Голоси кобзарів і лірників записали на фонограф
"Старі кобзарі вимирають, – скаржиться письменниця Леся Українка – псевдонім Лариси Косач – у листі до історика Миколи Аркаса. – Вже й так найславніший з них – Остап Вересай – забрав свої співецькі скарби з собою в могилу. Молоді ж кобзарі грають без стилю. Вони навчаються тексту з книжок, а голос добирають навмання з власної фантазії, здебільшого недотепно. Очевидячки, дума кобзарська, сей оригінальний витвір нашого народного генія, що не має собі паралелі ніде на світі, вмирає. Невже ж він умре без порятунку, без пам'ятника навіть?"
На початку 1908 року вона ініціює експедицію для збирання кобзарських пісень. Живе у Криму, де працює судовим урядником її чоловік Климент Квітка. Погоджується пожертвувати на цю справу гроші зі свого посагу. Публічно повідомляє, начебто кошти виділив "любитель народної старовини", який попросив зберегти його особу в таємниці.
Климент Квітка береться керувати експедицією дистанційно – не може залишити місце служби. Допомагати погоджується Опанас Сластіон, викладач школи промислового хисту в Миргороді – тепер райцентр на Полтавщині. Він пропонує, аби спів кобзарів записали на фонограф, потім тексти й ноти видали окремою книжкою.
Потрібен кваліфікований спеціаліст, який узявся б за таку роботу. Серед українців Наддніпрянщини, що належить Російській імперії, такого немає. Звертаються до Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові, що перебуває у складі Австро-Угорщини. Там пропонують спровадити Філарета Колессу, професора Вищого музичного інституту.
"Я, розуміється, не буду трактувати про колосальну вагу сього діла, про моральні обов'язки перед своїм народом і таке інше, – Квітка пише листа Колессі. – Але хочу ще раз засвідчити, що я зробив усі можливі заходи в сій справі. Другого чоловіка, який міг би записати мелодії кобзарських дум, я не знайшов. Отже, сі мелодії будуть записані або вами, або ніким".
Колесса погоджується приїхати влітку. Через місяць Квітка надсилає до Львова чек на 200 російських рублів. Їх повинно вистачити на дорогу, харчі, закупівлю валиків для фонографа, а також гонорар дослідникові й кобзарям.
"Життя в Росії на одного чоловіка навіть у найдорожчих центрах і курортах коштує 75 рублів на місяць, – пояснює листом. – Дорога з Радзивилова (тоді – місто на кордоні двох імперій, тепер – Радивилів, райцентр Рівненської області. – Країна) до Миргорода коштує 9 рублів 50 копійок в другій клясі. При тім, доплативши 1 рубль 50 копійок до Києва і стільки ж від Києва, матимете забезпечене місце для спання. Взагалі ж російські поїзди набагато вигідніші за австрійські. Подорож у другій клясі буде вповні комфортабельна і невтомна".
Опанас Сластіон готовий узяти галичанина на ночівлю, забезпечити його харчами й організувати поїздки по околицях для зустрічі з кобзарями. На прохання Квітки він публікує в київському журналі "Рідний край" оголошення "До уваги прихильників української музики".
"Відомий знавець музики доктор Філарет Колесса має сього літа виїхати в етнографічну подорож на Лівобережну Україну для записування мелодій дум та історичних пісень від кобзарів, – йдеться в ньому. – Успіх сеї екскурсії в значній мірі залежатиме від допомоги докторові Колессі з рук людей, що живуть у тих місцях, де є кобзарі. Допомога ся може бути виявлена в попередніх переговорах про те, щоб кобзар був у такім-то місці в призначені дні. Крім того можна би переговорити про розмір заплати кобзарям за співання".
Подає свою адресу. Отримує тільки одного листа. Якийсь поміщик запрошує "іностранного гостя" до себе. Допомогти в роботі не може – виконавців дум в його околиці не залишилося.
"В не дуже далекому селі є старезний кобзар Юхим Марціян, – пише поміщик. – Він, хоч і живий, але ніяк не згоджується ні співати, ні грати. Каже: "Більше 20 років не граю – все забув". Окрім того, він хворий. Ще є одна баба, яка співає "псальми". За се її колись, як сама вона каже, били".
