"Его поразила опера "Богдан Хмельницкий" на украинском языке"

Чекісти водили затриманого "бандерівця" в театр

"Вони рішучі та здібні люди, але мають психологію переслідуваних, – йдеться у звіті Центрального розвідувального управління США про діяльність українських націоналістів на еміграції 1946 року. – Вони готові принести в жертву своє життя чи покінчити з собою, якщо це піде на користь їхній справі. Вони також готові на вбивство, якщо буде потрібно. Конспіративна ментальність та надзвичайний ступінь недовіри до всього і всіх, хто не пройшов перевірки, є великими перешкодами на шляху співпраці з українцями. Вони мають майже релігійну віру в свою націю та не довіряють нічому іноземному: передусім польському, потім – російському і, нарешті, німецькому".

 

Після завершення Другої світової війни багато провідних діячів Організації українських націоналістів опиняються у Західній Німеччині. Частина – як провідник Степан Бандера – відсиділи кілька років у нацистських концтаборах. Інші пройшли збройне підпілля й різними шляхами добралися на Захід. Серед них члени Української головної визвольної ради – утвореного 1944-го з ініціативи "бандерівців" підпільного уряду.

Вже незабаром між Закордонним представництвом УГВР і керівниками Закордонних частин ОУН виникають розбіжності. 1947 року відбувається конференція ЗЧ ОУН. Її проводять в Альпах "просто неба, на узліссі над схилом гори, де ріс "молоднячок" між пеньками зрубаних старих дерев і де було досить зручно сидіти чи напівлежати коло пеньків і кущів у затінку від сонця", – описує учасник конференції Василь Гришко.

Генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь стверджує, що саме їхній орган презентує визвольну боротьбу в окупованій більшовиками Україні. Група Лебедя критикує Бандеру – мовляв, не відчуває змін, які відбулися в його середовищі протягом війни. Натомість провідник хоче, аби члени ОУН, які перебувають в ЗП УГВР, підпорядковувалися проводу. У протилежному випадку вимагає, щоб Лебедь та його прихильники здали свої мандати на користь осіб, які поділяють позиції Організації українських націоналістів.

Через рік у Міттенвальді проходить ще одна конференція. Вона поглиблює конфлікт. Представників УГВР і їхніх прихильників виключають з ОУН.

Аби поінформувати учасників визвольної боротьби в Україні про суть конфлікту, сюди відправляють дві групи кур'єрів. Обом допомагають західні спецслужби: "бандерівцям" – британці, представникам УГВР – американці. Групи очолюють провідні персони своїх організацій. Першу – керівник Служби безпеки ОУН Мирон Матвієйко – "Усміх". Другу – Василь Охримович – "Грузин". Під час війни керував Проводом ОУН на Західно­українських землях.

 

"Упродовж місяця англійці скинули три групи по шість осіб у кожній, – пише співробітник британської спецслужби SIS – Secret Intelligence Service – Кім Філбі в книжці "Моя таємна війна". – Літаки відправлялися з аеродрому на Кіпрі. Одну групу скинули на півдорозі між Львовом і Тернополем, другу – неподалік від верхів'я Прута, біля Коломиї, а третю – в межах Польщі, біля витоків річки Сян. Щоб уникнути дублювання і перекриття районів, англійці й американці обмінювалися точною інформацією – про час та географічні координати своїх операцій".

Філбі завербований радянською розвідкою. Коли група Мирона Матвієйка десантується на Тернопільщині, ППО про це попереджені. Але їм потрібно піймати "бандерівців" живими. До пошуку залучають 14 літаків. У самій групі перебуває агент МДБ. 5 червня 1951 року він виводить емісарів на "легендовану боївку", що складається з переодягнених чекістів. Пригощають Матвієйка водою зі спецпрепаратом. Той засинає і опиняється в руках ворогів.

