Юрій Горліс-Горський двічі втік від більшовиків
"Травень 1922 року. В одній із кімнат невеликого будинку на околиці Києва зібралося нас чотирнадцять. Вікна були щільно позавішувані простирадлами й різними жіночими речами. Кожен сидів так, як йому подобалося. Господиня хати – дівчина із задьористими чорними очима й комсомольською зіркою на блузці – вмостилася на купі книжок коло ліжка. Її товаришка, студентка музичного інституту, – на підлозі, поклавши голову подрузі на коліна. На ліжку сидів той, до кого зверталися всі очі. Сива, до останньої волосини, чуприна, зморшки на чолі й обличчі. Був він неймовірно худий. Мав тонкі шляхетні риси й повні юнацького блиску очі. Жодне з трьох відомих мені прізвищ не було його справжнім. Для нас його незмінне правдиве прізвище було "начальник", – писав у спогадах "У ворожому таборі" Юрій Лісовський, що публікувався під псевдонімом Горліс-Горський.
Він активно боровся за українську державність у 1917–1921 роках. Спочатку рядовим, а згодом офіцером Армії Української Народної Республіки. Під час Зимового походу 1920-го обморозив ноги й мусив залишитися на лікування в Мотронинському монастирі на Черкащині. Одужавши, долучився до козаків Холодного Яру під псевдо "Залізняк". Брав участь у нападах на чекістів і червоноармійців, які хотіли хазяйнувати в навколишніх селах і містечках.
Під час спроби захопити склад зброї більшовиків у Новомиргороді – нині Новоукраїнський район Кіровоградської області – Юрій Лісовський потрапив у полон. Його протримали кілька місяців у тюрмі в Єлисаветграді – теперішній Кропивницький. Потім вирішили розстріляти. Коли вели до місця страти, він утік.
Подався в Польщу. Зустрівся з генералом Армії УНР Юрієм Тютюнником, який координував дії військових в Україні. Попросив Юрія Лісовського долучитися до розбудови підпільної мережі. З такою метою той потрапив до Києва.
– Наша збройна боротьба на сьогодні скінчилася, – каже один із засекречених лідерів українських підпільників на зібранні в Києві. – Наша армія пів року тому дала свій останній бій під Базаром (нині село в Коростенському районі на Житомирщині. – Країна) і як збройна сила фактично перестала існувати. Історичний момент, коли була реальна нагода здобути державу, ми ганебно проґавили. У повстаннях у різний час і в різних місцях загинуло стільки людей, що, якби два роки тому вони були б усі в армії, сьогодні панували би над Москвою. Тепер українець, який хоче прислужитися своїй нації, мусить іти на чорну роботу: готувати підвалини й матеріал для нового зриву. Нову нагоду для створення власної держави ми не маємо права зустріти непідготовленими – як минулого разу. Ми повинні працювати над тим, щоб зробити свій народ наскрізь національно свідомим, здібним до організованої боротьби. Мільйони українців стануть справді українцями, кожний селянин зрозуміє тезу "Або Москва, або Україна". Ми не чекатимемо від історії подарунків.
"Начальник" переконує, що для досягнення цілей слід сміливо проникати в більшовицьке середовище. Головними називає сфери освіти й кооперативи. Наводить приклад господині квартири Лесі, яка записалася в комсомольці – Комуністичний союз молоді.
Після зібрання головуючий рекомендує Лісовському податися на Поділля. Дає підроблені документи на прізвище Горський і лист до знайомого, який працює в губернському управлінні освіти у Вінниці. Основою тодішньої губернії були нинішні Вінницька та Хмельницька області. На заході, по річці Збруч, межувала з територією Польщі.
Лісовському допомагають влаштуватися шкільним інспектором у Тарноруді біля Волочиська – нині Хмельницький район. Відповідає за набір кадрів для шкіл. За кілька кілометрів від села лежить кордон. Підпільник перетинає його та зустрічається з кураторами.
Якось до Лісовського приходить чекіст Єрофєєв, який прибув із Вінниці для пошуку по селах відповідальних за антирадянську роботу – "ответчиков". Якщо виникають якісь проблеми, то винними вважають цих людей. Чекіст просить інспектора написати листа вчителям, щоб вони допомогли під час зборів по селах із протоколами й іншими паперами. Чиновник особисто хоче бачити, чим займатиметься гість, тому пропонує повозити його околицями й допомогти з оформленням документів.
