"Не впевнений, що варто палити Кремль. Вони самі це зроблять"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Ілля СТРОНҐОВСЬКИЙ, 39 років, видавець:

– Так, я багато думаю про те, що ми зробимо після нашої перемоги. Бо про нашу перемогу думають і її втілюють кращі за мене. Думаю про те, наскільки ми стаємо кращими, коли нищимо pycню. Думаю про майбутнє без pycні у світі. І зрозуміло, що воно буде світлим для всього людства.

Володимир МОЛОДІЙ, 35 років, журналіст:

– Надзвичайно важливо після перемоги – ретельно вичищати все російське. Жодної книжки російською і автора. Жодного пам'ятника клятому пушкіну. Жодної пісні свинособачою. Жодного бля*ського руского ліберала. Жодного співчуття до російського. Разом із відбудовою країни треба зводити на кордоні найвищу у світі стіну. Щоб жодне їхнє рило не тільки не запхало свого хрюка, а й не бачило, що в нас відбувається.

Цьому буде сильний опір. Бо ж палити книжки чи пи*дити людей за мову нібито антигуманно. Навіть зараз є такі, хто досі не вимовив слів "війна" чи "росіяни – вороги". Тому вимітання кацапського гівна має супроводжувати відповідна інформаційна кампанія. Яка терпляче й послідовно пояснювала б, що хуйла виплодили всі росіяни. Як виплоджували всіх своїх попередніх упирів. Ті люди не можуть не отруювати всього навколо. Шукати серед них винятки – це підпускати до себе зло і наражатися на небезпеку голодоморів чи воєн у майбутньому.

Не впевнений, що варто палити кремль. Вони самі його спалять. У міжнародній блокаді й без українців ці нікчеми просто потонуть у власних відходах.

Сергій ЛІПКО, 27 років, сценарист:

Рівні відчаю Кремля:

1. Кидають у бій кадрових військових.

2. Кидають у бій мобілізованих мужичків у шльопанцях з окупованих територій.

3. Кидають у бій Януковича.

Маркіян ПРОХАСЬКО, 29 років, письменник:

– Дід, який понад 20 років править імперією, не може вважати себе кимось іншим, як не імператором. А оскільки навіть пацан із підворітні в москальні, якщо він має бабки й силу, – це бог, то що казати про одного з найбагатших людей планети? Ну як людей, радше тіл. Тож нам не налазить на голову це все, просто не налазить. А росіянам – ок, бо вони – вічні раби імперії, чернь, кріпаки. Можливо, ми принаймні туманно зможемо зрозуміти, що в росіян у голові, якщо пам'ятатимемо це. І дуже туманно зрозуміємо мотивацію путіна, якщо пам'ятатимемо, що він вважає себе як мінімум імператором. Але штука в тому, що чим більше він так думає, тим більший у нього буде облом, коли у прямому ефірі для всього світу – і росії теж – його розстріляють у Гаазі. Клац – і немає.

Ольга БАРТИШ, 39 років, художниця:

– Я все шукала по світу – де ж мій дім. До психолога навіть ходила, бляха. Жалілася, що не маю відчуття дому. І думала, що то я людина світу, так би мовити. Угу.

Тепер мені не треба жодної терапії. Мій дім – це Україна! Як тільки все закінчиться, повернуся додому і привезу дітей. Будемо жити, творити, відроджувати. Будемо радіти й любити. Ще більше, ще сильніше.

Будемо! Цікаво, скільки людей, які зараз виїхали, повернуться назад?

Євгеній ГЕНДІН, 62 роки, сатирик:

– Мої друзі мешкають у доволі елітному будинку на Печерську. Київ, ясна річ. Із ними під час кожної повітряної тривоги в підземний паркінг дисципліновано спускається релігійна єврейська сім'я – чоловік, дружина, троє дітей. Завжди – з футляром. Для скрипочки, звичайно.

Мої друзі кажуть їм:

– Ой, ви такі молодці, у такий час не забуваєте про музику для дітей.

Батько сімейства чухає пейси, радиться з дружиною та відкриває футляр. Там автомат – "Узі".

Максим ВИШЕНСЬКИЙ, стендап-комік:

– Ми з дружиною очікуємо на дитину. Хто в нас буде, поки що не знаємо. Але якщо буде хлопчик – назвемо Байрактар. Якщо дівчинка – Джавеліна. Можливо, це занадто, тоді підійде Вікторія чи Віктор. Тому що ми переможемо!

