В нас у Гадячі на Полтавщині примусами користувалися неохоче. Перевагу віддавали досконалішим керогазам, хоч їх наприкінці 1950-х дістати було важко. Бо розпалити примус - ціле мистецтво. Спочатку слід капнути гасу на горілку й запалити, а потім качати повітря до корпусу з тим же гасом розташованим збоку насосом. Примус починав шипіти й нарешті загорявся. Роботу його було чути здалека.
Якось до нас прибігла плачучи сусідка. Шукала дітей: 5-річного Василя і 7-річного Івана. Послала їх до своїх батьків щось переказати. Діти прийшли до бабусі й попросили, щоб зварила борщу. Доки вона на примусі його готувала, уже смерклося. Сусідка й не думала, що вони й досі в баби. Шукала по вулиці, а потім таки побігла туди. Прийшла, а всі коло примуса чекають на борщ. Він варився на ньому не менше як 4 години.
Ставили примуси зазвичай на верандах. Вони в нас були дерев'яні. Тому постійно ходили пожежники і перевіряли, чи стоїть примус на металевому листі. Якщо його не було, могли відставили каструлю з супом із вогню на підлогу й забрати примус. Віддавали, коли сплатиш штраф і підготуєш ту металеву пластину. Усі стіни коло примуса і стеля веранди були чорні від кіптяви. Залишати його без догляду не наважувались. Моя бабуся почала боятися "того чорта" після того, як її знайома перекинула на себе примус і сильно опеклася.
Раз на тиждень до колонки на перехрестя двох наших вулиць приїздила підвода з діжкою з гасом. Її чекали всією околицею. Ми бігали виглядати коня. Побачивши, із криками "Керосин!" летіли вулицею. Тоді люди кидали всю роботу та йшли шикуватися в чергу. Кожен підставляв до діжки свою циліндричну каністру. Заповнивши, затуляв чопом із дерева, кляпом зі скрученого паперу чи кукурудзяним качаном. На початку 1960-х літр гасу коштував 6 копійок.
Мій сусід не викидав примуса навіть коли провели газ. Тримав у сараї і розігрівав на ньому паяльник.
2 
1
Коментарі