Четвер, 25 листопада 2010 14:06

"Убито одним ударом, професійно". За Аллою Горською перед смертю стежили працівники КДБ

Улітку 1961-го 32-річна художниця Алла Горська поїхала на етюди в село Горностайпіль Іванківського району на Київщині. Разом із чоловіком, живописцем Віктором Зарецьким, зупинилася в хаті Володимира Шевчука. Колись господар разом із Віктором мешкали в одній кімнаті в студентському гуртожитку.

У Києві подружжя спілкувалося російською, а в селі раптом захопилося українською. "Ти знаєш, - зізналася Алла в листі батькові до Одеси, - весь час хочеться писати українською мовою. Розмовляєш по-українськи - й думати починаєш українською мовою". Олександр Валентинович Горський, родом із міста Олександрія на Кіровоградщині, відписував доньці російською. Але до її мовного захоплення поставився з розумінням.

Повернувшись додому, подружжя й і далі розмовляло між собою українською. Для Віктора, що походив із Білопілля на Сумщині, це не було проблемою. А от Аллі, яка народилася в Ялті й до 14 років жила в Ленінграді, такий перехід дався важко. Закінчуючи Київську художню школу, вона не могла написати твір на випускному іспиті з української літератури - довелося списувати в однокласниці. У художній інститут Горська, як медалістка, вступила без екзаменів. На прохання батьків її звільнили від української.

У художній інститут Горська вступила без екзаменів - як медалістка. На прохання батьків її звільнили від української

Алла вирішила брати уроки мови. Загітувала подружок - художниць Галину Севрук і Людмилу Семикіну - теж українізуватися. Вони попросили журналістку Надію Світличну, з якою приятелювали, стати їхньою вчителькою. Писали диктанти, виконували домашні завдання. Студіювали словники, вчили напам'ять вірші. Багато читали з історії України, обговорювали прочитане. Горська добре опанувала мову. Та ленінградського акценту не позбулася - свого київського товариша Євгена Сверстюка до кінця життя називала Євґєном.

Одного разу в Клубі творчої молоді хтось приголомшив новиною: у Жовтневому палаці, де в кімнаті №13 вони засідали, до війни була катівня НКВС. Про це розповів одному з членів старенький комендант будівлі. І навіть показав місце колишніх камер - тепер там був гардероб.

При Клубі, що постав на хвилі хрущовської "відлиги", створили комісію для збору матеріалів про сталінські репресії. Горська записалася до неї. Разом із поетом Василем Симоненком і режисером Лесем Танюком розпитували людей, яким пощастило повернутися з ГУЛАГу.

Спогади очевидців привели до Биківні - північно-східної околиці Києва. 1962 року Горська, Танюк і Симоненко поїхали туди. Горби, травичка, пасуться кози, хлопчаки ганяють у футбол. Придивилися: замість м'яча - череп. Двічі прострелений. Місцевий дідусь за чарку розповів, як енкаведисти від літа 1936-го й до початку війни ховали тут свої жертви. Алла відійшла за дерево, прихилилася до кори лобом і заплакала.

- Уявіть собі, - показала в бік поховань, - ми - там... Ну, ми всі - Клуб творчої молоді. Ми ж усі там можемо бути...

Потім виявили поховання замордованих на Лук'янівському цвинтарі. Про свої знахідки написали до Київради. Відповіді не отримали, проте "потрапили на олівчик" КДБ. Василеві Симоненку ці відкриття коштували життя. У Черкасах йому в міліції відбили нирки. 1963-го поет помер. Горській погрожували по телефону.

- Вы доиграетесь, еще не такое будет! - казали незнайомі голоси й кидали слухавку.

Клуб творчої молоді закрили.

Горська взялася робити у вестибюлі Київського університету вітраж "Шевченко. Мати". Роботу замовив ректорат до 150-річчя поета. Затвердили ескізи. Алла залучила до виконання вітража Людмилу Семикіну, Галину Зубченко, Галину Севрук і Опанаса Заливаху. Рік працювали на хитких риштуваннях і протягах.

