Як Майдан вистояв із 18 по 20 лютого
18 лютого
Василь ГОЛОВАН, 51 рік, викладач психології Чернігівської філії Рівненського інституту слов'янознавства. У шлюбі вдруге, батько чотирьох дітей. Брав штурмом КМДА 11 грудня 2013 року. Носить каску, куплену на місцевому базарі за 60 гривень. Після 18 лютого возить у рюкзаку сокиру
– Від рогу Будинку профспілок до стели Незалежності простяглася вогняна барикада. Шин уже не було, горіли якісь матраци, дрова, ганчір'я. Метрів за півтора-два стояли наші хлопці з алюмінієвими щитами. Чую, хтось кричить: "Я втомився, хто мене замінить?" Я підхопив у якогось чоловіка щит і заступив його. Хлопці із саморобних мінометів з-за наших щитів стріляли петардами й коктейлями Молотова. Міномет – це кисневий балон, сполучений з водопровідною трубою гумовим шлангом. Обслуговують його кілька людей – один підпалює коктейль, другий відкручує вентилі. Струмінь кисню відкидає пляшку метрів на 50 – значно далі, ніж вручну. Люди кричали, що треба сипати мелений перець у вогонь. Вітер якраз дув у бік "беркутят", пік їм очі. Коли стоїш 2 години, рука мліє. Курити хочеться. Просиш: чоловіче добрий, підкури цигарку і дай цмокнути. Цигарка іде по колу і вже не вертається. Коли мене підмінили – кидав каміння. Пляшки – ні, бо рука вивихнута. Був би кулемет, стріляв би без церемоній. Біля чернігівського намету зустрів однокурсника, якого не бачив 30 років. Вернулися вдвох, а стела вже не наша. "Беркутівець" у чорному камуфляжі визирав із-за неї і стріляв у наш бік. Пішов до Київської мерії шукати щось підходяще, щоб горіло. Там валялися мішки з ганчір'ям. Я захопив один і велику коробку, в яку напакував гуманітарки. Пам'ятаю плетені светри. Кинув усе у вогонь. На Хрещатику перетнувся з жінкою, на вигляд їй років 65. Маленька, тягне широкий дерев'яний брус зо три з половиною метри. Підлітає молодик: "Я допоможу". – "Ні. Я сама". Цигарки скінчилися, а в спекулянтів було лише Marlboro за 50 гривень. Взяв паспорт і посвідчення з бібліотеки Вернадського, щоб ідентифікували, якщо вб'ють. Про смерть не думав, бо не страшно. Жалкував, що продав обріз і двостволку. Коли горів Будинок профспілок, я був біля сцени. Після криків:"Беркут іде!" – частина людей розвернулися і збиралися бігти. В університеті я викладаю дисципліну "поведінка в натовпі". Знаю, що не можна панікувати. Якщо відступати – то задкуючи, закриватися щитом і дивитися в очі ворогу. Загорланив: сцикуни, стояти! – і пішов проти них. У радіусі 5–10 метрів, де мене почули, розвернулися – і назад. Зі сцени теж оголосили, щоб не тікали. Людей на Майдані було малувато, киян – відсотків 20. На ранок усі стомилися. Коли о 4.00 прибули галичани зі щитами, з палицями, в бронежилетах і свіжими голосами гаркнули: "Слава Україні!" – стало легше.
