Казимир Левицький застрелив коханку, яка не хотіла покинути чоловіка

"Потворний злочин викликав потужне враження у всьому місті, – пише краківський журнал Nowosci Illustrowane про вбивство у Львові 23 грудня 1910 року. – Він змусив звернути увагу на моральне слабоумство, яке шириться серед молоді. Багато з них не хочуть працювати над собою, ушляхетнювати свій характер, думати про власне майбутнє і майбутнє суспільства. Замість цього витрачають гроші та здоров'я на гулянках і забавах. Усе це шкідливо впливає на їхній спосіб мислення, погляди та прагнення. Особ­ливо це стосується молоді з заможних родин".

Того дня поліція знаходить труп актриси місцевого театру Антоніни Оґінської. У вбивстві зізнається безробітний львів'янин Казимир Левицький. Його сім'я володіє крамницею порцеляни і фаянсу. Він живе за рахунок родичів.

 

Оґінська і Левицький знайомі майже три роки. Зустрічаються на карнавалі і заводять роман. Разом проводять літо у Криниці – тепер територія Польщі. Туди театр поїхав на гастролі. Листуються.

Антоніна заміжня за співвласником часопису Wiek Nowy Леопольдом Шендеровичем і не сприймає коханця серйозно. Левицький вимагає, щоб вона розповіла про їхній роман чоловікові, розлучилася і вийшла за нього. Оґінська розриває стосунки. Не хоче руйнувати шлюб через персонажа, який ніколи ніде не працював.

Казимир обіцяє виправитися. Хоче втекти з коханкою в Угорщину. Сподівається, що хтось із братів допоможе йому влаштуватися на посаду директора банку. Планує заснувати фабрику. Правда, ніяк не може визначитися, що саме вироблятиме: спочатку мова йде про альбумін, потім – про крохмаль. Кілька разів їздить до Монте-Карло. Програє в казино все, що має.

Його домагання стають усе нав'язливішими. Левицький погрожує, що опублікує листи Оґінської у пресі. Або роздасть їх акторам театру. Вечорами стоїть під будинком Шендеровича і заглядає у вікна. Одного разу бачить, як чоловік садить Антоніну на трамвай. Наздоганяє і допитується, чому дозволила взяти себе за лікоть.

Обоє намагаються скоїти самогубство. Першим не витримує Левицький.

– Одного вечора я був у театрі на опері "Ріґолетто", – розповідає в поліції. – Там зустрів Оґінську. Коли ми розмовляли, я звернув увагу на смуток у її очах. Сказала, що це через хворобу. Після вистави її забрав чоловік. Разом з іншими вони пішли вечеряти до ресторану Людвіґа. Я поплентався слідом. Всередину не заходив, тільки споглядав через вікно. Побачив, що Антоніна повеселішала, вільно відпочиває в товаристві чоловіка і щиро сміється. Той факт настільки обурив мене, що пішов додому і вистрелив собі в голову з браунінга.

Куля не пробиває череп. За два тижні Казимир уже здоровий. І продовжує тероризувати коханку.

Оґінська пробує отруїтися. Дві доби лежить без тями. Залишає листа до чоловіка: "Мій коханий Польдику! Не гнівайся за те, що зробила. Мусила померти, бо не хочу мучити тебе. За все добре складаю тобі подяку. Прошу не ховати мене в землі, а покласти тіло до гробівця".

А своїй подрузі Стефанії пише: "Відходжу, але роблю це з гонором. Дякую тоді за все добре. Перекажи йому, що в останню мить свого життя проклинаю його".

Очевидно, йдеться про Левицького.

 

Лікарі повертають актрису до життя. Вона розповідає все Шендеровичу. Чоловік віддає її на лікування до санаторію "Маріївка". А потім ховає від обридлого шанувальника в монастирі.

Левицький сам приходить до Шендеровича. Ставить ультиматум: або той відпускає дружину, або разом із нею назавжди залишає Львів. Леопольд відмовляє.

– Отже, ви свідомо відправляєте Антоніну на катафалк, – каже коханець.

Оґінська грає у виставі "Пер Ґюнт". Левицький приходить на репетицію. Побачення закінчується сваркою. Домовляються зустрітися вранці в його помешканні на вул. Зиморовича – тепер вул. Дудаєва. Казимир обіцяє віддати її листи.

– Я спитав її, що буде тепер, – так Казимир описує момент убивства слідчому. – Вона розплакалася. Це обурило мене. Стосунки складні, бачимося рідко, а вона, замість поговорити про майбутнє, сидить і плаче. Я витягнув із шухляди браунінг і пригрозив: "Припини, інакше вб'ю тебе". Оґінська відвернулася від мене і сказала: "Так, убий мене. Вбий мене негайно!" Я вистрелив їй у скроню. Потім згадав, що вона кілька разів просила: якщо стрілятиму, цілитися в серце. Вистрелив ще раз у груди. Але вона не впала, тому стріляв утретє.

Він іде до магазину братів. Розповідає, що сталося. Ті відправляють Казимира до приватного закладу для психічно хворих доктора Святковського. Звідти телефонують до поліції.

Там дізнаються про вбивство трохи раніше – від журналістів. Відсилають інспектора, який арештовує Левицького. Вибивають двері помешкання на Зиморовича та знаходять там небіжчицю.

Антоніну ховають на Різдво. Шендерович кладе їй до труни свою фотографію.

