Іван Миколайчук на Новий рік отримав листівку з побажанням померти
"Іваночку, чекає кіноплівка. Лишай косу в сусіда на тину. Іди у кадр, екран – твоя домівка, два виміри і третій – в глибину. Тебе чекають різні дивовижі. Кореспонденти прагнуть інтерв'ю. Москва. Гран-прі. Овації в Парижі! Іван косив у Халеп'ї траву", – нотує наприкінці літа 1978-го поетеса Ліна Костенко. Вона відпочивала в селі Халеп'я Обухівського району на Київщині. Вийшла зустріти світанок і побачила, як біля садиби косить бур'ян 37-річний Іван Миколайчук. Одразу накидала рядки вірша.
У цьому селі Іван Миколайчук знімає свій перший фільм "Вавилон XX". В основі сценарію – роман Василя Земляка "Лебедина зграя" про колективізацію. У ньому розгортається боротьба між прихильниками більшовиків і селянами, які хочуть зберегти традиційний суспільний лад села Вавилон. Але головне тут – особиста трагедія. Із героїв виділяються двоє – філософ і трунар Фабіян, що має розумного цапа з таким же іменем, та красуня Мальва. Гробівник ні з ким у селі не знаходить спільної мови, а жінка шукає кохання. Її вважають розпусницею. Насправді, обоє – найдуховніші особи у Вавилоні. Але вони там чужі. Роман після виходу 1971-го стає популярним. Його перевидають і перекладають іншими мовами.
Київська кіностудія імені Олександра Довженка звертається до письменника по дозвіл екранізувати твір. 1975-го той береться за сценарій. Чиновники його тричі повертають на доопрацювання: "мало революційних процесів", "не виписані образи комунарів", "головний герой забагато п'є" або"забагато читає Біблії".
До роботи долучається Миколайчук. Він має досвід написання сценарію до фільму "Білий птах з чорною ознакою".
– У тексті підкреслена ленінська думка, що революція, надавши селянинові землю, звільнила його від поміщиків, – переконує він сценарно-редакційну колегію. – Але селянин ще не рік і не два буде долати в собі дрібновласницьку психологію. І на те нема ради. Давайте ж придивимося до цього уважніше.
Це спрацьовує, студія дає дозвіл. Тим часом помирає Василь Земляк. Іван Миколайчук доробляє сценарій сам. У серпні 1978-го його затверджують. Жанр озвучують як "народно-романтична небилиця".
– Мені здалося, що в цій історії переплелося стільки правдивого, гарного й одночасно кумедного, фарсу, несправедливості. І революційного, по-дитячому наївного, – каже Іван Миколайчук в одному з інтерв'ю. – Все це і є Вавилон, де плутаються мови, люди не можуть позрозумітися. Як просто було б керувати державою, якби люди вміли розуміти одне одного. І більше нічого, правда ж? Але ж як складно. У цьому романі є можливість витягти те, що я називаю народним бароко. Де зовні стилі ніби сплутані, а придивишся – оригінально і чисто. Як буває в житті? Гуде весілля, а повз вікна несуть людину на той світ. Усе в одному кадрі. Хронікальному. Який це жанр? Життя.
Уже під час роботи над сценарієм режисер визначається з акторами – тодішній цвіт українського театру і кіно: Лесь Сердюк, Борислав Брондуков, Раїса Недашківська, Анатолій Хостікоєв і Таїсія Литвиненко. Ярослав Гаврилюк звільняється з театру заради ролі у фільмі Миколайчука.
Іван вважає, що актор по-справжньому може зіграти лише раз. Тому на пробах не дає матеріал зі сценарію. Головну роль Фабіяна береться виконувати сам. Підбирає музику для стрічки.
– Він тонко й ніжно відчував людей. Будучи актором (знявся у фільмах "Тіні забутих предків", "Білий птах із чорною ознакою", "Пропала грамота". – Країна), знаходив шлях до кожного з нас. Своїм хистом і людяністю об'єднував виконавців у родину. Його обожнювали. Ми – досвідчені актори і новачки – ловили кожне слово, – згадує Ярослав Гаврилюк. – Ні на кого не тиснув, не нав'язував малюнок образу. Інколи все вирішували його натяки, інтуїтивні режисерські відчуття того, якими мають бути трохи дивні жителі Вавилона. Дозволяв імпровізувати і робив це сам. Якось пішов з оператором у верболіз. Випили там пляшку шампанського і придумали сцену, коли брати Соколюки сидять на дереві й роздивляються: що там у Вавилоні.