Зеленкою на нозі писали прізвище та ім'я
Отець МИКОЛАЙ 33 роки, викладач семінарії при Михайлівському монастирі
20 лютого не прокидався, бо не лягав. Зазвичай, за розкладом монастиря, встаємо о 7.00, але тепер майже не лягаємо. Цілу ніч з людьми на території собору. Семінаристи також чергують, а я за них відповідаю. Тому не можу спати, коли вони на ногах. Не спавши, пішов на ранкову молитву. З дев'ятої ранку збільшився потік людей з харчами, ліками, теплими речами. Чоловік середнього віку спитав, як охреститись. Таких за день підходять по кілька. Люди навернулись до церкви. Одна жінка хотіла попросити вибачення, бо все життя ходила в православну церкву Московського патріархату й не сприймала Київський. Десь об 11.00 почали звозити вбитих. Їх не заносили в церкву. За православною традицією, тіло в храм заносять лише перед похованням. Стелили ковдри на бруківці й накривали простирадлами. За день привезли зо 30 тіл, може, більше. При кому були документи, розрізали штанину й зеленкою на нозі писали прізвище й ім'я. О 13.00 зібралися на панахиду. Нас було чоловік 20. Молились разом із представниками Московського патріархату. Прийшли греко-католицькі отці та мусульманський священик. Надвечір, десь о дев'ятій, ліг перекимарити, але заснути не зміг. Думав про вбитих. Хотілося плакати, але я – чоловік, і стримую емоції. Вечірня молитва закінчується о десятій вечора. Зазвичай після цього пишу наукову працю, готуюсь до лекцій. Тієї ночі не міг читати, але й заснути не міг. До третьої дивився в інтернеті новини.
Працювали снайпери. Поранення були прицільні – у серце або голову
Марія БОРОВИК 23 роки, із села Білогородка Києво-Святошинського району Київської області. Студентка шостого курсу Національного медуніверситету імені Богомольця. Фах – педіатрія, спеціальність – дитяча онкологія. Незаміжня, любить грати у футбол. На Майдані – два місяці. Від 17 по 23 лютого як медик-волонтер чергувала цілодобово
18 лютого
– О 15.00 я приїхала в Будинок профспілок. Чекала, коли сформуються мобільні бригади, щоб почати обходити Майдан. В будівлі не чути, що коїться на вулиці. І тут крик: "Коридор!" Зазвичай так волають, щоб усі розступилися й хворого пронесли до лікарів. Крик був такий, що я зрозуміла – почалося. Повз мене пронесли кількох чоловіків з відкритими ранами живота. У декого було стільки крові, що не зрозуміло, де рана і як підступитися. Моїй бригаді сказали йти в бік Грушевського. За рогом Будинку профспілок є сходи та ніша – між стінами. Ми занесли туди ліки й розгорнули медпункт. Вивісили простирадло з червоним хрестом. Штурм наближався і з боку Грушевського, і згори – від Жовтневого палацу. Вже смеркнуло, кругом усе палало, нічого не видно. Але за звуками було чути, що "Беркут" наближається. Хлопці відступали, почали тулитися до нас. Кажу: відійдіть, пораненим повітря не вистачає. Купа зівак стояли, знімали на мобільні. Журналісти сліпили фотоспалахами прямо в обличчя. Тяжких поранених, з ураженнями від гранат, приносили на щитах. Ми надавали першу допомогу й відправляли в Будинок профспілок – до хірургів. Там відкрили операційні на трьох поверхах. Я погано усвідомлювала, що відбувається. Таке враження, що це – фільм, і я спостерігаю за собою збоку. Облич не пам'ятаю – тільки рани, на яких треба зупинити кров. І очі, які потрібно промити термальною водою після газу. Страху нема. Несли хлопця з розірваним животом, врятувати вже неможливо. Таких було багато. Легше, коли відірвані кінцівки: медик є, джгут накладений, жити буде. Біля мене діяли помічники – не медики, але допомагали як заправські лікарі. Один вправляв вивихи, інший зашивав рани – без знеболювального, бо закінчилося. Навколо закричали, що горить Будинок профспілок, і зараз почнеться евакуація. Люди вийшли за 5 хвилин, охорона несла ліки. З вікон валив стовп диму. На підвіконні п'ятого чи шостого поверху лежав живий-здоровий чоловік і боявся стрибати на розтягнутий внизу намет. Ми поставили стіл з медикаментами недалеко від архангела Гавриїла. Здавалося, що людей дуже мало і Майдан зачистять, бо вже половина його згоріла. Почуттів це не викликало ніяких. Просто дивишся, і все. Ходячих поранених нікуди було садити. Вони стояли, доки ми обробляли рани. Один підходить: "У мене щось у нозі, подивися". Там був осколок у рані. Кажу, що в мене нема пінцета, знеболювального, я не дістану. А він: "Я буду терпіти, кричати, а ти не звертай уваги". Я голими руками полізла в рану й дістала шматок граніту. Замотала, і він пішов воювати далі. Десь о сьомій ранку прийшла в Михайлівський собор, там ніде було сісти. Притулилася до стіни й заснула. Потім встала – і на Майдан. Цілий тиждень спала в різних місцях – уже не згадаю де. Практично не їла – тільки вода, чай, кава. Почала курити замість заспокійливого.
