– Ці два стільці з різьбленими спинками і сидіннями ми називали "віденськими", – розповідає моя мати Наталія Пустиннікова, 64 роки. – Мій батько Михайло купив їх у середині 1950-х у сусідки Поліни. Всі мешканці вулиці у Кам'янці-Подільському називали її лише "пані", хоч то були часи "товаришів". На старість пані Поля розпродувала речі з будинку.
Стільці стояли у вітальні. Ними користувалися тільки гості. У радянський час меблів не вистачало. Якщо сусіди чекали на гостей, позичали наші "парадні" стільці. До дизайну не придивлялися – аби було де сісти. Розглядали їх лише діти. Ми з подружками ними гралися. Стільці виконували роль тронів принцес і королев.
Крісла виготовила заснована 1849 року віденська фірма Jacob&Josef Kohn. Батько й син виготовляли все – від диванів і туалетних столиків до крісел-гойдалок і дитячих колисок. Вироби прикрашали девізом компанії Semper Sursum – "Завжди вище". Разом із найвідомішою меблевою фабрикою тих часів Gebr&der Thonet – "Брати Тонет" – отримали золоті медалі на Всесвітній виставці 1878 року в Парижі за гнуті ніжки у крісел.
Щоб вигнути деревину, працівникам Конів було достатньо п'яти хвилин. Робітники "Тонету" витрачали на це дві години.
Вироби експортували до Європи, Північної Америки, Африки та Індії. В Іспанії Кони стали головними постачальниками меблів для королівської сім'ї. У Російській імперії працювало кілька фабрик акціонерного товариства та фірмові магазини. На початку ХХ ст. у Києві влаштували рекламний перфоменс. З вікна другого поверху викинули стілець Тонетів і свій. Власний пережив падіння без пошкоджень. Але 1914 року фірма була змушена об'єднатися з компанією Mundus, а 1922-го її поглинув головний конкурент – "Брати Тонети".
Наші стільці своє віджили. Сидіння тріснули, ніжки підкошуються. Меблярі не беруться їх реставрувати. Але рекламні наліпки "Яков и Иосиф Конъ" все ще видно із внутрішнього боку крісел. Віденські промисловці вміли тримати марку.
5 
35413
Коментарі