Німці збиралися розстріляти скульптора
– Забираємо в кіно найкращих представників з інших видів мистецтв, – звертається до скульптора Івана Кавалерідзе заступник голови Всеукраїнського фотокіноуправління Зіновій Сідерський. – Вам теж не вдасться так просто піти від мене, шановний Іване Петровичу.
Спілкуються у Києві 1928-го. А познайомилися за 10 років до того в Ромнах Сумської області. Кавалерідзе працював у райвідділі народної освіти і викладав малювання у школах. Сідерський був репетитором з математики, а потім став заступником начальника повітової надзвичайної комісії – ЧК. Разом займалися встановленням пам'ятника Шевченку у Ромнах.
– Я не люблю кіно, – відповідає скульптор. – Мене дратує суєта на екрані, герої завжди бігають.
– А ви зробіть по-своєму. Ми всі умови створимо для цього. Пропонуйте тему.
За кілька хвилин Кавалерідзе погоджується.
– Оце переглянув у Курбаса "Гайдамаків" – був вражений. Яка висока культура! Не побоюсь бути чиїмось послідовником. "Гайдамаків" ставив би.
– Ставте! Давайте сценарій.
Кавалерідзе мав справу з кіно ще до Жовтневого перевороту. 1911-го працював декоратором і гримером у київському кіноательє. Його відкрили як філію московської кінофабрики. Коли робив грим, то наче виліплював на обличчях необхідні риси. Одного разу загримував актора під Льва Толстого. Коли того побачив служник Михайлівського монастиря, то перелякався:
– Анафема! Толстой воскрес! – бо ж письменник був відлучений від православної церкви.
Для імітації поверхні моря Кавалерідзе придумав використовувати миготіння світла. Замінив більшість декорацій полотнами чорного оксамиту. Це дозволяло глядачеві акцентувати увагу на грі акторів.
Фільм про повстання гайдамаків отримує назву "Злива". Іван Кавалерідзе готує сценарій упродовж кількох тижнів. Коли несе готовий текст Сідерському, зустрічає в коридорі ВУФКУ Олександра Довженка.
– Іване Петровичу, мені б вашу спеціальність – ноги б моєї тут не було! – вигукує той.
"У фільмі "Злива" я побачив нову сторінку кінематографічної техніки, – пише британський кінокритик Моріс Добб. – Має дивовижну композицію кожного фрагмента, пластичну композицію образів і рухів. Режисер передає прояви ритму й перспективи. Тому фільм нагадує картини Леонардо і великих майстрів Відродження".
Режисер називає стрічку спробою поєднати кіно і скульптуру.
Наступні стрічки – також на історичну тематику: "Перекоп", "Коліївщина". Його "Наталка Полтавка" – перше українське звукове кіно. Прокат у нью-йоркському кінотеатрі "Рузвельт" триває три тижні – рекорд для США того часу.
Працює у Києві, Одесі та Харкові.
"Їду міжнародним, як тоді називали, вагоном до Харкова, – згадує одне з відряджень. – Попутчик – Володимир Сосюра, приємний поет із Донбасу. Край свій любить і знає. На одній із зупинок мій сусід по купе вийшов подихати свіжим повітрям і не повернувся. Його скромний костюм у поєднанні з міжнародним вагоном видався міліції підозрілим. Доки розбирались – поїзд пішов".
1935-го береться знімати фільм про Тараса Шевченка "Прометей".
"Постійно ділився своїми думками про мистецтво, – згадує Наталія Ужвій, яка виконувала роль господині будинку розпусти Настасьї Марківни. – Кожна зустріч із ним збагачувала і розвивала творчу фантазію. Не зв'язував ініціативи акторів. Пояснював свою трактовку сцени, а потім питав: "А як би ви це зіграли".
У травні 1941-го їде на Західну Україну. До липня має фільмувати в Карпатах стрічку "Пісня про Довбуша". Знімальна група налічує 50 осіб. Роботу перериває радянсько-німецька війна. Усі військовозобов'язані йдуть у найближчий військкомат. Решта вирушають на Київ. Серед них і Кавалерідзе. У Львівській області кіношників затримує передова німецька група солдатів на мотоциклах. Відбирають плівки й відпускають.
"Ночували у хліві на снопах соломи, – згадує Кавалерідзе. – У невеликій загорожі хрюкала біля корита з водою вгодована свиня. Хвилювались на сідалах кури. Під ранок почалося бомбардування – в селі згоріли багато хат. Були вбиті. У хліві знесло одну стінку і загинула свиня".
Далі рушають пішки. Їх знову перепиняють військові. Відправляють до комендатури у Дубно. Сприймають за розвідників і хочуть розстріляти. Рятує секретар коменданта. Дізнавшись, що серед затриманих є режисер, шукає його прізвище в енциклопедії. Бачить, що той не бреше, і скасовує страту. Кавалерідзе відправляють на будівництво дороги. А за кілька днів дозволяють поїхати до Києва.