20 лютого
У Головпоштамті на двох хірургічних столах працювали 12 медиків. Опівдні почали надходити поранені. За 15 хвилин їх і мертвих нікуди було класти. Старшого чоловіка доставили друзі без пульсу. Зняли бронежилет, а там – маленька дірочка навпроти серця. Цього дня працювали снайпери. Поранення були прицільні – у серце або голову. Зверталися по допомогу так багато людей, що довелося ставити охорону й не пускали легко поранених. Попросили волонтерок набирати в шприци знеболювальне і складати на столі. Ми кололи, вже не розбираючи яке. Закінчилися матеріали, адреналін, знеболювальне. В чоловіка куля пройшла навиліт через плече. Рану просто набили марлею, без стерилізації. Зазирали багато киян, пропонували відвезти людей до лікарень. Потік поранених скінчився швидко, як і почався. О 19.00 настало затишшя. За півтори години почали приходити легко поранені.
Дерево затулило мене від пострілів. Зі стовбура вийняв п'ять куль
Сергій МЕРЧУК, 22 роки. Народився в селі Холоневичі на Волині. 2007-го вступив до організації "Національний Альянс", отримав псевдо "Звіробій". Закінчив Чернігівський інститут права. Любить холодну зброю. Влітку збирається в подорож на Байкал. Отримав вісім поранень. Неодружений
Ніч на 20 лютого була важка: переселялися з Українського дому до Міністерства агрополітики і паралельно чергували на барикаді на Трьохсвятительській. Лягли спати десь о четвертій ранку. Прокинувся о 7.30. Чомусь в АПК постійно спав тривожно. З Андрієм Пудликом з Тернополя почистили зуби й пішли до Майдану – обійти периметр. Біля барикад перед "Глобусом" побачили "беркутівців". Один із них кинув два коктейлі в приміщення Музичної академії. Наші почали по них феєрверком стріляти. Погнали їх на Грушевського. Андрій по телефону сказав "Пегасу" (сотник Олександр Гуч. – "Країна"), що почався штурм. Наші підбігли до барикади під мостом на Інститутській. Мали палиці, бронежилети й каски без щитів. Лізли на пагорб до Жовтневого палацу. Звідти вибігли зо 30 чорних чуваків із жовтими пов'язками. Снайпери. Біля палацу ліворуч стояв мєнтовський автобус. Знайшли там сейф, а всередині – набої, палиці, наручники. Лежало багато харчів, теплий одяг. Ми з Андрієм взяли коктейлі Молотова. Один кинули під автобус, другий – у вікно. Коктейль тече на сідушки й ті дуже добре загоряються. Присівши і затулившись щитами, на пагорб рушила наша сотня. Кричу, що не йдіть туди, там стріляють. Вони не чують, бо навколо шум. Спереду йшов чоловік середнього віку, його поранили. Кров текла з шиї і збоку – від руки. Позаду мене "Крук" і ще один. Обертаюся – обоє лежать на щитах. Я до "Крука" – а він не рухається. Якийсь дядько переступає через нас. Куля потрапила йому трохи вище брів. Черепна коробка роздулася, мізки вилились на мене. Я узяв "Крука" за шиворот і задкуючи потягнув сходами. Щитом прикрився з лівого боку. Закинув на себе, він почав