- Враження колосальне, - згадувала літературознавець Михайлина Коцюбинська, побачивши вітраж напередодні здачі художній раді. - Замислений і гнівний Шевченко готовий оборонити жінку-Україну, що припала до нього, шукаючи захисту. Настрій і символічний підтекст самозрозумілі.

Художня рада мала зібратися 9 березня 1964-го о 16-й. Уранці у вестибюлі університету з'явився секретар парткому товариш Ломон - із молотком у руці. А чого це у вас мати-Україна така сумна? До якої ще "помсти" закликає поет? І чому Україна опинилася за ґратами? За тюремну решітку він прийняв внутрішні рамки, які тримали частини вітража. І почав трощити "ідеологічно шкідливий" витвір. Такий був наказ секретаря Київського обкому В'ячеслава Бойченка.

З'явився секретар парткому з молотком у руці: а чого це у вас мати-Україна така сумна?

Аллу викликали до Спілки художників. Дорікали за слова Шевченка, якими був підписаний знищений вітраж: "Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю Слово!":

- У Радянському Союзі немає рабів, слова Шевченка не відповідають радянському світогляду.

Це формулювання секретарка зборів занесла до протоколу. Присутні проголосували за виключення Горської зі Спілки. Вона поїхала до Москви й домоглася, щоб членство поновили. Доки їздила, працівники держбезпеки встановили в її квартирі "підслушку", вмонтовану з кімнати сусідів по комуналці.

Михайлина Коцюбинська згадує, як у травні 1964-го відвідували з Горською могилу Василя Симоненка в Черкасах:

- Одразу за нами приїхала якась машина. Звідти висіли "мистецтвознавці в цивільному". Розташувалися неподалік, не криючись. "Диви, нас фотографують", - голосно сказала Алла. Вийняла гребінець, зачесала свою білу кучму, ще й мене зачесала до ладу. "Тепер готово!" - і ми повернулися до наших "друзів", одверто позуючи.

Невдовзі відбулися перші після смерті Сталіна арешти серед української інтелігенції. Тих, кого згодом назвуть "шістдесятниками". За ґрати потрапили й Іван Світличний та Опанас Заливаха - близькі друзі Алли. Вона написала протести до прокуратури та КГБ. Ходила на суди, листувалася із Заливахою, якого засудили на п'ять років. Їздила до нього в концтабір у Мордовію. "Вигляд був такий, ніби княгиня приїхала до свого маєтку і не може зайти, бо загубилися ключі", - пише у спогадах про ті відвідини Заливаха.

1968-го Горська підписала колективний лист-протест на ім'я керівників СРСР - Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна, Миколи Підгорного. У ньому вимагали припинити в СРСР порушення принципів соціалістичної демократії й норм соціалістичної законності. Цей лист газета "Правда" назвала "антирадянським". Від підписантів зажадали каяття.

Із групи художників лише Горська, Семикіна й Севрук не зняли своїх підписів. Їх знову виключили зі Спілки художників. "Краще, - написала Алла Заливасі в зону, - бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником".

 

Видавництвам і Художньому фонду заборонили давати Аллі роботу. Люди з "органів" не лише відкрито стежили за нею - Києвом поширювали чутки про нібито існування терористичної бандерівської організації, одним із провідників якої є Горська.

Її чоловік Віктор Зарецький спочатку підтримував дружину й разом із нею підписував протести. Але потім почав віддалятися від громадської діяльності. Бо важливішим вважав мистецтво. Алла відчула, що втрачає однодумця.

- Маму викликали в КДБ як свідка на допити й очні ставки, - згадує син художниці Олексій Зарецький. - Гебісти вели з нею специфічні "душеспасительные беседы". Закликали одуматися, "пока еще не поздно" змінити ставлення до радянської системи, вмовляли ("Вы невольно работаете на наших врагов за границей") тощо. Зазвичай ці розмови завершувалися попередженнями й погрозами.

Олексій допускає, що під час отих бесід кадебісти намагалися схилити його матір до співпраці. А коли зрозуміли, що це їм не вдасться, вирішили поквитатися.

У жовтні 1970-го Горській зателефонував Лесь Танюк. Після закриття Клубу творчої молоді він уже шість років жив у Москві. Обговорювали творчі плани. Раптом Алла сказала, що треба поспішати, адже лишилося так мало часу.

