Журналіст і громадський активіст Ігор Луценко розповідає, як із ним поводилися і про що розпитували люди, які викрали його і вивезли в ліс
– 9 годин тривав допит зі слідчими. Пекельна робота, – громадський активіст та журналіст 35-річний Ігор Луценко сідає за столик у одному з пабів у центрі столиці.
У правому оці видно крововилив, на кисті лівої руки – рожеві шрами після здертої шкіри. Уночі 21 січня його викрали з Жовтневої лікарні, коли відвозив туди з ушкодженим оком учасника акцій протесту львів"янина Юрія Вербицького. Тіло Вербицького зі слідами тортур знайшли наступного дня в Бориспільській лісосмузі.
Міліціонери реально щось роблять?
– Робота у райвідділку проводилася, були зусилля. З другого боку – багато чого не робили. Зокрема, з відеокамерами навколо Жовтневої лікарні. Треба було одразу зібрати всі записи. Друге – добре відпрацювати телефон. Кажуть: суддя довго не дає дозволу взяти дані щодо мобільного зв"язку. У справі Павліченків (Сергія Павліченка та його сина Дмитра звинуватили у вбивстві судді. – "Країна") в той же день отримали всю інформацію з телефонів у позасудовому порядку.
Мобільний був із вами?
– Ні, вони забрали його одразу. Забрали газовий балончик, гаманець із документами, картки, паспорт, код. Картками не користувались, документи не повернули. Коли ключі від машини знайшли, чомусь дуже зраділи. Для чого їм ключі? Забрали бронежилет, захисний щиток на руках у рукаві. 100 гривень віддали назад.
День, коли вас викрали, добре пам"ятаєте?
– Я мав кілька зустрічей із товаришем, з яким захищали Гостинний двір, з автомайданівцями. Потім я пішов на Грушевського. Отримав гумову кулю в шолом, другу – в груди. Дорогою назад почув по радіоканалу, що на Контрактовій площі починають збиратися тітушки. Поїхав подивитися – чи є небезпека. На початку Андріївського узвозу побачив команду людей у чорному одязі. Це були не тітушки, але п"ятеро дуже стрьомних чуваків. Певно, вони відловлювали тих, хто йде з Майдану. По типу, це були такі самі люди, які потім забрали мене в лікарні.
Я написав у Facebook: можлива засідка, неорганізовано туди краще не ходити. У той час отримав від знайомої повідомлення, що потрібна машина на Грушевського, аби відвезти пораненого. Я під"їхав. Чекав Вербицького хвилин 20, уже думав їхати. Пізніше волонтерка казала, що він не хотів іти, як відчував.
Яким ви побачили Юрія Вербицького?
– Із лівого ока в нього текла кров. Хоча саме око було ціле. Сказав, що вибухнула світлошумова граната, і щось могло залетіти. Хвилювався, що говорити лікарю, аби не злив його міліції.
До Жовтневої лікарні доїхали за 5 хвилин. На під"їзді я побачив, як до будки охоронця спускаються підозрілі хлопці. Може, вони слухали телефонні розмови й чекали саме на мене – не знаю.
Завів Юрія в офтальмологію до лікаря, сам зібрався їхати додому. Виходжу, і в цей час заходять двоє чоловіків. Повз мене прямують у приймальне відділення. Один відкрив двері, побачив, що лікар оглядає Вербицького, й пішов назад. Я вирішив повернутися. Ми перестрілися у коридорі, питають: "Это вы только что приехали?" Я йому: "Да, а вы что, хотите очередь занять?" Я зрозумів, що це – вороги. Думав, поб"ють нас, як вийдемо з лікарні. Тому передав по радіо Автомайдану, що нам потрібна допомога. Паралельно почав шукати, якими шляхами вийти. Через вікно вилізти чи що?
Через 3–4 хвилини у двері зайшов натовп. Один скомандував: "Этого берите". Мене вдарили в голову, схопили за руки і вчотирьох винесли. Краєм ока бачив, як за шкірки тягнули Вербицького. Нас погрузили в мікроавтобус. Всього з десяток чоловіків було.
Лікарі якось реагували?
– Я їх взагалі не бачив. Але що зробить 50- чи 60-річна жінка? Вона могла просто померти від інфаркту зі страху.
У серпні я просидів п"ять діб за так зване захоплення Київради (16 серпня 2013 року активісти політичної ініціативи "Воля" захопили Київраду, щоб привернути увагу до її нелегітимності. – "Країна"). Тому, коли хапали за руки, відчув, як знову попав у ту систему. Просто жорсткішу.
Вам добре запам"яталися ті п"ять діб у СІЗО?