Представника ОУН везуть у Москву. Там його допитує міністр держбезпеки Віктор Абакумов. Матвієйко погано розуміє російську, до того ж, розмовляє українською з галицьким діалектом. Тому запрошують перекладача – генерал-лейтенанта Павла Судоплатова. Того самого, який 1939-го ліквідував засновника ОУН Євгена Коновальця.

"Я работал с ним примерно месяц, – згадує Судо­платов у книжці "Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы". – Это были не допросы, а беседы, то есть протоколы не велись. Они проходили в кабинете начальника внутренней тюрьмы Миронова, где Матвиейко имел возможность даже смотреть телевизор. Помню, как его поразила опера "Богдан Хмельницкий" на украинском языке. Этот спектакль шел в рамках декады украинского искусства в Москве. Ни в Польше, ни в Западной Украине Матвиейко никогда не бывал на оперных спектаклях, исполнявшихся на его родном языке. Ему это казалось невероятным. Чтобы убедить его окончательно в подлинности увиденного, я взял Матвиейко с собой в театр на украинскую декаду. Правда, в сопровождении "эскорта".

Далі його утримують в особняку у Львові. Наперед домовлено – якщо потрапить до рук чекістів, Матвієйко надішле повідомлення з кодовим словом "борщ". Він цього не робить. Можливо, підозрює, що в західних спецслужбах є "чужі". Починає товаришувати з приставленою до нього охороною. Разом відпочивають на природі, займаються спортом. Миронові Матвієйку купують інструменти – начебто для слюсарних занять на дозвіллі. Він виготовляє пістолет і ключ від сейфа, в якому зберігають зброю та гроші. А ще приручає чекістських собак.

 

16 червня 1952 року Матвієйко розмовляє з вартовим, пригощає його цукеркою. І покидає особняк. Усіх його охоронців арештовують. Оголошують всесоюзний розшук.

"Бандерівець" ночує на Янівському цвинтарі. Наступного дня намагається вийти на контакт із підпільниками. Але всі конспіративні квартири, про які знає, вже викриті МДБ. Матвієйко змушений здатися чекістам. На вулиці просить міліціонера відвести його в обласне управління. Там Матвієйка не хочуть приймати – обідня перерва. Нарешті проводять обшук і конфіскують зброю.

Інша група емісарів – від ЗП УГВР – десантується в околицях Дрогобича. Василю Охримовичу вдається вийти на зв'язок із командиром Української повстанської армії Василем Куком. Але 6 жовтня 1952‑го чекісти ловлять і його. Через півтора року "Грузина" розстрілюють у Києві.

Ще перед цим міністр внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач пише до начальника 4-го управління МВС СРСР Федора Харитонова: "Учитывая то обстоятельство, что Охримович перед подпольем ОУН за кордоном и американским разведцентром не расшифрован, необходимо использовать его по внедрению проверенной агентуры органов МВД в американскую разведку и ЗП УГВР, по выводу американской агентуры и эмиссаров ЗП УГВР на наши легендированные базы и явочные пункты, по углублению существующих противоречий между зарубежными оуновскими формированиями с тем, чтобы не допустить их объединения в единый националистический центр".

На початку 1954 року радіоканалом ЗП УГВР на Захід приходять два листи з України, підписані Василем Куком. Їх публікують в українській пресі під назвою "Воля Батьківщини". Там зокрема йдеться: "Бийлихо (псевдонім Степана Бандери. – Країна) відійшов від постанов ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН. Він ні формально, ні фактично не є провідником ОУН. Провід ОУН в Україні уповноважує Лева Ребета, Зенона Матлу та Бийлиха тимчасово перебрати керівництво Закордонних частин ОУН".

 

Формується нове керівництво організації. Серед українських націоналістів настає черговий розкол. Опозиція до Бандери створює ОУН (з) – "за кордоном". Її очолюють Лев Ребет і Зенон Матла. Розкольників називають "двійкою" або "двійкарями".