Колесса вирушає до Миргорода наприкінці липня. По дорозі зупиняється в Києві. Історик Михайло Грушевський радить йому перед початком експедиції взяти офіційний дозвіл у генерал-губернаторстві – про всяк випадок. Але іноземець з великою сумою грошей і незрозумілим звукозаписувальним апаратом викликає підозру в чиновників. Замість помічного документа отримує відповідь: "Не находим возможным разрешить".
"Ся перша знайомість із нашими порядками зробила на шановного пана професора гнітюче враження, – згадує Сластіон. – Він навіть не був певен, чи взагалі йому можна тут працювати над своїм ділом. Де вже тут було зважитись самому їздити по селах, не знаючи ні тутешніх порядків, ні державної (російської. – Країна) мови. Йому неприємно було лишній раз показатись у городі. Він не хотів навіть ні з ким знайомитись. Уникав усього, що могло здатись "невозможным". Тупий, страшенний формалізм діймав його до відчаю".
Вирішують, що Колесса зупиниться в Миргороді й записуватиме тільки тих співців, яких вдасться спровадити до міста.
Експедиція триває два тижні. Сластіон виділяє галичанину дві кімнати свого будинку. Працюють від ранку до сутінків. Вечорами Колесса заслуховується співами у виконанні тутешніх парубків і дівчат, а також занотовує народні пісні у виконанні господаря.
Найбільше часу вдається провести з кобзарем Михайлом Кравченком (1857–1917). Він втратив зір 15-річним внаслідок золотухи. Навчався кобзарству в старих майстрів – Самійла Яшного та Хведора Гриценка-Холодного. Коштом Імператорського географічного товариства його возили виступати до Санкт-Петербурга. Сластіон привозить його із села Великі Сорочинці за 30 км від Миргорода. Той розповідає, що утримує дружину, кількох дітей і брата з сім'єю. Окрім кобзарства, заробляє плетінням мотузок.
– Як попов'єш отих верьовок з місяць, так із пучок дванадцять шкур злізе – куди вже там грати! – розповідає.
"Кравченко дуже охоче співає думи і виказує в їх рецитуванні велику вправу, – описує Філарет Колесса – Мимо важкого життя і своїх 50 літ наш кобзар держиться ще досить добре. Сильної будови, присадкуватий, круглолиций, з добрячим усміхненим видом. Любить навіть пожартувати. Через поневірку стратив уже голос, тому ж і спів його виходить якби рубаний і частенько перериваний паузами – кобзареві не стає віддиху. У всіх шістьох думах, схоплених на фонограф, Кравченко лише один раз зважився узяти високе А (ноту ля. – Країна), та й то не вийшло чисто".
Кобзар виконує шість народних дум і одну авторську – про жорстоко придушене повстання в його рідному селі Великі Сорочинці. Ще троє сліпих співців із довколишніх сіл – лірник Антон Скоба, Микола Дубина та Явдоха Пилипенко, які виконують думи без інструментального супроводу, – проводять в Миргороді тільки добу. Дослідник встигає записати від них фрагменти співу та найважливіші пункти біографій.
На шляху додому Колесса записує в Києві ще одного кобзаря – Івана Кучеренка.
Не припиняє роботи й Опанас Сластіон. Восени пише думи від лірника Івана Скубія, який мандрує з донькою-поводирем. Коли той уперше чує з фонографа власний голос – починає плакати.
– Слухайте, слухайте! Се Скубій співає! – примовляє. – Коли він умре, то й тоді знатимуть, як він співав. Недаремно вік на світі прожив.
А тоді звертається до доньки:
– Як умре, дочко, ваш батько, та захочете його добром згадати і послухати, то приїздіть сюди, до пана, та попросіть його – нехай ваш батько заспіває. Він співатиме. Бач, як жалібно про самарських братів виводить.
"Було ясно, що думки сього поважного діда, стурбованого до сліз, вихрем вились коло контрастів життя та смерті, забуття й безсмертя справжнього артиста – а таким по праву почував себе мій гість, – пише Сластіон. – Зараз він ще повний сили й з таким почуттям співає поважні козацькі думи. Його слухають, йому дивуються, його записують. Але незабаром прийде страшний, невблаганний час смерті. Його, поважного, відзначеного Божим даром-талантом, вже не стане на світі. Хіба ж се не жаль ревний? Але ж ні! Частина його самого – його голос, його слова – дійсно таки зостанеться назавжди".
Леся Українка дізнається, що у своїх родичів у Севастополі гостює Гнат Гончаренко, кобзар із Харківщини. Запрошує його в Ялту, де проходить лікування. Просить Сластіона передати їй фонограф. Готові записи шле до Львова.