– Так. Було те саме відчуття: я – в неволі, і невідомо коли звільнюся. Поклали мене на спину. Один тримав праву руку, другий – ліву. Голову зафіксували, щоб не крутив, очі прикрили. Тому не міг зорієнтуватися, куди нас везуть. Ми швидко виїхали на рівну і пряму дорогу.
Здогадуєтесь, що це була за траса?
– Є варіанти: Брест-Литовський проспект, Конча-Заспа і Південний міст, а далі – на Бориспіль. Перші 10 хвилин я був у прибитому стані, тому не відчував дороги, розв"язок, вибоїн. Потім зауважив, що мотор працює рівно, їдемо на високих обертах. Нас вивезли в ліс. Витягнули й поставили на коліна. Почали допитувати й бити. Голови наші нахилили. Потім відтягнули мене від Вербицького, і я просто лежав горілиць, дивився на небо. Було холодно, аж трусило. Але мені пощастило, що звечора надів лижні штани і теплі кальсони. Зазвичай я ходжу в джинсах.
У лісі були десь від хвилин 40 до 1,5 години. Мене ставили в різні пози. Спочатку сидів на колінах, навприсядки. Через це ноги оніміли. Був момент, що за спиною залишався один охоронець. Можна було спробувати побігти. Але це було нереально, бо ніг своїх не відчував. Згодом нас завантажили в бус. Вербицького поклали першим, мене йому в ноги. Він не рухався. Можливо, був непритомний.
Ви чули їхні розмови?
– Почув серію звинувачень, що Вербицький – представник західного регіону, живе лише на дотації, бунтує, баламутить воду. Приїжджає сюди й кидає коктейлі. Що Європа хоче зробити нас своїми рабами.
Що Вербицький на це?
– Казав, що нічого не робив на Майдані. Його били, а він кричав: та досить уже, що ви робите! Казав: не бийте сюди, бо тут нога зламана, я старий – мені 50 років.
Юрій із самого початку неправильно з ними говорив. Казав, що взагалі не був на Майдані. Я одразу його зупинив. Вони ж прекрасно розуміють, коли брешеш. Ну, як це не з Майдану – із таким пораненням.
Вдруге куди вас повезли?
– На якусь базу. Виглядало, як підсобна територія розміром із гараж. Під стінкою стояли будматеріали, утеплювач чи дошки, зверху слабо горіла лампочка. Мені одягли на голову кульок. Подумав, що зараз ним задушать. Обмотали його скотчем і пробили дірочку. Так само скотчем обмотали руки за спиною і ноги. Приблизно щось таке робили з Вербицьким, наскільки я чув з іншого приміщення. Також чув звук електрички. Це було десь за 500 метрів від залізниці.
Мене поклали на лівий бік, зняли правий черевик і по всій площині правого боку періодично били. Запитували: "Кто ты такой, что делаешь на Майдане?" Хоча вже знали, хто я.
Звідки?
– Скоріше за все, пробили по ментовській базі, бо знали, що на мене зареєстровано дві машини. Питали здивовано: "У тебя две машины, а ты идешь на Майдан?" Крім мого власного, на мені ще зареєстрований "Опель" колишньої дружини. Знали, що я займаю, на їхній погляд, високу посаду в ієрархії Майдану. Були й дебільні запитання: "Кто руководитель Автомайдана?" Це треба людину бити, щоб про таке дізнатися? Або: "Кто финансирует Автомайдан?" Намагався пояснити, що не знаю. Якщо мало відповідаєш – тебе б"ють, багато – теж б"ють.
Вони говорили мені про слов"янську єдність, Західну Україну, яка бунтує, що опозиціонери ведуть державу до погибелі, кидають коктейлі в хлопців, які лише роблять свою роботу. Зрозуміло було, що це – не бандити. Вони щиро вірили, що роблять правильну справу.
Били професійно. Не так багато ударів, як багато болі. На ногу було важко ступити. Досі швидко ходити не можу. Били по тій зоні, де кістка, по верху стопи, де судини. Нога так спухла, що не міг взутися. Зламали на моїй голові дошку. Це не найгірше. Гірше – коли били по потилиці чи збоку. Бо зверху удар неприємний, але голова не зміщується. А при бокових ударах – літає. Тоді більше причин для струсу мозку.
Били палицею, як держак від лопати, тільки коротшою, і ломиком. Через кульок не знав, куди вдарять і коли. Тому хочеш – не хочеш, а після кожного удару починаєш кричати від неочікуваності. Намагався періодично смикатися, щоб не попадали туди, куди хотіли. Цілили в руку від ліктя до плеча, а там дуже легко зламати. В мене там досі багато синяків. Сухожилля, судячи з усього, трохи прибили, – Ігор піднімає зі столу лікоть. Під сірою кофтою видно пов"язку.
