"А що, Азіров до австріяків з лопатою поїхав?"

Про що говорили в Києві наприкінці минулого тижня

30 січня надворі -20°C. Увечері круглолиций чоловік біжить повз магазин "Сільпо" на вул. Григоренка. Голосно розмовляє по телефону:

– Учора проголосували закон про амністію, чужими картками… Таке не лічиться. Таке тіки нада лічить отрєзанієм руки!

31 січня, 23.00, вул. Грушевського.

– Візьміть гарячої кави! Я не п'ю, чого ж їй пропадати в такий мороз?

Хлопець у камуфляжі, балаклавці й шоломі простягає дівчині пластянку.

– Як ви тут грієтеся? – відпиває вона. – Тут же холодильник.

– Нам грілки роздають. Більше проблем із взуттям. От у товариша 46-й розмір. Приїхав з… здалеку, короче, і досі ходить в одних кросівках. Вони в нього ще до революції були. Але не скаржиться. Ці люди вже не зупиняться.

– Не боїтеся?

– Я боюся повернутися додому! На що влада розраховувала цими законами? Зрозуміло, що всіх не посадять. Думали, посадять 50–100 чоловік, а інші злякаються і розійдуться? Ви ж бачите: центр і південь влада усіма силами намагається утримувати. А я – з Наддніпрянщини, тому принципово хочу лишатися тут. Я перед Новим роком поїхав у Білорусь, з думкою почати нове життя. Але вернувся: вирішив нове життя починати на Майдані.

– Скільки вам років?

– 23.

– А я дивлюсь по очах і думаю – 22.

– Мені люди, коли я без маски, дають ще менше. Я – вегетаріанець, а це дуже молодить.

1 лютого, 23.07, вул. Грушевського.

Двоє чоловіків у касках носять дрова до бочки.

– Основний замєс почнеться завтра-післязавтра. 4 лютого будуть ультиматуми. Нам потрібна зброя! Якби мали зброю, за день створили б Народну Раду і органи самоврядування. Просто пікетувати об'єкти – це дуже довготривале протистояння.

2 лютого, майдан Незалежності, 23.55

– Північ! Грибний час, час тітушок! – кількадесят хлопців із Майдану в касках, з балаклавками забігають у метро на станції "Майдан незалежності". Ковзають по слизьких сходах і сміються.

У підземному переході оточують чоловіка у спортивному одязі.

– Ти що тут робиш? Показуй паспорт!

Той віднікується.

– Ведіть його в сотню, здамо під варту, – кілька виводять тітушку під лікті.

Решта заходять у метро. Чекають біля ескалатора. Хтось наспівує: "Чорні хлопці рушають у ніч, крок за кроком і пліч-о-пліч. Темна ніч чорних хлопців вітає". Двоє дівчат перед касою дивляться на них. Троє майданівців із "беркутівськими" щитами відстають від гурту і підходять до дівчат.

– Вам охорона потрібна? Містом тітушки сновигають. Ми на них рейд робимо. Куди вас провести?

– Та ми ж уже в метро.

– То ми вас хоч до поїзда доведемо, – розстібає куртку один і дістає стареньку Nokia. – ­Диктуйте телефони.

– Краще ти свій називай, а ми запишемо.

Хлопець вагається.

– Е ні, я своїм телефоном тепер не розкидаюся. Нам не можна. Побачимось, може, – зітхає і йде до своїх.

2 лютого, біля Українського дому.

– А що, Азіров до австріяків з лопатою поїхав? – русява повна жінка, на вигляд років 40, фотографує карикатуру на паркані біля столичного готелю "Дніпро". На ній лопата роздушує жука з обличчям екс-прем'єра. Просто неба триває виставка політичних карикатур лідера гурту "От вінта" Юрія Журавля. Люди сміються, знімають на смартфони.

– Нічого, там наші українські жіночки йому влаштують веселу жизнь, – каже висока білявка. – Коба до них поїхав прямо додому на помаранчевому Volkswagen'і. Автомайдан – це не такі тюті, як наші "троє з ларца".

Зупиняється біля малюнка з підписом "Допа". На ньому в харківського губернатора Михайла Добкіна замість обличчя – сідниці.

– Ну Допа, тут навіть додати нема чого. А в Гепи (мер Харкова Геннадій Кернес. – "Країна") слина аж капає, фу.

У зайнятому протестувальниками Українському домі о 17.05 з-за піаніно встає жінка, на вигляд років 40. Десяток людей аплодують їй.

– Руки не звикли до цих клавіш.

– Це відома піаністка, – перешіптується публіка.

За інструмент сідає хлопець.

– Ви граєте "Місячну сонату" по пам'яті? – здивовано дивиться піаністка на нього, коли той закінчує. – Дуже доречно зараз. Так сумно і прекрасно.

– Так, – погоджується той. Грає ще декілька композицій, глядачі кричать: "Браво!"

– А де вчилися? – допитується жінка.

– У музичній школі.

– Це рівень консерваторії. Такий талант, такий репертуар! Вам треба грати! А ким працюєте?

– Ще не довчився, – хлопець опускає очі. – Граю вдома для себе. І ось тут, уже другий день.

– Запишіться на концерт, – каже жінка й записує щось у блокнот. – Скромність тут не допоможе.

У бібліотеці на другому поверсі Українського дому чоловік у камуфляжі й бронежилеті гортає книжку.

– А як узяти книжку? Десь записувати?

– Дайте чесне слово, що повернете, – білявка, на вигляд років 23, дає фіолетовий папірець для записів і олівець.

Чоловік пише: "Чесне слово", дякує й кидає у скриньку. Забирає "Танго смерті" Юрія Винничука.

– Хлопці, штампуйте тільки першу сторінку, – повертається бібліотекарка до сусіда з печаткою "бібліотека Майдану" в руках. Перед ним стос книжок. – А де стоїте?

– На Прорізній.

– Візьміть ще журналів. Можете не повертати. Усі – свіжі.

– Дивіться, дівчата, кажан! – о 21.30 показує на стелю мерії вусань, що відпочиває під картатою ковдрою. Кажан б'ється об ліпнину й карнизи.

– Ой, я боюся, – лякається одна.

– Та це він нас боїться. Бідненький, світло яскраве, не дає спати. За Черновецького йому тут спокійніше було, – каже друга й питає чоловіка: – А звідки ви?

– Із Сан-Франциська, – той потирає вуса. – Станіславів колись називався. Йдете, пані, з нами їсти? – зашнуровує черевики.

– Ні, дякую.

– А, фігуру бережете. Я в газеті читав, шо в моду повертаються жінки "в тілі".

– Та вдома поїм, шо я буду Майдан об'їдати.

×