Колишній повстанець демонструє лояльність до влади і входить у довіру до чекіста. Часом навіть вигадує методи боротьби з "ворогами влади".
– Знаєш, Горський, ти будеш добрим чекістом! – вірить Єрофєєв щирості настроїв Лісовського. – Можеш зробити кар'єру, клянусь честю! Кидай свої школи. У мене в губвідділі ГПУ начальство – всі мої приятелі. Я через якийсь час переведуся до губвідділу. Хочеш, улаштую тебе? Проведемо тебе в партію. Ти мені подобаєшся, чорт забирай!
Місцевий комуніст у квітні 1923-го повідомляє ГПУ про перетин кордону Горським. Той просить знайомого бойовика ліквідувати активіста, доки він не надав доказів. Убивство підлаштовують під пограбування.
Та в ГПУ заводять справу на Горського на підставі усних свідчень комуніста й засланих сексотів. Протягом кількох місяців ведуть слідство. Звинувачують у "приналежності до товариств і організацій, що ставлять собі за мету повалення радянської влади". Тримають у тюремному підвідділі Подільського губернського ГПУ у Вінниці.
Підпільнику вдається зв'язатися з Єрофеєвим і переконати, що комуніст хотів звести особисті рахунки. Чекіст допомагає вибратися з тюрми й закрити справу. 1924 рік Юрій Лісовський зустрічає на території Польщі разом із "начальником" і трьома бойовиками українського підпілля.
– ГПУ позбувається традицій ЧК і стає контррозвідкою в повному значенні цього слова, – говорить "начальник". – Налагоджується агентурний апарат. Мине ще якийсь час – і ГПУ наробить нам клопоту. Треба заплутати наші стежки. З правдивих збити на фальшиві. Підставлю вас усіх Подільському ГПУ так, що воно завербує вас до своєї агентурної праці. Робота небезпечна. У ній треба швидко рухати мозком і зовсім не давати волі нервам. Це буде гра в дурня із самою тіткою смертю, під час якої мусите бути шулерами. Головне – спокій у кожній ситуації. Тоді буде все добре.
Невдовзі після цього Лісовський зустрічає в ресторані у Вінниці Єрофеєва. Той обідає з начальником контррозвідки Подільського губернського відділу ГПУ. Запрошують підсісти до них. Вони вже раніше обговорювали можливість влаштувати шкільного інспектора до себе на службу. Тому користуються можливістю й роблять пропозицію Лісовському. Хочуть, щоб займався боротьбою з контрреволюцією.
Кандидат вдає, що схвильований такою відповідальною роботою, що не впорається. Зрештою, погоджується. Освоюється і починає шкодити роботі ГПУ. Зриває кілька чекістських операцій. Після них проводять внутрішні перевірки. Підозрюють Лісовського. 1924-го його заарештовують.
– Ну, товариш Горський, твоя карта бита. Через тебе ми дещо втратили. Хоч важко, але витратимо ще й сім копійок на кулю, – розпочинає допит керівник контррозвідки. – Моя душа чекіста давно вже зачула в тобі ворога. Я не мав доказів. Та обдурював ти нас – обдурили й ми тебе. Хочеш жити – викладай на стіл свої карти. Признайся щиро в усьому.
Український підпільник не зізнається у своїй діяльності. Його справа заходить у глухий кут. Хоча серйозних доказів злочинної діяльності немає, справу передають у суд. Дають 15 років.
"Тюрма жила своїм глухим таємничим життям, – згадував Юрій у нарисі "У казематах ГПУ". – Блідих, виснажених в'язнів двічі на день виводили по черзі надвір – на 10 хвилин. Рано давали окріп без цукру й фунт хліба. На обід – рідкий куліш із прілого пшона з олією, невеличка мірка на чоловіка. Від "обіду" так несло гнилим, що лише голод змушував їсти – на зміну страви надії не було. Після вечірньої перевірки тюрма завмирала, але кожні два-три дні під ворітьми жалібно-дико завивала сирена авто Лєплєвського (Ізраїль Леплевський – начальник Подільського губернського відділу ГПУ. – Країна), яким возили з тюрми смертників.