"У Севастополі, добре знаючи місцевість, він ходить сам, тілько без бандури, бо інакше поліція чіпляється, – описує сліпця. – В ньому нічого жебрацького немає, починаючи з одежі, пристойної чумарки і смушевої шапки, і кінчаючи поводінням. Не тілько грошей, але й найменшої послуги він не вважає за можливе приймати дармо. Так, коли на пароході йому траплялось просити матросів провести його, то потім він грав їм за те на бандурі і не приймав ніякої плати".
Квітка хоче, щоб Колесса продовжив роботу наступного року. Однак коштів на нову поїздку немає.
Професор розповідає про свою поїздку на конгресі Міжнародного музичного товариства у Відні. Виступ ілюструє записами з фонографа. Перший том "Мелодій українських народних дум" під його редакцією виходить друком у Львові 1910 року. Другий – 1913-го, вже після смерті Лесі Українки. Про те, що вона була анонімним меценатом, який надав особисті кошти для експедиції, стане відомо 1927 року.
"Дума – се мелодичний речитатив із вільним ритмом і змінною формою імпровізації. Співаючи думу кількома наворотами, кобзар кожним разом подає нову відміну мелодії, бо він аж у хвилі співання надає музичну форму в її останнім викінченні. В текстах дум при співі також відбуваються зміни, хоч тут менше волі, ніж у комбінуванні музичних фраз", –
так пояснює термін Катерина Грушевська (1900–1943) у книжці "Українські народні думи" 1927 року
"Учора краще співав, а тепер ніби охрип"
"Як спробувала кілька днів попоморочитись із тим фонографом, то бачу, що ся машина – чиста погибель для нервів, такий вона має прикрий тембр і такі незносні її капризи!" – пише Леся Українка в листі до Філарета Колесси наприкінці 1908 року.
Фонограф винайшов і запатентував американець Томас Едісон 1877-го. На початку ХХ ст. це був найдосконаліший пристрій для запису музики. Коштував від $150 – не менше $4 тис. на теперішні гроші. Декілька фонографів системи Coguet придбав військовий інженер Олександр Бородай – громадянин США, шанувальник української музики. Одного він позичив Філарету Колессі та Опанасу Сластіону для увічнення кобзарських дум.
Для проведення запису вікна і двері кімнати зачиняють наглухо, аби не долинали сторонні звуки. Виконавця садовлять посередині. Перед ним ставлять стілець, на якому розкладають фонограф. Пристрій заводять ключем, ніби годинник.
Фонограф подібний до скриньки. Назовні виведена широка трубка-дудка. Всередині розташована мембрана – коробочка із целюлози. До неї прикріплена голка. Чутлива поверхня реагує на звуки, що надходять із дудки, і рухає голку. Та лишає сліди на вкритому воском валикові, який обертається. Що гучніший звук, то глибший проріз робить голка.
Потім на фонограф встановлюють іншу мембрану й іншу трубку – більшу й викривлену. Так прослуховують записане.
Важливо правильно підібрати мембрану. Одні краще надаються для грубого голосу, інші – для тонкого, жіночого. Валики також бувають різні. Якісь вкриті тонким шаром воску, якісь – товстим. Для інших потрібна вища температура повітря в кімнаті, інакше звук буде нечіткий.
Для однієї думи потрібно до десятка валиків – один може записати 2 хв. звуків. Із кожним новим прослуховуванням віск стирається, додаються нові шуми. Зазвичай кожен валик можна прослухати не більше 30 разів.
Ще одна проблема – виконавці.
"Дуже трудно сліпого чоловіка призвичаїти до того, щоб весь час, поки він співає, голос його йшов усередину дудки, – оповідає Сластіон. – Співець або незабаром одвернеться, або почне одкашлюватися серед співу, думаючи, що всього непотрібного фонограф не запише. Часом ще й зауважить голосно, що він "учора краще співав, а тепер ніби охрип". Буває так, що співець починає поправлятись на стільці. Тоді стає страшно, щоб не звалив додолу всі прилади. Буває, що забуде якесь слово та візьме голосом високо, а через кілька слів переміняє тон або й темп. Іноді мацне рукою за дудку, щоб упевнитись, чи вона проти уст. Часто співець, помітивши невдалу роботу, починає хвилюватись. А немає настрою – не буде і дальшої роботи".
5 
35413
Коментарі