Ви казали, що дехто з них розмовляв українською.
– Один відповідав українською, без акценту і без суржику.
Коли ці всі садисти вийшли, зі мною залишився один охоронець. Витримав паузу і сказав: "Брєд". Не розумів цінностей, за які виходимо на протест. Порадив сказати їм щось важливе, аби були задоволені. Тому на другому допиті я сказав: "Якщо хочете перемогти Майдан, залиште його у спокої. Самі лідери допоможуть йому розсмоктатися". Другий раз мене майже не били, допит був короткий.
Охоронець поклав мене на лист утеплювача. Підлога була холодна: або металева, або з гарно відполірованого бетону. Навіть накрив мене чимось теплим. Я знахабнів – попросив перев"язати руки спереду, бо дуже боліли викручені за спиною. Він пішов запитати у начальства. Прийшло начальство, подивилося на мої руки, зняло ковдру й пішло мовчки. Зрозумів: краще нічого не просити.
У другій серії допитів до мене когось принесли – можливо, Вербицького. Чув часте важке дихання. Присунувся спиною ближче, щоб зігрітися. Потім його забрали. Мені дозволили сісти: це було чудом комфорту – я не віддавав тепло. Через годинки півтори мене обережно винесли до машини, посадили. Там я трохи відігрівся. Чоловіки спілкувалися між собою пошепки, щоб я не запам"ятав їхніх голосів. Шофер добре знав дорогу. Я намагався рахувати пісні, щоб зрозуміти, як довго везуть. Прослухали 10–12 пісень по радіо "Шансон". Це було окремою тортурою, – сміється. – Усі пісні позабував, а одну запам"ятав: "Деньги, денежки, жареные семечки".
Я сидів позаду між двома чоловіками, голову пригнули між передніми сидіннями. На голові мав пакет. Машина була класу "ланос", за відчуттями. Коли почалися новини, вони одразу вимкнули на інформації про Клюєва (керівник Адміністрації президента. – "Країна"). Під кінець намагалися влити в мене коньяк. Ще в гаражі "добрий поліцейський" дав мені трохи ковтнути води і в зуби – хліб. Їсти я відмовився, бо мав у роті вибитий передній зуб і зламаний – нижній. Скоріше за все, алкоголь давали, щоб не замерз або щоб була хоч якась анестезія. Коньяк пити я не захотів. Вони відкрили пляшку горілки і намагалися лити в горло. Але набридло даремно тикати її, і залишили цю справу.
Я просив: "Якщо хочете вбити, то скажіть про це. Не буду кричати. Просто хочу до цього морально підготуватися, помолитися". Вони не реагували. Потім витягнули з машини, розв"язали руки, поставили під сосну на коліна: "Ну, хочешь – молись".
Що ви відчували?
– Я сконцентрувався на прожитому і на тому світові. Відчув, що не готовий до смерті. Дуже багато речей всередині чіпляють за життя. Чекав на постріл ззаду, або удар якоюсь довбнею. А за спиною нічого не відбувалося. Як їм вдалося так тихо відійти? Не чув, як від"їхала машина. Хоча там метрів 10 було. Йшов сніг – може, це приглушило. Я зняв кульок, розвернувся й нічого не побачив. Хух, добре, живим лишили. Був дуже радий.
Мали сили на емоції?
– Так, тоді я ще не відчув, наскільки зі мною все погано. Ну, побили, але що таке купа синців? Та з кожним кроком розумів, що зникають сили.
Куди йшли, на який орієнтир?
– Мене викинули на узбіччі. Йшов просто по дорозі. Якби Вербицького не завезли за кількасот метрів у ліс, він, скоріше за все, вижив би. Але йшов сніг і була погана видимість. Він не знав, куди рухатися.
Це була година п"ята вечора. Вчора був у тому місці. Виявилося, там опівдні – купа рибалок. Машин припаркованих – як у центрі столиці. Це місце біля дамби між селом Проців і Києвом. А тоді це була пустеля. Бачив тільки одну машину, яка дуже повільно їхала. Сховався. Думав: може, мене шукають, або стежать за тими чуваками. Залишалося все менше сил, я розумів: зараз головне – знайти якихось людей. Наступна Audi не зупинилася. Я вийшов на порожній дачний кооператив. Насправді мало пройшов, хоча здавалося – йду безкінечно. Постійно темніло в очах, паморочилося в голові.