хрипіти. Чую, щось тепле тече мені за комір по тілу. З вуха полилась кров. У безпечній зоні якийсь мужик поміг зняти з мене пораненого. У мого друга завернулись очі, пішла піна з рота. Спробував пряжкою від ременя розняти щелепи і витягнути язик. Розкришив трохи зуби, бо щелепи були дуже стиснуті. В нього на обличчі з'явився вираз здивування й усмішка. Каже: "Вибачте, я вас люблю". Підняв руку, показує на груди. Розстебнули камуфляжну куртку, а бронежилет пробитий з двох боків, і куля пройшла навиліт. Праворуч над грудиною така дірка, що велика вишня чи навіть сливка влізла б. Звідти хлинула кров. На щиті нести було незручно, заважали дужки. Підсунули держаки від лопат. "Крук" – високий, кремезний, несли його з п'ятеро людей. "Круку" було 22 роки, ровесник незалежності. Я тримав його голову, бо вона теліпалася, як у курчати, коли задавлять. Нам показали "швидку" з боку Грушевського, але то була мєнтовська. За архангелом Михаїлом біля "Макдональдза" лежали чотири трупи. Поклали "Крука" на землю. Я намацав пульс біля горла – б'ється. Побіг в одну "швидку" – зайнято, в другу – теж. У третій, бачу, хлопцю крапельницю поставили. Кажу: "Нахєр пішов звідси! Тут вогнепальне поранення". Того хлопця вивели надвір. Поклали "Крука" в машину. Я сидів біля водія, ревів. Питаю в лікарів: "Живий?" – "Який нахєр живий, закривай двері". Побачив Володимира Ткачука: у нього троє дітей, ми на нього "Батько" казали. Його несли мужики дорослі. Взяв мене за руку, дуже її стиснув. Повністю перебита права нога нижче коліна. Віддає мені телефон, каже: "Може, мені робитимуть операцію, то скажи моїй родині, що все добре". Повертаюся до Жовтневого шукати "Пегаса", який для мене – найрідніший. Снайпери вже перейшли дорогу й побігли до готелю "Україна". Я не мав телефону, напередодні віддав знайомій. З боку Жовтневого видно Михайлівський собор. Я помолився Богу і згадав, що маю телефон "Батька". Набрав "Пегаса" – скидає, знов – не бере. Ще раз. Відповідає спокійним голосом: "Мене зараз виноситимуть із Жовтневого на носилках, перебиті ноги." Його поранили, коли виймав пораненого "Фому". Самого його якийсь безстрашний мужик виніс. Рану на нозі нічим не накрили, величезні куски м'яса просто теліпалися, кістку було видно. На штанях – кров. Боявся, що його статеві органи поранені. Сіли у "швидку", сказали їхати в 12-ту лікарню. Я не знаю, що за одна, чи є там тітушки. Рву посвідчення самооборони, медсестра дає мені халата накинути: наче я – медик, хоч весь грязний і в крові. "Пегас" вижив. Лікарі сказали: мав один шанс із тисячі, й вижив. Куля пройшла за кілька міліметрів від пучка судин. Коли я дізнався, що вбили "Вандала", – розревівся. А о 16.00 подзвонили, що у 17-й лікарні помер також "Крук". Наступного дня я пішов на те місце. Дивлюся – дерево за метрів 20 від мене. Зрозумів, що це воно затулило мене від пострілів. Зі стовбура вийняв п'ять куль.
