"Син помирав і його останні слова були: "я зробив усе, що зміг"

В школі Сашко дуже любив військову справу, він міг про неї розказувати годинами. По іншим предметам нічим не цікавився.

Наступив 2009 рік. Я йшла на робочу зустріч, він мені зателефонував і сказав: "Ти тільки не хвилюйся. Я уже здав аналізи, пройшов медобстеження і йду в армію". Вечором розмовляю з ним, запитую, чому так поступив, його ж ніхто не примушував. Він відповів, що йому не потрібні проводи. І це його свідомий вибір.

Сашко служив в артилерійських військах, як і його дідусь, котрий обслуговував гаубицю. В них завжди було багато тем для розмов. За час служби в армії, я ніколи не чула нарікань від сина, хоча він був невеликої статури. Мені приходили подяки за сина, що дуже радувало.

Коли все розпочалося – Сашко почав відвідувати Майдан в Тернополі. Приятелював з хлопцями із Автомайдану, Самооборони. Він не носив плакати в підтримку Революції, не кричав гасла.

Головні випробування для мене і для нього розпочалися перед Великодніми святами. Ми приїхали від бабусі з села. Сашко пішов до себе в кімнату і в цей момент подзвонили на квартирний телефон. "Доброго вечора" - пролунало в телефоні. Мене запитали номер квартири. Коли отримали стверджувальну відповідь. Зразу ж сказали, що мій син повинен негайно з'явитися по адресу – Тролейбусна 5 у зв'язку із мобілізацією.

Це було шоком для мене. Я не хотіла обманювати нікого, але все таки сказала, що Сашка немає в дома. Потім поклала трубку, зайшла до нього в кімнату. Повідомила йому, що до нього телефонували. Він вислухав і сказав: "Чому, не покликала мене, що про мене подумають люди? 5 хвилин збирався, далі приїхав племінник Віталік і повіз Сашка у військкомат. Хоча, я запросила його, щоб він поговорив із сином, по впливав на нього.

У військкоматі хлопців загрузили в автобус і возили по області – це мені потім Віталік розказував. А на ранок усіх привезли знову в Тернопіль. Я до 4 години ранку молилася, щоб Бог беріг сина. А потім заснула. Прокинулася від дзвінка в двері. Відчинила і побачила радісного Сашка. Виявилося, що тернополян відпустили додому.

- Абсолютно. Його тільки цікавило, що про нього можуть подумати інші, коли він, не стане на захист держави. Та на той момент так склалася ситуація, що сина більше не турбували. Хвиля мобілізації закінчилася і ніхто не знав, що буде далі. Сашку пізніше навіть віддали військовий квиток.

Ми відсвяткували Великдень і він був з нами до 16 серпня 2014 року. Лишень тоді його мобілізували. Я пригадую цей день в усіх подробицях. Сина провели до самого військкомату, хоча він не хотів цього. Але я пообіцяла, що не буду плакати.

Коли він сів у волонтерський автобус, я обережно перехрестила його. Тут мені стало одиноко і не зрозуміло. В нашій країні війна – мій син з іншими поїхав захищати Україну. А решту людей вирішують свої питання і їх не цікавлять бойові дії.

Та тоді з'явилося інше запитання. В чому моєму сину їхати на війну? Почала вивчати, що продається у військових магазинах? Купили новий бронежилет і 28 серпня поїхали до Сашка. Як би ви бачили, його радість, коли він отримав наш подарунок. Він би так новій машині не радів, як бронежилету.

У Закарпатській області на території 128-ї бригади. І ми приїхали в той час, коли їх уже вантажили у вагони: техніку, зброю. Все виглядало так велично, що я навіть не думала про якусь біду. Але, як кожна мама, намагалася захистити свого сина. Перед тим звернулася у Тернопільський військкомат, написала заяву, щоб мій син знаходився на території військової частини.

Я мама, тому робила все для захисту сина. По дорозі в частину, я порадилася з племінником і він сказав, що поговорить спочатку із моїм сином. Але той категорично відмовився і сказав, що тут його хлопці, тому - він їх не покине.

Коли ми поверталися уже додому. Сашко зателефонував мені і сказав, що Віталік намагався допомогти йому, щоб він не їхав на фронт. Тоді я повідомила Сашкові, що це відношення зробила сама.

До сьогодні задаю собі питання. Чи все зробила, щоб врятувати сина? Але розумію, що мій балуваний синок виріс і важкі рішення приймав сам.

Деякі деталі я уже дізналася від хлопців, які після загибелі сина – приїжджали до мене. Вони розказали, що коли бригада приїхала в Дебальцево – їх обстріляли. Ходили чутки, що інформацію про них росіянам злили свої.

