Некролог про Надію Суровцову опублікували за 57 років до її смерті
"Передо мною стелилося життя – нове, невідоме й прекрасне. Йому я мала віддати свої молоді сили. Це мій шлях, задля якого порвала з товаришами. Вони не зуміли, не хотіли зрозуміти того, до чого прийшла я. Не схотіли взяти участь в активному будівництві своєї батьківщини. Воліли лишатися спостерігачами тяжкої праці, непевних кроків, важких помилок. Я захотіла сама будувати, шукати, помилятися", – пише у "Cпогадах" історикиня Надія Суровцова про прибуття до Москви з Відня навесні 1925 року.
Потрапила до Європи на початку 1919-го з делегацією Директорії Української Народної Республіки, що прямувала на Паризьку мирну конференцію. До Франції не доїхала через проблеми з документами. До Києва не поверталася, бо там точилися бої з більшовиками.
Оселяється у Відні. Закінчує філософський факультет університету та стає викладачкою в тамтешній сільськогосподарській академії. Активно працює в Міжнародній жіночій лізі миру і свободи, що протидіє воєнним конфліктам.
Знайомиться із сином письменника Михайла Коцюбинського Юрієм. Він працює у представництві Радянської України у Відні. Під його впливом вступає до Комуністичної партії Австрії, наважується на переїзд до СРСР.
"Навпроти мене солдат із бляшаним чайничком. На лавці поперек – якийсь недорізаний буржуй, – згадувала про поїзд із Москви до тодішньої столиці України Харкова Надія Суровцова. – Виплекані руки, інтелігентне обличчя, пристойний костюм. Читає книжку, часом зиркає на мене і намагається зав'язати розмову. Та де там! Нащо мені буржуї, я саме вибралася в країну пролетаріату. Його хочу вивчати, а не якісь залишки минулого. Я весело лопочу із солдатом. Він бігає на станціях по окріп, і п'ємо чай".
"Буржуй" цікавиться, чи є де ночувати в Харкові. Коли чує про готель, то попереджає, що можуть бути проблеми з вільними місцями. Дає папірець зі своєю адресою. Надія відмовляється брати, та він наполягає.
У готелях справді немає місць. Суровцова сподівається на допомогу партійних організацій, та вони не працюють – перший день після Великодня. Кілька днів живе в заможного подорожнього. Він виявляється директором банку і членом Компартії. Гостя вперше задумується, що з радянським ладом не все так однозначно, як вона уявляла – при владі не лише робітники й селяни.
Міняє останні 5 доларів США. Переклад казок німкені Гермінії Цур-Мюлен несе до першого-ліпшого видавництва. Отримує гонорар і тішиться – має на що жити місяць. Винаймає кімнату.
У редакції "Вістей ВУЦВК" знайомиться з Олесем Досвітнім із кінофотоуправління, письменниками Остапом Вишнею, Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном. Допомагають влаштуватися завідувачкою сектора дитячих сценаріїв. Працює з літераторами Миколою Бажаном та Юрієм Яновським, колишнім генералом армії УНР Юрієм Тютюнником.
Закохується в Григорія Петренка з наркомату іноземних справ УСРР. Живуть разом. Надія переходить секретарем-референтом у його відомство. Знає мови, тому доручають перечитувати закордонну пресу й готувати довідки. Отримує кімнату при будівлі установи. Спілкується з представниками інших країн.
Григорій Петренко близький із німецьким консулом Карлом Граапом. Дипломат запрошує їх із Надією на вечерю з нагоди візиту піаніста Егона Петрі з Німеччини. Григорію відвідати консула не виходить, і Суровцева йде сама.
Гості слухають піаніста, вечеряють. Хочуть влаштувати танці, але дипломат нещодавно поховав дружину і не підтримує ідеї. Беруть грамофон і переходять до помешкання молодих працівників консульства поверхом вище. Один із них хоче провести Надію додому. Та Карл Граап перехоплює її, садить у авто.
"Їзди від консульства на Сумській до мене було рівно 5 хвилин, – пише Суровцова згодом. – Та Граап встиг кілька разів обняти мене в машині, намагався поцілувати. Це вже не входило в мої службові обов'язки. Я працювала в наркоматі іноземних справ, а не розвідки. Тому жартома дала старому гарбуза". Надія підтримує дружні стосунки з письменниками й художниками. Іван Падалка для виставки у Венеції пише її портрет в образі римської богині "у досить роздягненому туалеті".
"Наші стосунки були кришталевим зразком дружби. Але спосіб життя богемний, – розповідає у "Спогадах". – До мене заходили, коли хотіли. Ключ лежав у відомому місці, їжа, вино були до послуг гостей. Їли, пили, спали, працювали. Сашко Досвітній у мене писав свого романа, бо вдома малі діти й коза заважали роботі. Часто бував Мишко Яловий, заходили Довженко і Тичина".
