против помещиков. Чубинский непременно имеет цель ложного и противоправительственного толкования народу его положения. Открыть это фактически невозможно, потому что действуя на умы простого и легковерного народа, он имеет на своей стороне этот народ".
Записку передають у міністерство внутрішніх справ у Санкт-Петербурзі. Звідти приходить резолюція, затверджена імператором: "Выслать Чубинского на жительство в один из уездных городов Архангельской губернии под надзор полиции".
Повідомляють вирок під час велелюдної гостини в будинку історика Володимира Антоновича в Києві. Шумна вечірка одразу припиняється. Гості роздумують, як вирішити проблему. Хтось пропонує Чубинському негайно емігрувати за кордон. Той відмовляється.
– Чого зажурилися? – питає. – Що оце я їду в таку далеку північну сторону? Що там загину або замерзну? Не бійтеся, і там є люде. А там, де люде – добре буде. І житиму добре, й вернуся!
Наступні два дні мешкає у друзів. У його квартирі цілодобово чергує квартальний наглядач.
"Он жил тогда в доме, занимаемом четырьмя братьями С., – згадує приятель Леонід Білецький. – Полиция предполагала, что Павел Платонович скрылся. Нам хотелось сдать его торжественно, и потому вечером мы в числе 20–30 человек поодиночке с пивными бутылками, по большей части пустыми, в руках сходились к С. под предлогом устройства вечеринки по случаю дня рождения одного из четырех братьев. Принесенные бутылки ставили на стол. Наконец приехал Павел Платонович в сопровождении одного или двух товарищей. Квартальный надзиратель от радости подскочил и заявил, что полицмейстер просит его пожаловать".
Чубинський дозволяє арештувати себе після того, як бачить письмовий припис. На прощання приятелі виконують народну пісню "Ой Морозе, Морозенку".
Його утримують в Маріїнському палаці – будинок належить Товариству мінеральних вод. За кілька днів етапують на північ поштовою каретою. Друзі приїздять у Бровари – там посеред ночі міняють коней – і влаштовують гучне прощання.
"Мою ссылку не могу объяснить ничем иным, как ошибкою, – пише Чубинський у пояснювальній записці. – Уверен, что мне не будет отказано в правосудии. Прошу не милости, а следствия и суда. Если я виновен, то пусть буду наказан по законам. Если же невинен, то пусть будут наказаны мои клеветники, причинившие столько страданий мне и моим родителям".
На запит до поліції отримує відповідь, у якій перелічуються причини заслання:
відвідини могили Тараса Шевченка в Каневі, співання обурливих пісень, зловживання горілкою.
"Что же преступного в посещении могилы нашего дорогого поэта? – парирує звинувачення в листі до поета Якова Полонського. – Его прах позволил перевезти на родину господин министр внутренних дел. Между тем посетивший его могилу – преступник. Где и когда я пел возмутительных песен? И каких? Неужели каждая малорусская песня – возмутительна? Против кого возмутительна? Против правительства? Нет, таких песен народу я не пел. Водкою я никогда не напивался и не имею к ней привязанности. Да положим, что и напивался – в этом нет преступления, в особенности государственного".
Наприкінці 1862-го прибуває до Архангельська. Місце заслання – містечко Пінега – за 200 км. Там саме з'явилася вакансія судового слідчого. Просить губернатора Миколу Арандаренка – раніше був управителем Полтавської палати державних маєтностей – призначити його на цю посаду. Той про всяк випадок звертається по дозвіл у Міністерство внутрішніх справ. Там не заперечують. Просять тільки не допускати "неблагонадійного" до справ, які стосуються освіти та поліції.
"Итак, в нашем пинежском ковчеге теперь по паре всякого рода тварей: два хохла, два кацапа и два ляха", – нотує у щоденнику дворянський засідатель Олександр Стронін після прибуття Чубинського до Пінеги.
Має на увазі тутешніх чиновників. Майже всі вони – вигнанці. Як от відрахований студент Казанського університету Вишневський або відставний офіцер із Мінська Поплавський. Стронін викладав у Полтавській гімназії і був звільнений за "малороссийскую агитацию".
Влітку 1863-го містечко відвідує з ревізією новопризначений губернатор Микола Ґартінґ. Акцизний наглядач Федір Неронов пропонує посадовцю обідати у своєму помешканні. Запрошує туди також Чубинського і Строніна.
Перший обід минає нудно. Губернатор вітається тільки з Нероновим, за столом сидить мовчки, зрідка щось запитує господарів офіційним тоном. За кавою Чубинський починає голосно обговорювати поведінку Ґартінґа.
– А следователь, кажется, очень огорчен! – каже губернатор.
Наступного дня ситуація змінюється. Посадовець, освоївшись у новому товаристві, поводиться розслаблено. Багато жартує, проголошує тости, а насамкінець тисне руки всім присутнім.
"Результаты обнаружились очень скоро, – згадує Стронін. – Из Архангельска получены известия, что губернатор не нахвалится Чубинским и вообще пинежским кружком".
Восени того ж року Ґартінґ призначає Чубинського секретарем статистичного комітету в Архангельську.
"Хліб маю, бо до поту, від рана до вечора, працюю на нього, – скаржиться у листі до двоюрідної сестри Олександри наприкінці 1865-го. – Мені хотілося би бути там, де миле моє товариство. Де всі близькі серцю, де рідне поле, де співа соловей, де стоять в гаях віковічні дуби. Де широко, де весело, де степ, де криниця з похиленою зеленою вербою. Де усю темнесеньку ніч співають дівчата. А тут – лишенько. Вісім місяців зима, та й літо казна-яке. Скрізь болота та комарів без ліку. Пісні не почуєш. А хоч почуєш, то таку, що лучче б не слухав. Здається, як ще довше поживу тут, то збожеволію – така нудьга. Та нехай йому хрін. Живим не треба знати про мертвеців, а я – мов той мертвець. Усі мої думки, усі бажання повинен ховати далеко в серці".
