Живі легенди, які просто тепер пишуть історію України. Б'ються, щоб ми з вами могли жити життя. Саме вони є героями щотижневого проєкту-інтерв'ю "Хто з Мірошниченко" на 5 каналі. Їхні розповіді не просто надихають, вони змінюють наше ставлення до держави. А вчинки героїв проєкту наближають нашу спільну мрію. Від початку повномасштабного вторгнення вийшло майже 100 інтерв'ю.
Про проєкт розповідає його авторка й ведуча Анна Мірошниченко
Спершу ми шукали героїв самі. Телефонували командирам бригад, реагували на повідомлення у ЗМІ про героїчні вчинки військових, вишукували неймовірні, але правдиві історії. І таких було чимало. Це були інтерв'ю, що мотивували.
Потім військові почали отримувати державні нагороди, й ми стежили за цим процесом. А далі в соцмережах шукали за прізвищами нагороджених Героїв України, й вони майже одразу йшли на контакт. Якщо приходили на наш проєкт командири, то потім обов'язково присилали і своїх героїчних хлопців або дівчат на інтерв'ю, щоб розповісти їхні історії. Це були невідомі широкому загалу люди. Якось один небалакучий на перший погляд, але колоритний розвідник на позивний "Вікінг" набрав в ютубі майже 2 млн переглядів. Це була історія про те, як він потрапив у полон під час підриву авто, а потім із того полону вийшов.
Далі – герої почали самі виходити на нас. Проєкт став впізнаваним.
Перед інтерв'ю я говорю з кожним героєм телефоном. Ми проговорюємо їхні історії, щоб зрозуміти контекст бесіди. Спершу було складнувато, бо військова тематика непроста. Але після кількох інтерв'ю вже розумієшся на багатьох речах і розбираєшся в термінології. Навіть починаєш використовувати чорний армійський гумор, щоб говорити з героєм однією мовою. Уже коли зустрічаємося з героями на локації в день інтерв'ю, я завжди прошу приїхати трохи раніше. Потрібен час на адаптацію. Зазвичай п'ємо каву, говоримо і я чекаю моменту, коли напруженість мине. Тоді простіше вести розмову на камеру. До того ж знімальний майданчик у декого викликає ступор. Буває так, що приходить людина, за спиною якої потужний військовий досвід і звання, але вона чесно каже: "Слухайте, як так нервую, що піду перекурю кілька хвилин".
До речі, всі герої готуються. Перепитують, що вдягнути, чи треба бути по формі? Якщо їдуть на зустріч із бойових, то спочатку мчать до перукарні. Охайна зовнішність людей у пікселі, до речі, часто викликає негативні коментарі. Бо глядач бачить гарно вдягнутого військового зі свіжою зачіскою і одразу пише: "А що ж він такий чистий на інтерв'ю прийшов, а де бруд війни?" Мене такі коментарі щонайменше дивують, а от хлопців обурюють. Адже кожен військовий намагається мати вигляд на рівні. Вони пахнуть добрими парфумами, носять стильні годинники, продумують усе до деталей.
У нашому проєкті – чимало жінок. Ми говорили з навідницями САУ, снайперками, медикинями, звільненими з полону. Але одразу скажу, що чомусь менше людей дивиться дівчат – героїнь інтерв'ю. Хоча жінки більш говіркі й емоційніші. Вони абсолютно безстрашні й надихають.
Інтерв'ю зі звільненими з полону – окремий вид розмов. Багато людей вважає, що виносити такі історії на загал не можна, але за період проєкту жоден звільнений не відмовився розказати про пережите. Так, є момент, із яким не посперечаєшся. А саме – такі відверті сповіді можуть нашкодити тим, хто досі перебуває в полоні. Але, по-перше, кожен військовий, який повертається, поговоривши із психологами й відповідними службами, точно знає, що можна говорити, а що ні. Ще один момент: звільнений не приходить на розмову з журналістами на другий день після полону. Адже він іще має пройти певну адаптацію. Так роблять усі. І щонайголовніше – герої мого проєкту приходять на інтерв'ю з великим бажанням поділитися тим, що їм довелося пережити. Для них важливо, щоб люди почули їхню історію. Інколи сама цензурую їх та прошу певних речей не розповідати. Адже розумію, що це може нашкодити. На щастя, в нас не було прикрих наслідків після розмов.