Розумів – рятуємо ворога. Почувався ледь не зрадником революції
Тарас СЕМУЩАК 46 років, координатор медпункту в Михайлівському монастирі Депутат Львівської міської ради. Має приватну хірургічну практику. "Тому можу не працювати, а їхати на Майдан". Із 2005-го – член Всеукраїнського об'єднання "Свобода". Одружений, має трьох дітей. Найстаршій дочці 26 років, живе у Франції
18 лютого медпункт у Будинку офіцерів, який ми розгорнули об 11.00 і о шостій вечора згорнули, обслужив не менш як 300 поранених. Усі кривавили й агонізували. Потрібні були надзусилля, щоб не піддатися паніці. До Будинку профспілок між першою і другою ночі, коли там палали верхні поверхи, доставили чоловіка з відірваною рукою. Ребра стирчали назовні, в грудях була дірка, як два кулаки. Ми його не врятували. За роботою в штабі у Жовтневому палаці я добре знав сотника Сергія Дідича. Був патологічний добряк. За три місяці жодного разу не бачив його з кийком, зі щитом, у бронежилеті. Він навіть каски не носив. Казав: що має бути, те й станеться. Минулого тижня привіз дружину, хотів показати їй Київ. Опівдні граната розірвала йому шийну артерію, а "Беркут" водометом переїхав голову. Його спотвореного обличчя я не впізнав. Коли судмедексперт повідомив, що це – Дідич, не повірив. Уночі принесли сивого дідуся, якому відірвало потилицю. Він приїхав із Запоріжжя. Люди казали, просто стояв біля стіни. Усе, що він міг, – показати "беркутівцям" кулак або скрутити дулю. Йому вистрелили в голову з відстані 5 метрів. Прийшов хлопчина з гематомою правого плеча завбільшки як яблуко, що давила на нерв. У нього починався параліч руки. Говорить: робіть щось, бо завтра мушу бути на роботі. Я – призовник, працюю в генерала СБУ, який віддає накази спецпідрозділу "Альфа". У вільний від роботи час хлопець воював на Майдані. Це – єдине позитивне враження вівторка. Коли палав другий поверх Будинку профспілок, на першому ще робили перев'язки. Чоловіки з охорони відчинили вікна, щоб менше було диму. Там уже стояв "Беркут". Принесли снайпера-"беркутівця" з розірваним обличчям, якого збили феєрверком. Наші лікарі взялися йому зашивати лице. Я їх зупинив, бо не було часу. Запропонував накласти давлячу пов'язку і викликати "швидку". Ми могли залишити його в Будинку профспілок: він був такий контужений, що згорів би. Розумів – рятуємо ворога. Почувався ледь не зрадником революції. Не знаю, чи він вижив. Мені нецікаво. Єдиний медпункт уночі діяв у Михайлівському соборі. Мерію ми віддали, Будинок профспілок силовики спалили, захопили Жовтневий палац і Український дім. До вечора ми відкрили сім мобільних пунктів. 21 лютого о п'ятій ранку я закінчив перев'язувати людей, які пішли з Майдану опівночі. Ліг у приміщенні біля вівтаря, о сьомій був на ногах. Перев'язував людей, що виходили після сну на барикади. О 9.30 дружина телефоном повідомила, що "беркутівці" намагаються підпалити консерваторію. Там діяв наш медпункт. Знову дзвонить: Майдан відбив атаку. Потім телефонує, що наші відбивають стелу Незалежності. Тоді – що самооборона вже біля мосту, силовики відійшли до Жовтневого, панічно тікають до Маріїнського парку. У обід протестувальники стояли біля Верховної Ради. "Беркутівці" не були готові до збройного спротиву. Що вони могли – це полювати на беззбройних. Принесли хлопця років 18 з пораненням сідниці. Куля увійшла в крижову кістку, йому паралізувало ноги. Є шанс, що ходитиме. Людей приносили з вогнепальними ушкодженнями хребта, ніг, голови. Поранених було не менше 200, може, 300. Помножте цю цифру на сім медпунктів. Увесь час привозили тіла з Майдану. Спочатку лежали п'ять, потім – сім, 10, 12, 15 трупів. Компанія медиків зупинилася, аби поїсти і попити чаю. 21-річній волонтерці Насті з Тернополя снайпер вистрелив у шию. Другим пострілом поранив іншого медика. Не пам'ятаю, щоб я їв. Кілька разів пробував пити каву, але не міг. Був у стані афекту. Ці три дні для мене злилися в один. Ніби коридор, який треба пройти. По його краях залишаються тіла, кров, стогони, біль. Якщо почну про це думати, не зможу працювати. То була четверта доба без сну. Коли йшов спати, Рада ухвалила припинити "антитерористичну операцію". Лягав спати з розумінням, що перелом настав.
3 
35413
Коментарі