Теж людина

У баби Валі дочка за кордоном. Вийшла заміж, народила дитя. Із чоловіком живе третій рік, але баба Валя зятя не приймає.

—?У Польщі живе моя Міла, за Ґданськом, — колись казала баба. Потім заплуталася у "показах" і переконувала, що Мілин чоловік — чех.

"Чех" з'явився на Великдень — чорно­окий смаглявий чоловік, а з ним розпашіла Міла зі щоками, наче наливні яблука. Привезли й онука -– кучеряве чорняве дитя, схоже на тата. "Мерхаба!" — привітався зять, при всіх поцілував бабі Валі руки.

—?А чим мені хвалитися? Що в мене зять — турок, у степу козам хвости крутить? — виправдовувалася баба Валя. Сусідки знизували плечима — співчувати Валі, чи ні, не знали.

Валя приймала дочку стримано. До подарунків була байдужа. Із турком трималася прохолодно.

Зять при всіх поцілував бабі Валі руки

—?М'яса нашого не їсть, по-нашому не говорить, турок, — загинала пальці баба Валя. Перелічувала зятеві недоліки.

Після шостої баба бігла додому, по скайпу спілкувалася з онуком. Турецький зять ретельно вимовляв завчену фразу: "Добрий вечір, мамо", люб'язно махав рукою. Баба Валя залишалася незворушною.

Увесь вересень бабу на лавці не видно — гостювала недалеко від Ізміра, на заході Туреччини. Повернулася у новому пальті, хвалилася подарованим годинником. Пригощала сусідок лукумом, детально оповідала, якого кольору дивани у стоматологічному кабінеті зятя.

—?Дочці моїй добре, бо там цивілізація, — ділилася враженнями. — А він теж людина, нічого, що турок.

×