У пошуках місця для зйомок об'їжджають вісім областей – від Києва до Чернівців. Для образу села необхідно було поєднання рівнинної та гористої місцевості, бо є Верхній і Нижній Вавилони. Наостанок вирішують глянути під Києвом. І от за 40 км від столиці, на правому березі Дніпра, натрапляють на села Витачів і Халеп'я.
Розпочинають роботу. Скуповуються в найближчому магазині в місті Українка – за 15 км від Витачева. Їдять за спільним столом, співають вечорами. Миколайчуку тут так подобається, що він купує хату.
Під час зйомок "Вавилону ХХ" режисер скаржиться на біль у шлунку. Має задавнену виразку. Іноді через це не може братися за роботу.
– Він же нічого не їв, – згадувала актриса Раїса Недашківська. – Тому нашим завданням було нагодувати Івана. Домовлялися з бабусями. Варилася бараболя, витягувалися з погреба капуста й огірки квашені. Коли він бачив, що всі сідали за стіл, приєднувався.
– Зрозуміти, як саме знімати, було непросто. Іноді пошук влучного художнього рішення тривав місяць. Знайшли кладовище на схилі, – розповідає оператор Юрій Гармаш про сцену поховання матері братів Соколюків. – Там росла ковила – трава для тієї місцевості нехарактерна. Вирішили зберегти її для сцени, а в кадрі – підпалити. Я вже бачив таке вигоріле кладовище і показав фото Івану. Але як зробити його вигорілим? Іван придумав, що Мальва (акторка Любов Поліщук. – Країна) ніби неумисно впустить свічку і трава займеться. Люди навколо виритої могили її гасять, притупують ногами й починають танцювати. Так трагічна сцена стає фантасмагоричною.
Знімати заважає вирита з ями земля. Її вивозять, але потім треба чимось засипати. Придумують сюжетний хід – Фабіан закидає яму землею з нової могили, яку викопує поряд. Показують, що у Вавилоні завжди має бути підготовлене свіже місце для поховання. Бо смерть завжди поруч.
Не обійшлося без містики. Цю сцену Юрій Гармаш знімає із виритої могили. Йому не вистачає місця, щоб відійти з широкоформатним об'єктивом. Виявляється, глибина недостатня, і він просить лопату. Починає копати, але чує після кожного удару глухий гуркіт.
– Я розгорнув землю, – згадував Гармаш. – З'ясувалося, що ми викопали могилу над старим похованням. Погукав Івана. Він стрибнув до мене і перехрестився: "Бог нам простить, а козак тим паче".
У фільмі чимало нічних сцен. Знімати їх після заходу сонця неможливо – освітлювальні прилади непридатні для цього. Оператор Юрій Гармаш вирішує фільмувати вдень. Тому у стрічці серед ночі городом бігають кури. Використовує чутливу до інфрачервоного випромінювання технічну плівку "кіно-інфра". Виходить картинка у сутінках.
Для ролі цапа Фабіана в селі купують козеня. Іван Миколайчук сам його вибирає: "Усi козли – дурнi, а менi ж розумний треба". Під час зйомок тварину привчають їсти сигарети. Тому вона ходить за філософом, як пришита. Винюхує кишені Фабіана, де завжди є чим поживитися. Причому відрізняє "Приму" від "Мальборо". Коли пробує закордонні, від радянських починає відвертатися.
Знімають майже рік. "Госкино СССР принимает фильм на союзний экран", – пише у листі заступник голови Держкіно СРСР Борис Павльонка 28 травня 1979-го.
Картину сприймають по-різному. Багатьом не подобається зображення СРСР як біблійного міста, що стало символом розбрату. На Новий рік Миколайчуку присилають листівку. На ній – домовина і побажання, щоб Іван помер за те, що Вавилон порівняв із соціалістичною країною.