Олександр про бої чи щось таке – нічого не розказував. Просто моментами ділився своїми враженнями. Радів, що коли вони проїжджали Полтавщину, з нього за хліб не взяли грошей. Сумував, що в Дебальцево деякі жителі запитували, коли вони заберуться звідси. Його засмучувало, що багато побратимів зловживало алкоголем. Він не міг цього зрозуміти..

Тому я нічого практично не знаю про цей період. Коли загинув Сашко – я не хотіла нічого слухати про війну, не була готова. А пізніше, побратими сина – не хотіли розказувати мені про це.

Офіційно, в документах записано, що він загинув - 6 лютого 2015 року зранку на опорному пункті "Станіслав". Хоча його побратими повідомляють, що він був вбитий 5 лютого на опорному пункті "Балу". Напевне вийшла помилка в діловодстві. Я розумію, що в 2015-му – все могло трапитися.

З боку російських окупантів вівся наступ. У наших вже не було чим оборонятися. Сашко вибіг з бліндажа, щоб набрати зарядів до РПГ (ручний протитанковий гранатомет - Gazeta.ua). І в той момент – його смертельно поранило. Хлопці зв'язали ремені до автомата і намагалися кинути сину, щоб він вхопився за них і затягнути в окоп. Але Сашко – не зміг цього зробити. Тоді один з побратимів, його теж звали Саша, виліз з окопу і затягнув мого сина в безпечне місце.

Йому вкололи адреналін, він попросив пити і через 40 хвилин мого сина - не стало.

Я дуже хотіла подякувати цьому бійцеві, який витягнув мого сина. Завдяки йому, я маю змогу приходити на могилу і знати, що тіло моєї дитини поряд, а не пропало безвісти. Коли хлопці до мене приїжджали, я сказала їм про це. Повернувшись в частину, вони передали ці слова Сашку. Через деякий час він приїхав до мене. Зустріч наша була дуже короткою, майже безслівною, але надзвичайно емоційною.

Я провела його на автовокзал, він сів в автобус і мені здалося, що Сашко в цей момент був надзвичайно самотнім.

Колись мене син запитав: "Мамо, що ти зробила для Перемоги"? Дивлячись на цього Сашу і згадуючи слова своєї дитини, я розуміла, що в більшості випадків, ми несправедливо поводимося з цими хлопцями. Коли вони були на "0" і жертвували собою, то розраховували на нашу підтримку.

Зараз в мене залишилася ще одна мрія – побувати в Дебальцево, на цьому клаптику землі, де загинув мій син, там, де пролилася його кров. Саме там, мій син помираючи, сказав останні слова: "Я зробив все, що зміг"! Тепер я намагаюся знайти цього бійця, який був при сину, коли він це промовив.

Коли він був на війні, я завжди відчувала, що з ним все буде гаразд. Повертаючись з роботи, кожного вечора, я заходила в Тернопільський кафедральний собор і молилася за Сашка. В жовтні, я зайшла черговий раз на служіння і побачила приготовлений катафалк. Та букет жовтих хризантем на ньому. Тоді мали привезти Віктора Гурняка ( боєць батальйону Айдар. Загинув 19 жовтня 2014 року, в Луганській області від розриву російської міни. - Gazeta.ua).

Я відстояла до кінця. Цей катафалк був по праву руку від мене. І в той момент, перший раз до мене прийшла думка, що на війні гинуть діти. Я не могла зрозуміти, чому вони гинуть? Вони ж нікому, нічого не зробили, тільки захищають свою країну. Друга думка промайнула, що в мене такого ніколи не буде.

Щоб не впадати у відчай, я намагалася підтримувати Сашка морально і матеріально по можливості. Мені допомагало багато людей, ми передавали все, що потрібно хлопцям.

За три дні до загибелі сина, я не могла до нього додзвонитися. Взагалі, два останні тижня його життя, ми спілкувалися секунди. Він знаходився за 50-80 м від окупантів і ситуація в них була напруженою.

В цей день перший раз за час перебування Сашка на війні - мені було дуже лячно, істерика. До мене в кабінет зайшов відвідувач і запитав, чому я плачу? Я відповіла йому, що син на війні. Він підбадьорив мене, заспокоїв, сказав, що сам воював в Афганістані. Через пів години Олександр зателефонував.

6 лютого 2015 року мені зателефонували і повідомили, що сина не має в живих. Я присіла і почала думати. В селі старенькі батьки, є в Сашка - брат Андрій, я не маю права їх травмувати. Розказала все чоловіку, він заплакав, побіг за сигаретами. А потім все таки змушена була повідомила іншим.

Мені довго не давали спокою його слова: "Що ти зробила для Перемоги"? Вони й зараз є моїм дороговказом. Книга була написана в пам'ять про того, хто віддав життя, захищаючи Україну. Там дуже простенький сюжет, але вона стала популярною. ЇЇ читають за кордоном, книгу рекомендують для читання школярам. Щоб вони зрозуміли, як правильно зростати патріотом, в якій атмосфері.