Ексклюзиви
Пʼятниця, 19 квітня 2019 09:02

"Бій був короткий, але запеклий" — невідомі сторінки звільнення Слов'янська
8

Початок війни на Донбасі овіяний таємницями. Чому не знищили сепаратистів і російських найманців, коли їх було ще мало? Можливо, колись дізнаємося про ці події. Але поки що – одні запитання.

19 квітня 2014-го вище керівництво України прийняло усне рішення — направити бійців "Правий сектора" до тимчасово окупованого Слов'янська на гору Карачун. Мета — знищення телевізійної вежі.

Групі бійців виділили 4 автомобілі – джип і дорожна карта, за якою вони мали потрапити до місця призначення.

Автор: надані героями публікації
  Знищені автомобілі бійців "Правого сектору" під час бою на блокпості села Билабасівка Словянського району вночі 19 квітня 2014 року
Знищені автомобілі бійців "Правого сектору" під час бою на блокпості села Билабасівка Словянського району вночі 19 квітня 2014 року

Про бій Gazeta.ua розповідають двоє учасників Андрій Півень, позивний "Писар" і Михайло Тихий на позивний "Тихий". Також спогадами про першого загиблого Михайла Станіславенка поділилась його мати й волонтерка Ганна Демиденко, яка розшукала могилу воїна.

_____________________

"Писар"

Є багато речей, про які я не хочу говорити та й не треба. Але після Майдану уже нічого не боявся. Я бачив цих снайперів живими, як вони сиділи на дахах будинків і цинічно відстрілювали нас. Бачив сміливців, які намагалися протистояти їм.

Автор: надані героями публікації
  Учасник бою 19 квітня 2014 року Андрій Півень на псевдо "Писар". Ліворуч його побратим
Учасник бою 19 квітня 2014 року Андрій Півень на псевдо "Писар". Ліворуч його побратим

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Війна на Донбасі триває довше за Першу світову

Активних учасників Майдану, які були ядром бойового крила "Правий сектор", привезли у квітніна базу, яка знаходилась на правому березі річки Дніпро в тодішньому Дніпропетровську. Вишикували усіх і вибрали 20 людей. Потім дали завдання – захопити телевізійну вежу на горі Карачун. І сказали, що там буде тільки 2 охоронці. Я запитав у командирів: "Охоронців убити?" Сказали, що просто зв'язати. Більше інформації у нас не було, як і зброї.

У мене з всієї групи було найбільше боєприпасів — аж 2 ріжка до автомата. Більшість мали мисливські рушниці.

Ми під'їхали до блокпоста дуже близько, ввів в оману синій прапор. І як потім вияснилося, що на карті цей блокпост не був вказаний. Подумали, що це наш стяг, але це був прапор російських десантників. Який окупанти вивісили поряд із своєю ганчіркою.

Коли перший автомобіль під'їхав до блокпоста, до нього підійшов бойовик. І за кілька секунд розпочався бій. Автоматна черга прошила водія першого автомобіля – Михайла Станіславенка з Києва. Усі інші, хто знаходився в салоні, встигли вискочити в посадку. Після короткого шоку хлопці зібралися і "зачистили" окупантів.

Усі інші, хто знаходився в салоні, встигли вискочити в посадку

Щоправда, нам довелося відступити. По нас уже гатили з кулеметів, гранатометів. Тим паче Михайло був вбитий, Ярослав Антонюк із Тернополя, водій другого автомобіля – важко поранений.

Дуже не вистачало зброї автоматичної, добре, що хоча б було кілька гранат. Перед цією воєнною операцією самі собі шукали зброю. Тоді, як окупанти, були до зубів озброєні.

________________________

"Тихий"

"Нас зібралося 3 групи. Однією керував друг "Чуб", він і повідомив, що 19 квітня маємо попасти на гору Карачун, щоб знищити телевежу, яка транслювала російські канали. Іншими групами командував "Іранець" і "Севастополь".

Їхали на завдання і геть не відчували страху. Це зараз ми зважені, розуміємо, що потрібно було захопити і ліквідувати стратегічний об'єкт. А на той момент все було по-іншому.

Їхали вночі. Дорогою кілька разів зупинялися і відпрацьовували тактику покидання машини під час бою. Кожна з груп мала своє чітке завдання. І ми дотримувалися цього плану, аж поки не доїхали до блокпоста.

Це була десь друга чи третя ночі. Я сидів спереду в третій машині — встиг побачити, що передні автомобілі зупинились і стоять. У світлі фар виднівся російський прапор. У той момент відчув, як у нас летять кулі.