Тарас СТАДНИЦЬКИЙ, 38 років, актор:

– Маю знайомих, дуже консервативні християни. Списувався з ними сьогодні.

– Як ви? – питаю.

– Молимось.

– Ну та, кожен має робити те, що найбільше вміє.

– Молимося, щоб та сука швидше здохла!

Галина ПАГУТЯК, 63 роки, письменниця:

– Щодо всіляких звернень до московського бидла – або матом, або автоматом. Будьте вищі за це, зосередьтеся на обороні й контрнаступі. Бо вони все це сприймають як нашу слабкість. Ми можемо розмовляти після такого нечуваного героїзму українців тільки ультиматумами. Скоро вони почнуть каятися, перепрошувати – на*уй. Всіх і вся. Хороший рузьський – це мертвий рузьський. Бо вже шляк трафляє від цих інтелігентських штучок.

Ігор ПАВЛЮК, 55 років, письменник:

Друзі кажуть:

– Напиши вірш про "оце все".

Безсонні ночі. Молитва. Не пишеться, коли діти на війні. Вся моя творчість – про "оце все" – подумав я сьогодні під звук сирени. А нині "це все" – більше за слово.

Андрій ПОПОВ, 40 років, працівник інтернет-магазину:

– Будь ласка, не називайте руських фашистів свинособаками. І свиня, і собака – розумні тварини. Жодна тварина такого не робить.

Богдана РОМАНЦОВА, 30 років, редакторка:

– Я садила в автобус бабусю, яка плакала, бо від її будинку в Гостомелі не лишилося нічого.

Молоду матір з 5-місячною дитиною, яку вона притискала до себе так міцно. Іншою рукою тримала крихітну валізку – навіть не знаю, що туди влізло. Це час розставляти пріоритети.

Матір із хлопчиком-підлітком, яка хвилювалася за кота, що його вони по черзі несли в переносці. Чи точно пропустять цього кота? Як буде кіт на кордоні?

– Ми нікуди без кота, будь ласка, уточніть, – просила вона.

Ми бачили батька, який хотів поїхати з дружиною, що ось-ось мала народити. І ми чесно сказали йому, що за кордон його, ймовірно, не випустять. Він просто стояв поруч, розгублено роззираючись:

– Як же вона там без мене, вона ж народить ось-ось. Це ж чужа країна, як вона сама?

Ми бачили людей, які повторювали, що втратили все. І молоду красиву пару, яка підійшла до мене і сказала:

– Ми чули, тут хтось лишає котів, їдучи за кордон. Ми прийшли забрати якогось котика, щоб його любити.

Я бачила за ці дні стільки сліз і надії, скільки не бачила за всі 30 років. Мене обіймали геть незнайомі люди. І я обіймала у відповідь. Коли закінчився папір для списків, інші волонтери віді­рвали шматок картонного ящика, щоб ми продовжували роботу.

Дмитро ПОВОРОЗНЮК, 34 роки, блогер:

– Як і в будь-якому турнірі, в нас будуть свої поразки й перемоги, десь буде нічия. Але головне – хто виграє фінал. У спорті мотивація, заряд і командний дух – ключові елементи перемоги. В України фантастична армія профі. Купа людей хоче записатись у тероборону та армію, але добровольців так багато, що просто немає місця. Це битва мотивованої, злої та вмілої команди, яку підтримує весь світ, проти вискочки, який думав, що купив у клуб зірок за мільярди й виграватиме все підряд. Але регулярно, щоденно отримує пи*ди. Лише питання, коли ці зірки почнуть між собою конфліктувати.

Євгенія КУЗНЄЦОВА, 34 роки, письменниця:

– Хочеться зазирнути в дєнь побєдобєсія 9 травня в Москві.

Хмарно, сутенітиме. Красною площею вітер ганятиме одиноку бумажку. Не від імпортної канфєтки, а від газети. Під хилою йолочкою коло Кремля безглуздо насрано – без жодного сенсу, не на мітку. За рогом іде кволий ножовий бій. Ні в кого нема на нього сил і бажання, але робить більше нічого. До бійки вибігає якась баба і кричить, що привезли настоящую амєріканскую тушонку. Люди кидають битися і, хекаючи, біжать до високого паркана з колючим дротом зверху. З-за паркана з'являється ковш із логотипом USAID. У ковші лежать армійські сухпайки 2015 року випуску.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×