Амазонки

Знайома вирішила розширити коло друзів й покращити англійську. Тож улаштувалася волонтером на час Євро-2012. Працювала переважно з англійськими студентами, розширювала їхній світогляд. Досі ті чули лише про Чорнобиль, Шевченка і Тимошенко.

— Іноземці — великі діти. Найбільше дивуються зі звичних речей, — захоплено оповідає Зоя. На час чемпіонату вона взяла відпустку. — Часом здається, що у Британії вони прогуляли початкову школу. Але всі щирі, незлостиві.

Зустрічаємося біля входу до офіційної фан-зони на Хрещатику. Зою обступили довготелесі підлітки. Жестикулюючи, бурхливо обговорюють нове слово — "перепічка". У черзі по київський пиріжок простояли 40 хв., а як купили, то довго не могли второпати — що ж такого надзвичайного у сосисці в тісті?

— Це така традиція, київський флеш-моб, — каже Зоя. — Наступного разу підемо їсти борщ.

Чоловік несе віники та совок, жінка — двоє повних відер

Те, що вітер ганяє вулицями обгортки від морозива, британців уже не дивує.

— Смітників тут немає через терористичну загрозу. Щойно чемпіонат мине, їх повернуть на місце, — знає Джейкоб. Так казала Зоя. — Сміття швидко прибирають.

Поряд і справді працюють пара двірників у яскравих спецівках. Упоравшись, вони прямують до найближчого провулку: чоловік несе віники та совок, жінка — двоє повних відер. Британці вимагають пояснень.

— Українська жінка рівноправна із чоловіком, — у Зої заздалегідь готова відповідь. — Бо ж на території України колись жили амазонки. Це жінки-воїни, які покладалися лише на себе. Жінка все робить сама — це обумовлено історично.

Британці плещуть у долоні. Я — найгучніше.

Додому повертаємося метро. У вагоні гордо нависаємо над двома юнаками і дядечком, які вдають міцний сон, щойно ми зайшли. Їдемо й почуваємося українськими амазонками.

×