- Плететься щось навколо мене, - пояснила, - хоч бери й утікай у село.

За кілька тижнів Горська попросила свекра Івана Зарецького віддати їй швейну машинку "Зінґер". Алла не вміла шити, але сказала, що хоче зберегти сімейну реліквію. Свекор по смерті дружини усамітнився, перебрався з Києва до Василькова. Кілька разів телефонував Аллі, але її не було вдома. 27 листопада нарешті застав. Сказав, що васильківські знайомі влаштували йому вантажівку на завтра на шосту ранку. Бо машинка важка, з ножним приводом на чавунній станині - без авто годі перевезти.

Чому на такий ранній час замовлена вантажівка, Алла не спитала. Пообіцяла приїхати. Того ж дня помітила в метро двох типів, які шпигували за нею. Сказала про це чоловікові. Він запропонував їхати до Василькова разом.

У КДБ завдяки "підслушці" дізналися про цей намір Віктора Зарецького. І зрежисували так, що того ж вечора о восьмій до родини нагрянула компанія друзів із вином. Серед них був незнайомець, якого Зарецький пізніше на слідстві назвав "мужчина по імені Данило" - навіть прізвища його не знав. То був Данило Шумук, багаторічний в'язень мордовських таборів. Сіли за стіл. Він розповідав про свої табірні поневіряння. Спогадам не було кінця. Опівночі Алла вибачилася й пішла спати. Віктор залишився з гостями. Розійшлися о другій ночі. Шумук зостався ночувати.

Потім люди казали, що саме через нього Горська вирушила до Василькова сама. Трагедії не сталося б, якби з нею поїхав чоловік. "Якимсь чином до цієї справи приплели Данила Шумука, - занотував у щоденнику Лесь Танюк. - Але це тільки одна випадкова репліка, суті не знаю".

У КДБ зрежисували так, що того вечора о восьмій до Віктора й Алли нагрянула компанія друзів із вином

28 листопада 1970 року вдосвіта Алла вийшла зі свого будинку. Мала дістатися до автостанції й сісти на перший автобус до Василькова. Її чоловік і Шумук прокинулися об одинадцятій ранку.

Віктор не здивувався, коли протягом дня Алла не повернулася. Може, залишилася готувати їжу старому чи попрати. Наступного дня занепокоївся. А 30-го ввечері замовив телефонну розмову з Васильковом. Замовлення прийняли лише на 16.00 наступного дня. У призначений час телефоністка повідомила, що викликаний абонент на переговорний пункт не з'явився.

Віктор виїхав до Василькова. У батьковій хаті було темно, вікна зачинені. Зарецький розхвилювався - Алла завжди відчиняла кватирку. Відчув: щось трапилося. Пішов у міліцію. Дільничний відмовився відчиняти хату, мовляв, треба ламати двері, гукати понятих, а година пізня.

Зарецький повернувся до Києва, розповів про все Надії Світличній. Наступного дня разом із Євгеном Сверстюком поїхали до Василькова. Домоглися, щоб дільничний відкрив хату. Усередині ніщо не викликало підозри. Хотіли вже йти, але Світлична сказала, що в хаті має бути льох. Знайшли, міліціонер сам його відкрив. Раптом зблід - у льосі лежала мертва Алла Горська.

Слідчі арештували Віктора Зарецького. Вимагали зізнатися, нібито він разом із коханкою вбив дружину. За кілька днів на залізничному полотні за 34 км від Василькова знайшли труп свекра з відрізаною потягом головою. Версію змінили на іншу. Мовляв, Зарецький-старший зарубав сокирою Аллу за те, що вона недостатньо уваги приділяє сім'ї. А коли отямився, кинувся під потяг. За кілька тижнів, коли Вікторові в міліції повертали частину особистих речей загиблих, той поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю.

- Убито одним ударом, професійно! - відповів офіцер.