"Прокляття Фабіана перед смертю – це прокляття суспільству, яке у суєті боротьби за владу й особисті інтереси не лише забуває про цінність людського життя, а й цілеспрямовано нищить неповторну людську особистість. Таким було суспільство СРСР у час, коли Іван Миколайчук творив фільм "Вавилон ХХ". Та чи не схожа на нього сьогоднішня Україна. Хіба не таким є мало не весь сучасний глобалізований світ технологічних масових ілюзій", –
Марко-Роберт СТЕХ, 58 років, літературознавець
"Головний герой Фабіан постає як людина, яка не розрізняє чужих, ворогів, друзів. Усі – свої, усі – рідня. Усі в цьому вихорі. Думаєш, справді, не всі ж примушували і не всі могли лягати під ті умовності ідеологічні, вони знаходили форму, яка навіть сьогодні сприймається щирою, чесною і вічною", –
актриса Ада Роговцева про фільм "Вавилон ХХ". Вона дублювала українською мовою виконавицю ролі Мальви – Любов Поліщук
"Люба казала, що їй треба кілька ящиків горілки"
Найдовше Іван Миколайчук не може визначитися з акторкою на головну жіночу роль – Мальви. Перебирає всіх в Україні. Посилає асистентку в Москву, переглянути картотеки "Мосфільму" і студії імені Максима Горького.
– Він хотів, щоб це була українська краса. Але не сільська. Більше – європейська. Образ мав бути невловимим, мінливим, – згадує акторка Таїсія Литвиненко.
Напередодні від'їзду асистентка йде на виставу. Одна з героїнь загримована під негритянку, обличчя майже не видно. Але грація, зріст, фігура, пластика – підходять для Мальви. Так на зйомки "Вавилону XX" потрапляє Любов Поліщук.
– Мені запам'яталася Люба в перший вечір. У готельному ресторані обговорюємо завтрашній знімальний день. Раптом чуємо, хтось схлипує. Всі повернули голови в бік Люби, а вона розридалася: "Я не впораюся з роллю, у сідлі погано тримаюся", – згадує Ярослав Гаврилюк.
Їздити верхи Поліщук вчиться на Київському іподромі. Це їй дається важко. Всі радять змінити коня. Але акторка не хоче віддавати свого вороного Пашу. Якось пускає коня в галоп, він вибрикує і актриса летить сторчака.
– Їхати в лікарню Люба відмовилася навідріз. А треба було, – розповідає актор Анатолій Хостікоєв. – Я бачив, як тренер уколов їй знеболювальне величезним кінським шприцом. Біль заглушили, і Люба знову сіла в сідло.
Під час тренувань ми всі падали з коней. Але вона – дуже багато. Конюхи жартували: упав – йди по пляшку горілки! Люба казала, що їй потрібно купити одразу кілька ящиків. Через пару тижнів вона блискуче їздила верхи.
Режисер просить архіви допомогти знайти родичів Поліщук з України.
– Виявили коріння якогось Любиного предка – козацького сотника. Вона тим тішилася, як дідько цвяшком. Каже: "Тепер розумію, звідки в мене таке працелюбство, настирність і жага до життя", – згадував Гаврилюк.
Любов Поліщук їде зі зйомок раніше за інших. Знімальна група у костюмах проводжає її у привокзальному ресторані в Українці. Миколайчук хвилюється, щоб не рушала в дорогу голодною. Замовляє все, що є в меню.
– Як же я сумуватиму за вами, за Україною, – прощається акторка плачучи.
Цитати з фільму
"Не спіши. Суть не в тому, щоб скоріше знайти завітну дорогу, а суть у тому, щоб якомога більше побачити по цій дорозі"
"Часи міняються, і ми міняємось"
"У людей жнива, нема коли помирати"
"Така велика хлібна країна, і ми хазяїни на ній, щоб ми пожертвували своїм благополуччям, своїм добром, аби збудувати їм ворота до комуни? Ну один оддасть, другий оддасть, ну третій так, щоб замилити очі, оддасть, але така велика країна, і щоб всі? Такого не може бути, трясця великої їм!"
"Нехай він буде голодним цапом-філософом, ніж напівситим цапком-середнячком"
"Це робота не одного дня, щоб свідомість змінилася в усіх"
6 
35413
Коментарі