На новій посаді Чубинський влаштовує перепис населення губернії. Відвідує глухі закутки краю, аби дослідити його економічний потенціал. Звертає увагу на плачевний стан публічної бібліотеки й очолює її. Організовує відзначення 100-річчя від дня смерті Михайла Ломоносова. Пропонує з'єднати Вятку і Архангельськ залізницею, щоб полегшити доступ продовольства. Цей план реалізують наприкінці ХІХ ст.
На ретельного статистика звертають увагу в Російському географічному товаристві. 1867-го йому доручають проаналізувати стан виробництва і збуту хліба та льону на півночі імперії. За п'ять місяців готує детальний звіт.
Наступного року віце-президент товариства, мореплавець Федір Літке звертається до Міністерства внутрішніх справ. Просить дозволити Чубинському приїхати до столиці, щоб оголосити результати своєї роботи. Отримує згоду. Також дослідника запрошують прочитати серію лекцій про північні території Росії великому князю Сергію Олександровичу. Вчорашнього "політичного злочинця" пускають у резиденцію імператора – Зимовий палац.
Незабаром отримує завдання провести етнографічно-статистичне дослідження українських земель. Після восьми років заслання Павло Чубинський повертається до Києва.
"У поїздках я звертав увагу на всі сторони народного життя. Особливо мене цікавило найменш обстежене. Всюди слідкував за фонетичними і граматичними особливостями говірки, відмінностями побуту. З пам'яток народної творчості я звертав увагу особливо на обрядові пісні й казки міфічного змісту. Описував обряди, розглядав і вибирав рішення волосних судів, збирав відомості, що стосуються економічного стану селян, про заробітну плату, промисловість, про значення євреїв у краї", –
пише Павло Чубинський у передмові до підсумків етнографічно-статистичної експедиції по українських землях. Дослідження під його керівництвом провели у 1869–1870 роках. Записали близько чотирьох тисяч пісень і 300 казок, обряди, легенди та звичаї. Працю виклали в семи томах. Отримав за неї Золоту медаль міжнародного етнографічного конгресу в Парижі та Уваровську премію – найпрестижнішу нагороду Петербурзької академії наук
Написав "Ще не вмерла Україна" на мотив сербської пісні
1839, 27 січня – Павло Чубинський народився на хуторі Чубинський – тепер частина Борисполя Київської області. Батько Платон Чубинський – відставний офіцер російської армії. Середню освіту Павло здобуває у Київській гімназії №2.
1861 – закінчує правничий факультет Санкт-Петербурзького університету. Захищає кандидатську дисертацію: "Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии". Оселяється у Києві. Входить до "Громади" – нелегального гуртка українських інтелігентів.
1862 – пише вірш "Ще не вмерла Україна". Наступного року його без підпису публікує львівський журнал "Мета". Оскільки номер присвячений Тарасу Шевченку, читачі вирішують, що це – невідомий раніше твір поета. Священик Михайло Вербицький кладе слова на музику. 1992-го Верховна Рада затверджує цю пісню як державний гімн України.
"На одной из пирушек с сербами в том доме, где квартировал Павел Платонович, пели хоровую сербскую песню, – згадує створення вірша "громадівець" Леонід Білецький. – В ней были слова "граничанин и кайшиц", "и царя Душана", а в припеве – "Серце бие и крев лие за свою слободу". Чубинскому очень понравилась эта песня. Он вдруг исчез, а спустя некоторое время вышел из своей комнаты с написанною им песнею "Ще не вмерла Україна" на мотив сербской песни. Тут же под руководством Павла Платоновича хор разучил эту новую песню и при общем воодушевлении она пошла в ход".
1863 – висилають в Архангельську губернію. Працює там судовим слідчим, секретарем статистичного комітету, чиновником з особливих доручень при губернаторові, директором публічної бібліотеки та редактором газети "Архангельские губернские ведомости".
1870 – отримує дозвіл повернутися до Києва. Стає секретарем, а потім заступником голови Південно-західного відділу Російського географічного товариства. Організовує одноденний перепис населення Києва і етнографічно-статистичну експедицію по українських землях.
"Високий, смуглявий, як циган, з великими чорними очима, губатий і носатий, – описує Чубинського у спогадах про перебування в пансіоні в Борисполі історик Ганна Берло. – Він здавався нам страшним, якимсь гайдамакою. Але ми дуже раділи, коли він з товаришами з'являвся у нас. Влаштовував хори, вистави й живі картини. Всіх гуртував і змушував брати участь. Співали тоді й складену Чубинським пісню "Ще не вмерла Україна". Ми, діти, підспівували, що "Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило з могили кличуть нас на святеє діло", – звичайно, не розуміючи, хто такі ті Наливайко і Павлюк і на яке діло вони нас кличуть".
1871 – одружується з Катериною Тейгрос, старшою на 7 років росіянкою. Мають чотирьох дітей. Старший син Павло (1870–1927) працює інженером при Міністерстві шляхів сполучення, син Михайло (1871–1942) – автор праць з кримінального права, донька Олександра (1873–1949) – прима Київської опери. Про долю наймолодшого сина Федора (народився 1878) точних відомостей немає.
1884, 29 січня – помер Павло Чубинський у Києві. Останні п'ять років життя був паралізований. Похований на Книшовому цвинтарі в Борисполі.
2 
35413
Коментарі