Восени 1926-го Суровцову викликають до ГПУ (російською – "государственное политическое управление", спецслужба. – Країна). Розпитують про заробітки і пропонують додатковий дохід. Наполягають на співпраці – доносити на Юрія Коцюбинського та інших знайомих.
– Я навіть думати над вашою пропозицією не буду, – відмовляє Надія.
– Пожалкуєте, – каже чекіст.
– Ніколи, – стоїть на своєму.
Суровцову тримають до глибокої ночі. Беруть підписку про нерозголошення змісту розмови і відпускають.
Перекладає книжки, співпрацює з журналами і часописами. Підписує договір із видавництвом про написання історії соціалізму. Мріє видати збірку новел. Вступає в аспірантуру до історика Дмитра Багалія, досліджує рух декабристів.
Із наркомату іноземних справ переводять редактором у Радіотелеграфне агентство України – РАТАУ. Вечори проводить у Будинку літераторів імені Василя Блакитного за більярдом, вином і дискусіями. Часто засиджується в редакції "Вістей ВУЦВК". Улітку відпочиває з Григорієм Петренком у Гагрі на Кавказі.
"Шилися мені сукні до ювілею Багалія. Бігала міряти, вибирала – як воно буде вишите сріблом, чи будуть прозорі рукави, – описувала ранок 27 листопада 1927-го Надія Суровцова. – Треба було на зиму щось справити порядне. Забігала до крамниці, приміряла вперше в житті дорогі хутра. І важко було спинитися чи на чорному каракулі, чи на легенькій білочці. Нарешті вибрала й пішла по гроші, які мала того дня одержати за переклади". Дорогою зустрічає працівника ГПУ, який просить терміново зайти в управління. Вона обіцяє зробити це після того, як забере гонорар і купить шубу. Але той переконує, що краще ті справи відкласти.
– Вам доведеться поїхати в Москву, – повідомляє начальник контррозвідки.
– Завтра буду в Києві у справах. І тоді подамся до Москви. А в чому річ?
– Ні, їхати треба негайно, – переходить на командний тон чекіст. – Ви арештовані.
Пише довіреність працівнику ГПУ, щоб той отримав зароблені нею гроші і віддав Григорію Петренку. Має зробити перший внесок за квартиру в будинку "Слово". Надію везуть до її помешкання й проводять обшук. Звідти – в центр міста.
"Я й не підозрювала, що в цьому добре знайомому мені домі розміщується і в'язниця, – згадувала Суровцова. – По коридору не першорядного готелю мене запровадили до маленької кімнати, де було неохайно застелене брудне ліжко і стояв повний нічний горщик. Вперше в житті мене замкнули. Гидко було й дивно. Здавалося, чи це мені не сниться".
Ввечері в супроводі двох військових іде на залізничний вокзал. Повідомляють, що їхатиме у вагоні з делегатами на партійний з'їзд у Москву, але вони не повинні знати про її арешт.
"Прочитав страшну звістку. Знову розстріляно в Харкові кільканадцять українських діячів. В тому числі – Надію Суровцову. Українські колонії у Петербурзі й Відні добре її пам'ятають. Однією з перших прийняла ідеї незалежності України. В часи лихоліття мало було свідомих українських жінок. Майже всі вони десь зникли. Тільки Надія до самої смерті залишалася на тяжкому й невдячному посту. Хотіла стати на рідному ґрунті до тієї праці, що почалася десь 1910-го, а перервалася 1918 року", – пише кооператор Олександр Ковалевський у газеті "Українська нива" у Варшаві у квітні 1928-го. Детально подає життєвий шлях Суровцової.
В Україні справді ходять чутки про страту історикині. Віцепрезидент Української академії наук Сергій Єфремов у щоденнику 15 лютого 1928-го нотує: "Недавно розстріляно Суровцову та Петренка. Ніби за зносини із закордоном. Знаючи Суровцову, людину авантюристичну, можна повірити".
Історик Дмитро Дорошенко з Німеччини пише про розстріл Надії Суровцової публіцисту В'ячеславу Липинському до Австрії. Некрологи шкодять арештованій, яку досі утримують у ГПУ на Луб'янці в Москві. Хочуть засудити за шпигунство на користь Німеччини й Польщі. Водять на допити й вибивають зізнання. Розпитують про розмову з німецьким консулом, коли він її підвозив додому. Нічого компрометувального не отримують.
Розробляють інформацію з "посмертних" публікацій. Додають звинувачення в "петлюрівщині". 22 травня 1928-го засуджують до п'яти років таборів. Відправляють до одиночної камери політичного ізолятора в місті Ярославль.
"Настав кінець двом сонячним рокам моєї молодости в Україні, – писала пізніше Надія Суровцова. – Я пішла в одиночку того режиму, в ім'я якого порвала з багатьма соратниками своєї юності, оточенням, роботою. Полум'яно вірила в справедливість цього режиму".