Під час суду намагаються з'ясувати, чи думка вбити коханку виникла у Казимира спонтанно, на її прохання, чи він планував це. Слухання проводить Роман Левицький – однофамілець обвинуваченого. Підсудний заявляє, що не пам'ятає моменту стрілянини. Хоча під час розслідування в деталях розповідав, як усе відбувалося.

– Ви стріляли тричі. Пам'ятаєте це? – випитує суддя.

– Ні.

– Чи пам'ятаєте мить, коли витягали револьвер із шафи?

– Ту мить пам'ятаю.

– А коли вже тримали револьвер?

– Цього не можу згадати.

– Можливо, пам'ятаєте, що було потім?

– Я вибіг до іншої кімнати і тільки там усвідомив, що сталося.

– Навіщо вибігли?

– Очевидно, хотів там відібрати собі життя.

– Не знаю, що тут очевидного. Ви могли відібрати собі життя в тій самій кімнаті. Для чого було вибігати?

– У кімнаті спекотно, а я був знервований. Чи можна пам'ятати такі дрібниці?

– Але це: не дрібниця. Таке не коїться щодня. Чи мали ви намір позбавити себе життя?

– Я не був готовий до цього. Коли охолов, хотів це зробити, але не мав сил. Раніше через двох знайомих намагався дістати ціанкалій, але ще не мав його. Зрештою, я вже раз стрілявся. Мені бракувало відваги, коли думав, що зі мною буде те саме, що й минулого разу. Але тепер не буде мамусі, а мене чекає в'язничний шпиталь. Подумав, що найкраще – повідомити родину, а вона нехай вже щось робить.

 

Слухання розтягується на 10 днів. Тільки читання листів коханців займає декілька годин. Опитують два десятки свідків.

Знайомі характеризують Оґінську як пристойну і спокійну жінку. Вона кохала свого чоловіка, а роман на стороні вважала помилкою. Намагалася позбутися настирливого коханця. Про Левицького говорять: від ранніх років він був зухвалий і самозакоханий. Лікарі стверджують, що не помітили в нього психічних відхилень.

Посеред процесу голова суду отримує анонімного листа. Родичів Казимира звинувачують у спробі вплинути на присяжних.

"Родина Левицьких має достатньо грошей, аби отримати у вердикті достатню кількість голосів "ні", – йдеться. – Олександр Левицький вихвалявся, що не зумів упоратися тільки з одним суддею. Решту купив. Один із голосів обійшовся у 8 тисяч корон. Щось про це могла б сказати Габріела Запольська (письменниця й акторка, яка товаришувала з Оґінською. – Країна) – аби тільки мала бажання".

Брат підсудного Олександр Левицький запевняє, що все це – наклеп. Запольська також заперечує, наче має якусь інформацію про підкуп.

Вирок зачитують о 2:00 1 червня 1911 року. Попри пізню годину під судом збираються кілька тисяч осіб. 10 із 12 присяжних називають Казимира Левицького винним в умисному вбивстві Антоніни Оґінської. Роман Левицький виголошує вердикт: смертна кара через повішення.

"Бачиш-но, Левицький, як кохання діє?

У могилі темній Антоніни труп.

Скоро вже петля твою обійме шию,

Скоро ти побачиш шибениці слуп", –

йдеться в пісні, складеній львів'янами після вбивства Казимиром Левицьким актриси Антоніни Оґінської. Фраза "Бачиш-но, Левицький, як кохання діє?" з часом стала синонімом риторичного запитання "І пощо воно було тобі треба?"

У тюрмі рве постіль і б'є посуд

Засудженого до смертної кари Казимира Левицького утримують в одиночній камері тюрми "Бригідки" – тепер це слідчий ізолятор на вул. Городоцькій у Львові. Йому дозволяють мати тютюн, одеколон і дистильовану нафту – нею нагельовує волосся. Харчі носять із ресторану.

Арештант постійно влаштовує скандали. Якоїсь ночі просить покликати лікаря. Коли той приходить, пояснює, що знудився і хоче побалакати. Пише донос, начебто голова суду й чоловік убитої актриси підсовують йому отруєну шинку. Рве постіль і б'є посуд. Аби втихомирити, його возять до лікарні. Під час пересування по місту той наглухо закриває вікна карети фіранками.

Вранці 23 жовтня 1911 року наглядачі знаходять Казимира Левицького у камері непритомного. Відвозять до шпиталю, промивають шлунок. Та він помирає наступного дня.

Розтин показує: смерть настала від отруєння великою дозою наркотика, що викликав пневмонію. У сечі, шлунку, нирках і кишках кількість снодійного вероналу в кілька разів перевищує норму. Лікарі виявляють і серйозне пошкодження мозку небіжчика. Кілька років тому він сильно вдарився головою. Про це свідчить згущення крові в основі черепа. Виглядає на те, що він був несповна розуму, а отже і неосудним. Замість в'язниці бідолаху мали б відправити на Кульпарків (обласна психіатрична лікарня, розташована на вул. Кульпарківській у Львові. – Країна).

У в'язниці він скаржився на безсоння. Лікар виписував невеликі порції вероналу. Очевидно, приховав чималу кількість снодійного, а однієї ночі випив усе за раз.

Левицького ховають у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі. Труну кропить свяченою водою вікарій парафії святого Антонія. Приносять вінки з написами на стрічках: "Нещасному братові" та "Нещасному синові". За катафалком ідуть родина й зо три десятки жінок із ближніх будинків.

×