Зупиняється в Рівному – столиці новоствореного рейхскомісаріату "Україна". Знайомиться з письменником Уласом Самчуком. Той прибув із Праги у складі похідної групи ОУН і взявся редагувати газету "Волинь".
"Ми зустрілися як старі друзі, – пише Самчук у книжці "На білому коні". – По кількох хвилинах розмови вже мали багато спільних зацікавлень – кіно, література, спогади. Я був жадібний на людей із Києва такого стилю. Мені хотілося їх пізнати і багато від них довідатися. Зустріч з людьми "з того світу" була виповнена по вінця дуже інтимними, глибокими й щирими переживаннями, які хотілося висловити назовні якоюсь особливою мовою. Пісня, музика, танець, радісний сміх – ось мова, що нею найлегше говорити в таких випадках. Помешкання було виповнене саме нею, відчувався ідеально добрий настрій. Усі хотіли вирватися з війни, з ідеологій, із пересудів, бути людьми між людьми. Кавалерідзе був спокійний, рівний, зовсім непитущий, але однаково товариський, повний гумору. Коли почалось змагання у співах, він невеликим глухим голосом дуже гарно виконав "Чорноморець, матінко, чорноморець". Ця пісня в його інтерпретації залишилася в моїй пам'яті на все життя. Це був чудовий вечір. Неохоче розходилися додому під спів білоруської "Бувайце здарови".
В окупованому Києві Кавалерідзе довго сидить без роботи. Якийсь німецький офіцер – власник комісійного магазину – пропонує йому зліпити погруддя Адольфа Гітлера, щоб потім розмножити і продавати державним установам.
– Уявляєте, скільки ми заробимо, – заохочує. – Гроші ділимо порівну.
– Ви гарно придумали. Але портрети я ліплю з натури.
– Я дам вам гарні фото
– Не вийде, – відмовляється.
"Будинок Івана Кавалерідзе був відкритий для всіх, але кумирів у нього було небагато. Любив Шевченка, Сковороду, Толстого. Його уяву полонили Леся Українка, Ярослав Мудрий. Слухав платівки із записами Шаляпіна, Берліоза. Повністю пам'ятав Пушкіна, Лермонтова, Сосюру і Ахматову. Коли ліпив, то просив дружину читати йому "Війну і мир" та "Сагу про Форсайтів". Над його ліжком завжди висіла робота Івана Труша – портрет дядька – художника і археолога Сергія Мазаракі, першого учителя і наставника"
Ростислав Синько (1933–2010), кінорежисер
Служив у охороні імператора
1887, 13 квітня – Іван Кавалерідзе народився на хуторі Ладанський – тепер село Новопетрівка Роменського району на Сумщині. Мати Килина Кухаренко походила з місцевих селян. Батько Петро Кавалерідзе – нащадок грузинського князівського роду. Його привіз в Україну учасник Кавказької війни генерал Ладонський. Коли після Жовтневого перевороту документи переписували на новий стиль, забобонна паспортистка виправила дату народження на 14-те число. "З її легкої руки я ще раз з'явився на світ", – писав Квалерідзе.
1909 – вступив до Петербурзької академії мистецтв. Щоб платити за навчання, звернувся до земства з проханням виділити стипендію. "Нам потрібні ковалі, а не художники", – відмовили чиновники. Грошима допомагав дядько Сергій Мазаракі – археолог і хранитель скіфського відділу в Київському археологічному музеї. Іван підробляв виконанням фігурок для ювелірної фабрики. Оздоблював театр Зиміна портретами письменників і композиторів.
1915 – мобілізований до російської армії. Спершу служив у В'ятці. Через два місяці перевели до школи прапорщиків у Петергоф біля Санкт-Петербурга. Звідти – до Третього зведеного гвардійського запасного батальйону в Царському Селі. Цей підрозділ охороняв імператора Миколу ІІ.
1918 – приїхав жити у Ромни – тепер Сумська область. Працював у відділі народної освіти, викладав малювання у шести школах, вів драматичний гурток. Був головним режисером пересувного робітничо-селянського театру. Організував Товариство охорони пам'яток старовини. Під час роботи агітпоїзда був поранений білогвардійцями і лікувався у госпіталі.
1946 – за "співпрацю з німцями" виселений зі службової квартири при Київській кіностудії. Жив у акторки Надії Геккебуш на вул. Великій Житомирській. Пізніше Спілка художників виділила помешкання на вул. Червоноармійській – тепер Велика Васильківська. Його велика майстерня була на вул. Філатова.
1977 – у Києві на Червоній площі – тепер Контрактова – відкрили пам'ятник Григорію Сковороді авторства Кавалерідзе. Перший його варіант – із Біблією в руці, натільним хрестиком і босоніж – відхилили партійні чиновники. Фігуру взули у постоли, у руки вклали торбину.
1978, 3 грудня – Іван Кавалерідзе помер у Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
3 
35413
Коментарі