У департамент поліції було донесено про небезпечну діяльність "завзятого хохломана"

Іван Нечуй-Левицький не витримує служби в духовній семінарії, оскільки вчителі отримують мізерну платню

"Слухаєш було його, і проходять перед тобою цікаві картини минулого: і духовна академія тих часів, коли Іван Семенович ще в їй учився, і життя його в сім'ї, і старосвітські батюшки та матушки на Київщині, бо він же, бувши кавалером, їздив на храми, іменини, весілля і навіть бував "душею товариства", бо танцював добре і співав. Вітали "кавалерів", а надто академістів, дуже добре, а найбільш там, де були дочки на виданню, та Іван Семенович нікого собі не вподобав. – Не знайшов собі до смаку, – казав він. – Я, бачте, вдався собі естет і кмітливий. То зараз і прикмічу в панні щось неестетичне, і вже вона не моя", – писала у спогадах про Івана Нечуя-Левицького письменниця Марія Грінченко.

 

Після закінчення 1865 року Київської духовної семінарії Іван Левицький як один із найкращих випускників претендує на одне з двох вакантних місць – у духовній академії чи семінарії. На них мали право претендувати двоє найкращих із випуску, але місце в духовній семінарії отримав той, що стояв на сьомому місці. Тому Іван Семенович вирішує викладати в Полтавській духовній семінарії.

У жовтні 1865-го він приїздить до Полтави та розпочинає вчителювання. "Ми любили його і тягнулися до нього. В ньому відчувалося щось світле, чого не було в інших вчителів і вихователів. Він хотів, аби ми не тільки знали його предмет, але й були хорошими людьми", – згадував Іван Зубковський, учень Івана Семеновича.

У Полтаві Левицький не обмежується тільки викладацькою працею. Він підтримує дружні стосунки з місцевою інтелігенцією, зокрема з театральними колами. Відомо, що він рецензує дві п'єси Дмитра Старицького – "Мотря Кочубей" та "Послідній кошовий запорізький".

Іван Семенович не витримує служби в духовній семінарії, оскільки вчителі отримують таку мізерну платню, що прожити на неї було неможливо. "Я застав таку бідність учителів в семінарії, що сім'я одного учителя по кілька день не мала чого обідати, а деякі багатосімейні вчителі взагалі сиділи на харчах святого Антонія. Поживши на таких грошах кілька місяців, я побачив, що треба втікати з семінарії, щоб не вмерти з голоду", – згадував Левицький.

Він звертається до молодого професора Київської духовної академії Феофана Лебединцева, щоб той допоміг йому влаштуватися в одну з гімназій Підляшшя чи Холмщини. Але професор відповів, що в Холмській і Більській гімназіях штат уже укомплектовано й потрібно почекати вакантного місця. Натомість запропонував вступити на посаду вчителя російської словесності в будь-яку польську гімназію.

Саме в період з 1863–1864 років після польського повстання царський уряд заходиться впроваджувати систему боротьби з полонізацією. Метою стає посилити контроль над шкільною освітою польських дітей. Рік служіння в Польщі рахували як рік і чотири місяці, а зарплата була пристойна.

"Я й собі попросився на місце вчителя гімназії в Білу, де кругом живе український народ, де мені все-таки можна було чути українську мову і виучувати народну жизнь для своїх творів. Натомість мене послали учителем женськой гімназії в Каліш, на саму Прусську границю. Я заїхав у чужий край, між чужі люди", – згадував Левицький.

Працювати серед поляків йому було досить некомфортно, тому незабаром переводиться до жіночої прогімназії в місті Седльці. Це був греко-католицький навчальний заклад, ученицями якого були українки. Іван Семенович викладає російську мову й літературу, а також історію й географію Росії та Польщі. Тут почувається досить упевнено. Також він погоджується працювати бібліотекарем, за що йому доплачують. А ще багато подорожує, займається громадсько-культурними справами. Зокрема в Седльці Левицький бере участь у роботі драматичного аматорського гуртка, учасниками якого стають учителі гімназії, прогімназії й інші представники губернської інтелігенції. Вони роб­лять постановку п'єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка", де він виконує роль Петра, а роль Наталки дістається Аброзині Думанській. Вона була дружиною вчителя гімназії Григорія Сокольського, з яким Левицький дружив іще з Київської духовної академії. Саме під час гри у виставі Іван Семенович закохався в партнерку. Як людина високих моральних принципів він не може розраховувати на взаємини, але почуття до цієї жінки назавжди залишатимуться в його серці. Письменниця Наталія Кобринська згадувала, що якось вона була в гостях у Левицького й зацікавилася портретом жінки в народнім строї. На що господар відповів: "Ми грали колись "Наталку Полтавку". Вона виступала за Наталку, а я за Петра, мій товариш грав Миколу, а потім і зробив для мене із сеї фотографії її портрет".