Якось серед ночі будять і наказують збирати речі. Везуть до Харкова на допит як свідка у сфабрикованих справах "Спілки визволення України" та "Українського національного центру". Показують зізнання в участі у контрреволюційній групі. Впізнає почерк Михайла Грушевського, в якого працювала помічницею в Центральній Раді 1917-го. Слідчий наполягає підписати протоколи зі свідченнями проти нього та інших тодішніх колег. Надія відмовляється.
Повертають до ярославського політізолятора. Дізнається, що в одній із камер сидить Григорій Петренко. Його арештували в один день із нею. Лише раз дозволяють побачитися. Григорій помирає в засланні в Середній Азії 1952 року. Надія Суровцова перебуває в тюрмах, таборах і засланнях до 1954-го. Ще 31 рік до смерті живе під наглядом.
"Вже саме життя Надії Суровцової, її доля, її шлях – це і нарис історії нашої країни, нашої культури, і матеріали до цікавого етико-психологічного трактату", –
Михайлина КОЦЮБИНСЬКА (1931–2011), літераторка
Вийшла заміж у засланні
1896, 18 березня – в Києві народилася Надія Суровцова. Батько навчався на юридичному факультеті Київського університету. Мати працювала вчителькою російської мови в гімназії. Через переслідування батька як політично не благонадійного бідували.
1904 – переїжджають до Умані – тепер райцентр на Черкащині. Пізніше Надія закінчує гімназію із золотою медаллю. Їде до Петербурга навчатися на Бестужевських вищих жіночих курсах.
1912 – вступає на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Бере участь у роботі українських гуртків. Із початком Першої світової війни стає волонтером-медсестрою в українському лазареті на Тучковій набережній.
1917 – у Києві бере участь в організації Української Центральної Ради та Селянської спілки. Навчається в університеті. Пише до київської газети "Трибуна" і робить переклади для Генерального секретаріату закордонних справ. Пізніше переходить у департамент біженців Генерального секретаріату внутрішніх справ.
1918 – працює в секретаріаті Міністерства закордонних справ Гетьманату. На початку 1919-го входить до дипломатичної місії України, що їде на Паризьку мирну конференцію.
1922 – закінчує філософський факультет Віденського університету. Захищає дисертацію "Богдан Хмельницький та ідея української державності". Стає першою українкою зі ступенем доктора філософії. Викладає у сільськогосподарській академії. Їздить Німеччиною з лекціями про голод в Україні. Бере участь у роботі Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, відвідує конгреси у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі та Вашингтоні. Виконує обов'язки заступника голови Товариства прогресивних журналістів Європи і долучається до групи Анрі Барбюса "Клярте", що засуджує війну.
1925 – їде до Москви, а потім – Харкова. Відмовляється стати таємним працівником Державного політичного управління. Її називають німецькою шпигункою, арештовують і 1928-го засуджують до п'яти років таборів. Покарання відбуває в Ярославлі в Росії.
1933 – відправляють у заслання в Архангельськ. Працює у краєзнавчому музеї. 1935-го бере шлюб із викладачем хімії Дмитром Олицьким із Курська, засудженим "за шкідництво". За вісім місяців Надію Суровцову арештовують за "участь у контрреволюційній організації" і відправляють на п'ять років у табори на Колимі. Працює на будівництві й лісоповалі. 1937-го Дмитра Олицького розстрілюють в архангельській в'язниці.
1942 – Суровцовій дають довічне поселення на Колимі. Там 1950-го втретє судять. Майже рік проводить у тюрмі. Продовжують заслання.
1954 – амністують. Із Колими пише до Павла Тичини, з яким спілкувалась у Харкові в 1920-х. Той добивається для неї реабілітації. Надія повертається в Умань, відсуджує батьківський дім. Збирає книжки, скульптури, картини. Впорядковує бібліотеку для місцевого краєзнавчого музею. Водить екскурсії до парку Софіївка.
1958 – пише збірку новел "По той бік", але видати не дозволяють. Очолює Товариство охорони пам'яток історії та культури, яке реставрує костел. У ньому відкривають Уманську картинну галерею. Стає наставницею шістдесятників.
1970 – польський історик Єжи Лоєк видає книжку "Історія гарної бітинки. Розповідь про життя Софії Віттової-Потоцької (1760–1822)". В її основі лежать матеріали, зібрані в бібліотеках Львова та Києва Надією Суровцовою. Приймає вдома політв'язнів, серед них – Олександр Солженіцин, Леонід Плющ, Ярослав Дашкевич.
1972 – проводять обшуки, хочуть знайти рукописи спогадів. Надія Суровцова виготовила кілька машинописних копій і роздала на збереження. Їх видали 1996-го.
1985, 13 квітня – померла в Умані на Черкащині, де й похована.
2 
1
Коментарі