Одне з найважчих інтерв'ю було в київській лікарні торік. Ми зустрілися з аеророзвідником Андрієм Смоленським на позивний "Апостол". Після поранення він втратив зір, частково дві верхніх кінцівки й на момент запису інтерв'ю чув лише на 30 відсотків. Українці зібрали йому на лікування понад 3 мільйони гривень. У палаті разом із ним була дружина. Адже без неї він не може ні ходити, ні їсти. Весь час вона сиділа поруч із коханим. Я трималася до останнього. А Андрій не міг зупинитися розповідати. Далі стався щемний епізод. Андрій – музикант. І він захотів заспівати. І от переді мною на лікарняному ліжку сидить людина, яка мене не бачить, і починає співати красиву пісню. Не куплет. Він співає її повністю. Притому співає вперше з моменту поранення. Я розплакалася. Нам довелося зупинити зйомку. Важке було інтерв'ю. Запам'ятаю його на все життя. Як і іншого героя "Хто з Мірошниченко?", який загинув. Андрій Орлов, сержант 131-го розвідбатальйону. Отримав звання "Герой України" за звільнення Херсона. Він був перший, кого тоді нагородив президент. На жаль, більше Андрія з нами немає. Досі не можу видалити його номер і листування.
Спілкуватися з військовими непросто. Довелося пройти не один тренінг із цього приводу. Бо є теми-табу з людиною, яка пройшла війну. Завжди під час інтерв'ю це враховую. Також окремий момент – це військові таємниці. У розмові бійці можуть сказати речі, які на загал говорити не можна. Тому краще надіслати інтерв'ю на узгодження командуванню, перш ніж видати його в етер. І так, профільна цензура теж присутня. Є моменти в розмові, які доводиться вирізати, бо вище керівництво вбачає загрозу в розголошенні певних даних. Тому в етер потрапляє лише та інформація, яка не нашкодить герою, війську чи країні. Це важливо, це мають розуміти всі журналісти, які працюють із військовою тематикою. Не гнатися за клікабельним заголовком і "сенсацією", а двічі подумати, чи варто видавати розмову від А до Я. Жоден перегляд не вартий негативних, шкідливих наслідків. Це правило нашого проєкту.
Формат "інтерв'ю з військовим" – це надскладна емоційна робота. Кожна розмова залишає відбиток і на мені, і на моїй команді. Режисер ловить емоцію і намагається зі свого боку зробити інтерв'ю таким, щоб воно тримало до останньої хвилини. Оператори на знімальному майданчику так само пропускають через себе кожне слово героя і намагаються зловити кожну його емоцію. Є такі розмови, після яких я спустошена кілька днів. Адже поза камерою герої діляться речами, про які нині варто мовчати. Це страшні речі про страшну війну. А не слухати їх я не можу. А потім із цим доводиться жити, така робота. Ми мусимо документувати нашу історію. Хочу, щоб військові займали більше часу в нашому інформпросторі. На жаль, бачу, що публіка до цієї тематики потроху втрачає інтерес. Мабуть, це і є ота втома людей від війни.
Зі свого боку ми в нашому проєкті робитимемо все, щоб розмови з військовими були цікаві й актуальні, щоб ця тематика не зійшла нанівець. Це важливо і для військових, і для цивільних. Якщо ми чутимемо одне одного, між нами не буде прірви. В нас буде єдність, якої часто нині бракує.
Мрію, щоб за мотивами моїх інтерв'ю зняли фільми. Бо в мене кожна друга розмова – це сценарій для кіно. Хтозна, може, так колись і буде.
1 
1
Коментарі