 

Саме в цей час 1868-го у львівському журналі "Правда" під псевдонімом Нечуй з'являються друком його перші твори українською мовою – повість "Дві московки" й оповідання "Рибалка Панас Круть", що одразу привертають читацьку увагу.

"Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська література, я ніколи не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже було надруковано в "Правді" перші мої повісті", – згадував Іван Семенович у своєму "Життєписі".

Його твори популярні, адже він майстерно змальовує народне життя.

"Іван Левицький – се великий артист, – писав Іван Франко – се колосальне, всеобіймаюче око України. Те око обхапує не маси, не загальні контури, а одиниці, зате обхапує їх із незрівнянною бистротою і точністю, вміє підхопити відразу їх характерні риси і передавати їх нам із такою випуклістю і свіжістю красок, у яких бачить їх…" Така майстерність описувати була наслідком того, що Іван Семенович мав великий зошит, де щодня записував свої враження від зустрічей і розмов, у яких брав участь, або випадково підслуховував. Потім ці нотатки використовував як матеріал для своїх літературних творів.

Крім письменництва, Левицький також цікавиться фольклором та етнографією. 1872-го подорожує Підляшшям. Там знаходить новий матеріал для творчості. Письменника передусім цікавлять звичаї, обряди, мова й розуміння власної ідентичності. Про це докладно розповідає в нарисі "Мандрівка на Українське Підляшшя". Особливі враження залишаються після відвідування Яблочинського православного монастиря. Він робить опис монастиря, а ще більше розповідає про зустріч із ченцями, що "перетворені церквою на живих мерців, позбавлених радощів життя". Під час мандрівки приїздить до міст Дорогочин і Острог. Про це 1879-го пише великий нарис "Дорогочин та Остріг – померші українські городи. Замітки з дороги".

1873-го Іван Семенович вирішує залишити Польщу та переїздить на службу в Кишинів. "Мені не подобалася підляська рівнина мокра, трохи не болотяна, ті часті домиська, те вогке повітря, соснові ліси, траурні, наче кладовищані. Мене тягло на поетичний південь, де більше світла, де природа краща; мене тягло на Україну. Я просився в Одесу або в Кишинев… В Кишиневі я чув себе вже трохи вдома, бо в Кишиневі багато українців. Кругом Кишинева місцина мальовнича: скрізь садки та виноградники. Життя моє було приємним", – писав Левицький.

У Кишиневі він працює в чоловічій гімназії, де викладає російську словесність, а також очолює таємний гурток прогресивно налаштованих учителів. На зібраннях учасники обговорюють гострі національні та соціальні проблеми. Іван Семенович активно пропагує українську літературу, яку в той час заборонили Валуєвським циркуляром, через що потрапляє під нагляд жандармерії. 1881 року в департамент поліції було донесено про небезпечну діяльність "завзятого хохломана" та про його таємні зв'язки з Михайлом Драгомановим. Також у доносі містилося те, що вчитель Іван Левицький розмовляє зі студентами українською мовою. Після цього доносу цензура чинить перепони для публікації творів письменника. Зокрема присилає "Повідомлення Сан-Петербурзького цензурного комітету окремому цензору з внутрішньої цензури в місті Одесі про заборону видань Івана Левицького".

 

Працюючи в Бессарабії, Іван Семенович часто відвідує Одесу та Херсонщину. У листі до професора Львівського університету Олександра Огоновського митець писав: "На вакації я з компанією товаришів їздив на кілька неділь до Одеси купатися в морі та в лимані. І море, і мальовничі скелисті місця коло Одеси, і гарячий південь – усе припало мені до душі, усе мало в собі колорит поетичний".

У Кишиневі в Левицького виявляють шлункову хворобу. Він часто нездужає і через це вирішує покинути роботу: "Напевно скажу Вам, що до кінця октября я буду в Кишиневі, бо я думаю вийти в отставку і, мабуть, переїду жити в Київ. Я торік слабів на пропасницю та нерви і їздив на води. Трохи поправився, але чую, що для здоров'я мені треба покинути службу", – писав 7 жовтня 1884-го в листі до історика Михайла Грушевського.

У 47 років магістр богослов'я залишає державну службу та виходить на пенсію. Лікарі порадили залишити Кишинів. Тому він вирушає до Львова, де зустрічається з Іваном Франком та Олександром Кониським. У своїх листах Іван Семенович скаржиться на хворобу, що забирає всі сили, і він не може працювати.