У Вінницькій тюрмі Юрій Лісовський вирішує симулювати божевілля. Розраховує на переведення до лікарні, щоб утекти. Відмовляється від їжі, на запитання чекістів вигадує дурниці, часом мовчить.
Співкамерник Іван Чубан-Добровольський розуміє задум Юрія Лісовського. Під час Першої світової війни він потрапив у полон до німців. Зміг вибратися завдяки симуляції божевілля. Дає поради підпільнику: "Коли будете на комісії лікарів, то пам'ятайте одне: зі всіх людей, які будуть у кімнаті, перший, хто мусить повірити в те, що ви справді божевільний, – це ви самі. Інакше досвідченого психіатра не обдурите".
"Вираз обличчя різко хворобливий, пригнічений, – написав головний лікар Вінницької психіатричної лікарні Леон Дорошевич у висновку після огляду Юрія Лісовського. – Відповіді дає не одразу й досить заплутано. Скаржиться на тривожний сон, під час засинання турбують болі у правій частині голови. Особливо, коли перед тим чув постріли чи музику. Має погану пам'ять та здатність міркувати".
Лікар визнає Горського хворим, але чекісти не поспішають переводити його з тюрми. 1929-го відвозять до Полтави, за рік – до Херсона. Тамтешнє ГПУ дає дозвіл на лікування. У квітні 1931 року Юрій тікає з Херсонської психіатричної лікарні. Прямує на Кубань, де колись учився.
Звідти – до Нижнього Новгорода, влаштовується на будівництво заводу "Автострой". Консультанти зі Сполучених Штатів Америки переконують, що на його зведення потрібно три роки. У Москві вирішують вкластись у 17 місяців. Роботи ведуть абияк, використовують некваліфіковану робочу силу – тисячі голодних селян і солдатів.
"Я знав, що із заводом – діло дрянь. Підприємство, в яке вклали до 200 мільйонів карбованців, робилося мертвим, – писав у спогадах Юрій Горліс-Горський. – Дякуючи гарячці, наробили помилок. Після офіційного закінчення будови треба потратити ще не раз по 17 місяців на доробки й переробки. Що за кілька місяців завод буде збирати на 90% з фордовських частин авто з числа закуплених у "Форда" 100 тисяч комплектів, але коли з його конвеєра зійде цілком власний автомобіль – цього ніхто не може сказати. Центральна бухгалтерія не зможе пояснити, куди зужито півтора мільйона карбованців. Знав, що, коли перестануть працювати будівничі, почне працювати ГПУ. Тому пора і честь знати. На випадок випадкового арешту – тил маю забезпеченим "вірною" працею на "Автострої", документи підновив, грошей на дорогу роздобув – час вибиратися помалу за кордон".
Через Москву прямує в Білорусь. Два місяці працює інспектором у Копильському районі. Наприкінці 1932-го перебирається до Рівного, яке входить до складу Польщі. Пізніше їде у Львів, де починає публікувати свої спогади. Найвідомішими стають нариси про перебування в Холодному Яру на Черкащині та боротьбу з окупантами. Видає їх книжкою, яка одразу стає популярною.
"Горський – оптиміст. Для нього не було тяжкої ситуації, для нього клімат війни – те саме, що для риби вода. Говорили ми, що нічого не станеться. Земля буде далі крутитися. Нас ніяка холєра ще не здушила і не здушить. Ми – племя хоч і м'яке, але гливке, і нас так легко не проковтнеш. Розуміється, що після цього прочухана й цієї, вибачте, "побєди" кацапня задере носа, але час нам шепче, що скоро й на неї прийде амінь. Часи колоніяльности минули. А ми їм, з Божої ласки, також поможемо. Наша справа не програна! Ми ще вернемось! Ми тут забули свою люльку. Вони сюди прийдуть. Це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам'ятників. Але ми вернемось за люлькою і всі ті пам'ятники зметем на смітник. Це станеться!" –
Улас Самчук (1905–1987), письменник, згадував у книжці "На коні вороному" зустріч із Юрієм Горлісом-Горським
під час Другої світової війни в Рівному
3 
1
Коментарі