Побачив – назустріч іде якийсь мужик. Сказав йому, що мене побили, пограбували, викинули, мені треба подзвонити. Дзвонив до мами, але не міг згадати точно номер. Зателефонував бабусі, сказав, що зі мною все в порядку. Мужик ставився до мене з підозрою. Питаю його: що мені робити? Він: "Ну, не знаю". І пішов собі.
Я стукав у всі ворота і паркани. Кричав, щоб допомогли. Але нікого не було. Взимку там ніхто фактично не живе. Знайшов хату з машиною поруч. Люди відчинили. Щось намагався пояснити їм відмороженими губами. Вони пустили на веранду. Я попросив погрітися. Господарі дали все, про що мріяв – нагодували з ложечки, натопили в кімнаті. Пустили за комп"ютер, я дружині одразу написав у Facebook. Вона швидко приїхала. Був із нею народний депутат Юрій Дерев"янко з водієм і юристка. Забрали в клініку "Борис".
Які були найстрашніші травми?
– Забій мозку. Через це інколи багато спав.
– Не занято возле вас? – до сусіднього столика підходить чоловік у чорному пальті й начищених до блиску черевиках, у вухо закладений навушник на товстому шнурі.
Серед усіх вільних столиків у пабі обирає місце біля нас. Ігор забирає з його стільця свою куртку. Чоловік сідає до нас спиною.
Цей випадок вас змінив?
– З одного боку, я став добріший, з другого – критичніший до людей, зокрема до так званої опозиції. Якщо раніше була корпоративна культура особливо їх не критикувати, то зараз розумію: хтось мусить вказувати на помилки. Став отримувати задоволення просто від прогулянки вулицею. Зараз, якщо тебе не б"ють, це вже добре. Задумався, чи до смерті взагалі можна бути готовим.
Як зменшити ступінь агресії у викрадачів?
– Не соромитися говорити про свої слабкості. Я просив їх не вбивати, бо в мене є 7-річна донька, з якою, на додачу, в силу сімейних обставин, мало бачуся. Моя сила була у тому, що я був правий, і вони це відчували. Може, помилкою Вербицького стало те, що він із самого початку намагався сказати неправду. Але на 90 відсотків причина жорстокого поводження з ним – львівське походження.
Гадаєте, Європа повинна була раніше вводити санкції?
– В Україні відбувається повстання проти ментів або менто-бандитів. Європа цього не розуміє. США – теж.
Розповідь перериває телефонний дзвінок. Ігор із кимось домовляється про вечірню зустріч.
– Зараз Європа намагається задобрити Януковича, а Америка – залякати. Це дорога – не туди, – продовжує. – Думають, якщо замирити опозицію з Януковичем, то Майдан розійдеться. Він нікуди не піде. 260 "беркутівців", які скоїли кривавий розгін 30 листопада, лишаються на волі. Ті, хто вбив людей, – теж. Треба починати з того, що випустити заручників і покарати винних. Потім проводити політичні домовленості. Європа цього не розуміє. Йде шляхом 1938 року: давайте задобримо Гітлера, він же може бути хорошим. Давайте закриємо Януковичу дірки в бюджеті. Але це не зупинить людей. Усі розуміють: або ми, або – вони.
– Можно мне спокойно пообедать? – розвертається до нас сусід.
– Мы же вас сюда не приглашали, – відповідає Ігор.
– Это столовая или что? Аппетит появляется редко.
– Кушайте, приятного аппетита.
Як змінився Майдан за час, коли ви лікувалися? – повертаємося до розмови.
– Барикади стали фортифікаційними шедеврами. Але ситуація може вибухнути у будь-який момент.
У що або у кого вірите?
– Бог – по наш бік барикад. Але наші сподівання на політиків, парламент, Європу, Америку не працюють. Хоча, принаймні географічно, ми наступаємо, – сміється. – Врадіївка, 30 листопада, вбивства на Грушевського – це все частина загального бандитизму. Це все було, може, меншою мірою, і за президента Ющенка, і за міністра Луценка.
Однак людей не забивали на морозі в лісі.
– Але таке було в колоніях, скажімо. Із року в рік був мільйон жертв міліцейського насилля, відколи вони розпоясалися в 1990-х, зрослися з кримінальними авторитетами.
За вами стежать, телефон прослуховують?
– Як же вони можуть не слухати?
– А я, кстати, слушаю "Арию", – розвертається сусід.
– Хорошая группа, – відповідаємо гуртом.
– Отличная, – чоловік береться за тарілку рожевих креветок.
Бажаємо йому смачного і виходимо. Ігор лишається попрацювати за планшетом.
17 
1
Коментарі