Восени 1885-го переїздить до Києва. Отримує мізерну пенсію 200 рублів. Як згадував письменник Євген Кротевич: "Жив він тоді на Пушкінській вулиці, у дворі будинку за теперішнім театром імені Лесі Українки. Приміщення, в якому проживав тоді Левицький, було перероблене, як мені казали, із сараю і мало всього дві кімнатки з невеличкими передпокоями, але без курні. Коли я зайшов усередину, мене уразила сила-силенна книжок: вони буквально заповнювали всю першу кімнату. Книжки не тільки стояли скрізь на полицях, а й лежали і на столі, і навіть цілими стосами на підлозі. Йдучи до відомого письменника, я почував себе дуже ніяково, і навіть боявся, що він зустріне мене холодно… Але тільки-но я переступив поріг передпокою, як побачив на обличчі Івана Семеновича таку привітну і добру усмішку, що враз заспокоївся і відчув себе, як у рідної людини".

До кінця життя Іван Левицький живе майже в злиднях у маленькій квартирі. Лише влітку виїздить до родичів у село чи Білу Церкву.

"Десятки років минали, а життя цієї оригінальної людини йшло все рівно, тихо, спокійно, раз заведеними ладом і не ламалося, ні на ступінь од того ладу не одступало. Не одступало й не ламалося навіть у дрібницях, не кажучи вже про загальний тонус життя. Люди до нього заходили рідко, як рідко й він бував на людях. Опріч згаданих "візитів" удень, раз чи двічі на рік рискував Іван Семенович вибиратися вечорами "на громаду" – на збори "Старої Громади", і поділившись торішніми "новинами" та засягнувши з великим дивом свіжих починань, спершу демонстративно позіхав, ніби підготовлюючи осту, потім рівно о десятій, промовивши: "Вже більше не можу", схоплювався зі стільця похапцем прощався та й ішов спати", – згадував літературний критик Сергій Єфремов.

Наприкінці 1917-го Левицький упав і зламав ногу. Родина перевезла його до лікарні поблизу Софійського собору. Це стається якраз перед приходом більшовиків до Києва. Марія Грінченко згадувала: "Приходжу, а лікарню ліквідують. Уже в хатах немає не тільки хворих, а навіть і ліжок. Приходжу до Івана Семеновича. Лежить сам у великій хаті в куточку, укритий своєю важенною червоною ковдрою, скулився ввесь. Побачивши мене, всміхнувся, але від того болісного усміху сльози побігли мені на очі, бо скривилися в усміх тільки уста, а очі зосталися сумні й перелякані.

– Погано вам тут, Іване Семеновичу?

– Погано. То стрілянина була велика, тут у дворі кілька снарядів, кажуть, упало. А потім почали лікарню вивозити: метушня, галас. Холодно дуже. Тепер уже сам зостався. Цю ніч я ночував сам. Погано: і холодно, і наче аж страшно.

Принесла йому чогось поїсти, бо голодний був".

Згодом його перевозять до Дегтярівської богадільні, в так званий шпиталь для самотніх людей, де помер без догляду.

Очолює гурток прогресивно налаштованих учителів

1838, 13 (25) листопада – в селі Стеблів, тепер Звенигородський район Черкаської області, в родині сільського священника Семена Левицького народився син Іван.

1865 – закінчує Київську духовну академію зі званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії.

1867 – переїздить працювати викладачем у Польщу, в жіночу гімназію в Каліш, а згодом у Седльці, де мимоволі стає русифікатором краю після Січневого повстання 1863 року.

1868 – виходять у львівському журналі "Правда" його перші твори, підписані псевдонімом Іван Нечуй. Також він виступає як драматург і грає в аматорському театрі.

1873 – працює в Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно налаштованих учителів. Видає роман "Хмари", а наступного року – драматичні твори "Маруся Богуславка", "На Кожум'яках" та оповідання "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти".

Пізніше письменник створює шедеври української літератури, як-от "Микола Джеря" (1878), "Кайдашева сім'я" (1879), "Бурлачка" (1880), "Старосвітські батюшки та матушки" (1884).

1885 – йде у відставку та переїздить до Києва. Живе майже в злиднях. Весь вільний час присвячує літературі. Пише оповідання "Пропащі" (1888) й "Афонський пройдисвіт" (1890), казку "Скривджені" (1892), повість "Поміж ворогами" (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише переважно статті та нариси.

1918, 2 квітня – Іван Нечуй­-Левицький помирає в Дегтярівській богадільні, в так званому шпиталі для самотніх людей. Його поховали на Байковому кладовищі.

×