Зиновія Франко, онука письменника-класика, виклопотала дозвіл на поховання Алли Горської на Байковому цвинтарі. Призначили на 4 грудня. З'їхалися люди з інших міст, прийшли кияни. Раптом - нібито в інтересах слідства - похорон відклали. Більшість іногородніх не мали де зупинитися й увечері поїхали додому. Художницю поховали 7 грудня на іншому кладовищі - Берковецькому. Того дня воно було оточене кадебістами. Усіх друзів Горської, які виступили на похованні, - Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Геля, Олеся Сергієнка - невдовзі арештували.

Батько очолював чотири кіностудії

Алла Горська походила з номенклатурної радянської родини. Її батько Олександр Валентинович працював на керівних посадах у кіновиробництві - був директором Ялтинської кіностудії, "Ленфільму", Київської й Одеської кіностудій, очолював театр-студію кіноактора на Кіностудії ім. О. Довженка. 1944-го отримав трикімнатну квартиру в старовинному будинку в центрі Києва. Мав службовий автомобіль, яким користувалася вся родина. Приміром, Алла їздила на ньому на побачення з майбутнім чоловіком Віктором Зарецьким.

На кар'єрі батька діяльність Алли не позначилася. Його "пішли у відставку" раніше - 1961-го. Він зі співчуттям ставився до громадської активності дочки. Але із середини 1960-х, коли вона пішла на відкритий конфлікт із владою, змінив свій погляд. Стосунки між ними охололи. Горський пережив єдину доньку на 13 років. Похований біля неї на Берковецькому цвинтарі.

Мати Олена Давидівна працювала в Ялті вихователькою в дитячих санаторіях. Коли чоловік очолив "Ленфільм", влаштувалася туди художником із костюмів. Потім усе життя працювала за цим фахом. Померла в червні 1961-го в Одесі після того, як чоловіка зняли з посади директора місцевої кіностудії.

Віктор Зарецький належав до художників андеґраунду, створив власний стиль, який пізніше назвали українською неосецесією. Після подорожі на Сахалін 1977 року одружився з донькою свого інститутського вчителя Сергія Григор'єва - Майєю, теж художницею. Помер 1990-го. Похований у Києві на Берковецькому цвинтарі поруч із батьком. 1994 року удостоєний Шевченківської премії. Заснована премія його імені.

Олексій Зарецький, син Алли та Віктора, - науковець, філолог, один із засновників Центру українсько-польських студій. Автор статей про своїх батьків, упорядник книжки листів і спогадів "Алла Горська. Червона тінь калини" (1996). За його ініціативи на фасаді будинку №25 по вул. Терещенківській, де вони мешкали з батьками, відкрито меморіальну дошку Аллі Горській. Живе в Києві.

 

 


 

 

2 блокадні зими

пережила Алла Горська з матір'ю в Ленінграді в 1941 - 1943 роках

 

Криміналісти виявили багато невідповідностей

На початку 1990-х київські криміналісти аналізували справи про вбивства Алли Горської та її свекра Івана Зарецького. Виявили багато невідповідностей. Зокрема, під час слідства не зробили трасологічної експертизи крапель крові в помешканні Зарецького-старшого, де він нібито вбив невістку. Це могло б з'ясувати положення жертви в момент удару. Господареві було 69 років, переніс інфаркт, страждав на стенокардію, ходив повільно і з ціпком. Чи міг він завдати сокирою удари здоровій 41-річній жінці та скинути тіло в льох?

Із його самогубством теж чимало незрозумілого.

Олексій Зарецький у різні часи надсилав листи до генерального прокурора України Віктора Шишкіна, голови СБУ Євгена Марчука, президентів України Леоніда Кучми й Віктора Ющенка з проханням поновити справу про вбивство Алли Горської та встановити справжні обставини її загибелі. Без результату.

 

Зараз ви читаєте новину «"Убито одним ударом, професійно". За Аллою Горською перед смертю стежили працівники КДБ». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1441
Голосування Чому я не голосуватиму за Юлію Тимошенко на президентських виборах у 2019 році?
  • Вона вже була у владі і показала всі свої можливості
  • Країні треба президент іншої якості
  • На жодних виборах не голосував ні за неї, ні за партію "Батьківщина"
  • Ще не визначився з кандидатом
  • Голосуватиму за Тимошенко
Переглянути
Погода