Про що говорили в Києві наприкінці минулого тижня
30 січня надворі -20°C. Увечері круглолиций чоловік біжить повз магазин "Сільпо" на вул. Григоренка. Голосно розмовляє по телефону:
– Учора проголосували закон про амністію, чужими картками… Таке не лічиться. Таке тіки нада лічить отрєзанієм руки!
31 січня, 23.00, вул. Грушевського.
– Візьміть гарячої кави! Я не п'ю, чого ж їй пропадати в такий мороз?
Хлопець у камуфляжі, балаклавці й шоломі простягає дівчині пластянку.
– Як ви тут грієтеся? – відпиває вона. – Тут же холодильник.
– Нам грілки роздають. Більше проблем із взуттям. От у товариша 46-й розмір. Приїхав з… здалеку, короче, і досі ходить в одних кросівках. Вони в нього ще до революції були. Але не скаржиться. Ці люди вже не зупиняться.
– Не боїтеся?
– Я боюся повернутися додому! На що влада розраховувала цими законами? Зрозуміло, що всіх не посадять. Думали, посадять 50–100 чоловік, а інші злякаються і розійдуться? Ви ж бачите: центр і південь влада усіма силами намагається утримувати. А я – з Наддніпрянщини, тому принципово хочу лишатися тут. Я перед Новим роком поїхав у Білорусь, з думкою почати нове життя. Але вернувся: вирішив нове життя починати на Майдані.
– Скільки вам років?
– 23.
– А я дивлюсь по очах і думаю – 22.
– Мені люди, коли я без маски, дають ще менше. Я – вегетаріанець, а це дуже молодить.
1 лютого, 23.07, вул. Грушевського.
Двоє чоловіків у касках носять дрова до бочки.
– Основний замєс почнеться завтра-післязавтра. 4 лютого будуть ультиматуми. Нам потрібна зброя! Якби мали зброю, за день створили б Народну Раду і органи самоврядування. Просто пікетувати об'єкти – це дуже довготривале протистояння.
2 лютого, майдан Незалежності, 23.55
– Північ! Грибний час, час тітушок! – кількадесят хлопців із Майдану в касках, з балаклавками забігають у метро на станції "Майдан незалежності". Ковзають по слизьких сходах і сміються.
У підземному переході оточують чоловіка у спортивному одязі.
– Ти що тут робиш? Показуй паспорт!
Той віднікується.
– Ведіть його в сотню, здамо під варту, – кілька виводять тітушку під лікті.
Решта заходять у метро. Чекають біля ескалатора. Хтось наспівує: "Чорні хлопці рушають у ніч, крок за кроком і пліч-о-пліч. Темна ніч чорних хлопців вітає". Двоє дівчат перед касою дивляться на них. Троє майданівців із "беркутівськими" щитами відстають від гурту і підходять до дівчат.
– Вам охорона потрібна? Містом тітушки сновигають. Ми на них рейд робимо. Куди вас провести?
– Та ми ж уже в метро.
– То ми вас хоч до поїзда доведемо, – розстібає куртку один і дістає стареньку Nokia. – Диктуйте телефони.
– Краще ти свій називай, а ми запишемо.
Хлопець вагається.
– Е ні, я своїм телефоном тепер не розкидаюся. Нам не можна. Побачимось, може, – зітхає і йде до своїх.
2 лютого, біля Українського дому.
– А що, Азіров до австріяків з лопатою поїхав? – русява повна жінка, на вигляд років 40, фотографує карикатуру на паркані біля столичного готелю "Дніпро". На ній лопата роздушує жука з обличчям екс-прем'єра. Просто неба триває виставка політичних карикатур лідера гурту "От вінта" Юрія Журавля. Люди сміються, знімають на смартфони.
– Нічого, там наші українські жіночки йому влаштують веселу жизнь, – каже висока білявка. – Коба до них поїхав прямо додому на помаранчевому Volkswagen'і. Автомайдан – це не такі тюті, як наші "троє з ларца".
Зупиняється біля малюнка з підписом "Допа". На ньому в харківського губернатора Михайла Добкіна замість обличчя – сідниці.
– Ну Допа, тут навіть додати нема чого. А в Гепи (мер Харкова Геннадій Кернес. – "Країна") слина аж капає, фу.
У зайнятому протестувальниками Українському домі о 17.05 з-за піаніно встає жінка, на вигляд років 40. Десяток людей аплодують їй.
– Руки не звикли до цих клавіш.
– Це відома піаністка, – перешіптується публіка.
За інструмент сідає хлопець.
– Ви граєте "Місячну сонату" по пам'яті? – здивовано дивиться піаністка на нього, коли той закінчує. – Дуже доречно зараз. Так сумно і прекрасно.
– Так, – погоджується той. Грає ще декілька композицій, глядачі кричать: "Браво!"
– А де вчилися? – допитується жінка.
– У музичній школі.
– Це рівень консерваторії. Такий талант, такий репертуар! Вам треба грати! А ким працюєте?
– Ще не довчився, – хлопець опускає очі. – Граю вдома для себе. І ось тут, уже другий день.
– Запишіться на концерт, – каже жінка й записує щось у блокнот. – Скромність тут не допоможе.
У бібліотеці на другому поверсі Українського дому чоловік у камуфляжі й бронежилеті гортає книжку.
– А як узяти книжку? Десь записувати?
– Дайте чесне слово, що повернете, – білявка, на вигляд років 23, дає фіолетовий папірець для записів і олівець.
Чоловік пише: "Чесне слово", дякує й кидає у скриньку. Забирає "Танго смерті" Юрія Винничука.
– Хлопці, штампуйте тільки першу сторінку, – повертається бібліотекарка до сусіда з печаткою "бібліотека Майдану" в руках. Перед ним стос книжок. – А де стоїте?
– На Прорізній.
– Візьміть ще журналів. Можете не повертати. Усі – свіжі.
– Дивіться, дівчата, кажан! – о 21.30 показує на стелю мерії вусань, що відпочиває під картатою ковдрою. Кажан б'ється об ліпнину й карнизи.
– Ой, я боюся, – лякається одна.
– Та це він нас боїться. Бідненький, світло яскраве, не дає спати. За Черновецького йому тут спокійніше було, – каже друга й питає чоловіка: – А звідки ви?
– Із Сан-Франциська, – той потирає вуса. – Станіславів колись називався. Йдете, пані, з нами їсти? – зашнуровує черевики.
– Ні, дякую.
– А, фігуру бережете. Я в газеті читав, шо в моду повертаються жінки "в тілі".
– Та вдома поїм, шо я буду Майдан об'їдати.
17 
1
Коментарі