Цей конфлікт був спровокований радянськими спецслужбами. 12 жовтня 1957 року в Мюнхені агент КДБ знищить Лева Ребета. Вже в часи незалежності Василь Кук заперечить автентичність своїх листів.

1195 військових, 63 автомобілі, 61 собака та 36 радіостанцій брали участь в операції із захоплення на Станіславщині – теперішня Івано-Франківська область – 6 жовтня 1952 року колишнього голови Проводу ОУН на Західноукраїнських землях Василя Охримовича

"Це не може бути правдою. Воно не вкладається в логіку"

– Я не дурак вмирати. Там, за кордоном, УГВР вислуговує американцям. Провідники наживаються багатств, а я тут буду даром гинути, так, як погинуло багато? Ні! – заявляє окружний провідник ОУН Кам'янець-­Подільщини на псевдо "Скоб".

Він іде на співпрацю з радянськими спецслужбами. 1953 року допомагає затримати провідника північно-­західних українських земель Василя Галасу – "Орлана" та його дружину Марію Савчин – "Марічку". Обох довго опрацьовують. У Києві кілька разів виводять у місто – щоб побачили, як воно розрослося за час радянської влади. Везуть у Запоріжжя – показують Запоріжсталь, Дніпрогес і Хортицю.

"З розмов про шкідливу діяльність наших закордонних організацій я робив висновок, що МДБ збиралося використати мене для роботи проти керівних осередків за кордоном, – писав у спогадах "Наше життя і боротьба" Василь Галаса. – Уява малювала жахливі наслідки цієї роботи. Отже, міркував я, треба діяти мені. Необхідно попередити керівництво наших осередків в еміграції про небезпеку провокації і про фактичний стан підпілля в Україні. Але як? Мене, очевидно, за кордон не випустять. Найбільше, на що вони можуть піти, – це вислати від мого імені "Марічку", залишаючи мене своїм заручником".

Так і виходить. Заступник міністра держбезпеки УРСР Михайло Слонь пропонує наступний план: Марія у супроводі спецагента дістанеться до Німеччини, там зустрінеться з провідниками ЗП УГВР і повернеться назад. Винагорода – свобода "Орлана" і спільне життя на волі. Також їм обіцяють повернути 6-річного сина Петра, якого виховують родичі.

В останній день перед відправкою на Захід "Орлана" та "Марічку" везуть у село під Тернополем. Під відповідним обійстям водій інсценізує поломку. Хлопця просять принести інструменти. Василь уперше бачить сина: "Довго ми не могли вийти із шокового стану, особливо "Марічка". Перед нашими очима весь час стояв усміхнений Петрусь".

До Німеччини "Марічку" і ще одного кур'єра під іменем "Тарас" везуть на автомобілі. Для правдоподібності частину шляху змушують пройти пішки. На кордоні Польщі й Німеччини вони перепливають річку. Перейшовши кордон Східного і Західного Берліна, кур'єри звертаються в посольство США. Американські спецслужби викликають голову Закордонного представництва УГВР Миколу Лебедя. "Марічка" переказує йому ситуацію, в якій опинилася з чоловіком.

– Це не може бути правдою. Воно не вкладається в логіку, – каже Лебедь.

"У дальших розмовах він прямо благав мене, щоб я "призналася", бо ж "задармо" мене не вислали за кордон, – оповідає жінка. – Мені не було до чого признаватися, і вислали мене зовсім не "задармо". КДБ затримало собі безцінну заставу: мого чоловіка в тюрмі, сина на людях, батьків і всіх братів і сестер – у тюрмах і на засланні. Для мене це була надто висока ціна, а для Лебедя такі ціни не враховувались".

Василь Галаса був засуджений до 10 років тюрми. Достроково звільнений 1960-го. Забрав сина. Марія Савчин проживала у США. Подружжя кілька разів зустрічалося після здобуття Україною незалежності. Але обоє до того часу завели нові сім'ї.

×