Автор: надані героями публікації
   Михайло Тихий бурав участь у першому бою "Правого сектора" з проросійськими бйовиками у 2014 році
Михайло Тихий бурав участь у першому бою "Правого сектора" з проросійськими бйовиками у 2014 році

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Війна перестала бути жахливою картиною, де відірвані кінцівки і ріки крові" — легендарний доброволець "Санта"

Автоматично відкрив двері та вискочив з машини у лісосмугу. Вже пізніше, коли оглядав її, побачив у своєму сидінні сліди від кулі.

Нам вдалося перегрупуватися і підійти до блокпоста. Хлопці, які були попереду, перебили перших окупантів, які стояли там. Одного з них в ближньому бою знищили ножом. Бій був короткий, але жорсткий. В одного заклинило кулемет, у "Вольфа" – пістолет.

Тоді "Чуб" дав наказ побратиму "Бурому", щоб той забрав свою машину, яка стояла другою перед блокпостом. Він пройшов кілька метрів і перед ним вибухнула граната.

Довелося витягувати його і під обстрілами виносити під захист машин. Нам не вдалося захопити повністю пост. Почули, як з боку Слов'янська до них їде підкріплення. По нас почали гатити з гранатометів, тому прийняли рішення відходити. Тим паче, що машин залишилося тільки дві. І в однієї із них були пробиті колеса.

Операція провалилася. Ярослав важко поранений, Михайло – вбитий. Тим паче, що ми не могли забрати його тіло. Я до цього моменту не знаю, чому нас не попередили про блокпост. Його просто не було на карті, ми не були готові до такого розвитку подій...

Але саме після цього бою зрозумів, що нас чекає війна.

______________________

Михайло Станіславенко

Він загинув, а його рідні 2 роки чекали на тіло сина. Ходили до гадалок у надії, що живий. Зв'язувалися з представниками терористичних республік. Тільки 16 квітня 2016-го їм вдалося поховати його.

Мати Михайла, Тетяна з сумом згадує про дитинство та юністьо сина. Адже не таким вона уявляла його життя.

Автор: надані героями публікації
  Михайло Станіславенко загинув 19 квітня 2014 року під час бою на блокпості села Билабасівка Словянського району. НА фотографії з донькою Каріною
Михайло Станіславенко загинув 19 квітня 2014 року під час бою на блокпості села Билабасівка Словянського району. НА фотографії з донькою Каріною

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Сила, на яку почали зважати" - 5 років тому заснували "Правий сектор"

Мого сина немає уже кілька років, проте найближчі друзі досі згадують про нього, намагаються допомогти нам. Мишко був дуже компанійський і старався допомогти всім.

Батько купив колись мотоблок на дачу, то Михайло усім сусідам сміття вивозив. Добровільно брав і допомагав, через це навіть собі спину "зірвав". Колись ми цього не цінували, вважали буденністю, а тепер згадуємо. І гарячий біль обпалює серце.

Перед загибеллю Михайло підписав договір із якоюсь знімальною групою, возив акторів. Рано-вранці йшов з дому і повертався пізно вночі. Тому про Майдан він і не думав.

А потім, як виявилося пізніше, Мишко поїхав у так зване відрядження, яке було останнім у його житті.

Нам повідомили, що Михайла немає увечері 20 квітня. Ми батьку нічого не говорили, він був хворий. Тільки наступного дня розказали правду.

Цього дня приїхала його дружина Інна з дочкою Каріною, ми пішли до відділення поліції Дніпровського району і намагалися написати заяву, що син пропав. У мережі уже писали про цей бій. Показували фото нашого сина. Під цим фото та різними дописами нам погрожували. Мовляв, ваш син – "бандера", їхав вбивати мирних людей і його вбили. Перед вхідними дверима до квартири стояв килим і там хтось крейди накидав шматочками. Було дуже страшно.

До мене тоді звернувся бабуся Юрія Поправки (Активіст "ПС", який загинув у Слов'янську у квітні 2014-го. - Gazeta.ua). Вона хотіла їхати до Слов'янська, щоб забрати тіло онука. Але в поліції відмовили мене від цього кроку. Сказали, що там у місті коїться безлад і щось страшне. І вони самі знайдуть мого сина. Декілька разів нас викликали, щоб показати фото хлопців, які були спалені або втоплені. Проте Мишка не було між ними.

Мені телефонували багато журналістів, щось намагалися розпитувати. А потім передали номер телефону В'ячеслава Пономарьова, так званого мера Словянська. Хоча попередили, що він непередбачуваний.

Зателефонувала йому наприкінці квітня, він вислухав і сказав, що зателефонує. Ще раз його набрала наприкінці травня, він знову вислухав і потім десь 20 хвилин розказував... Що пам'ятає водія машини. Який був важко поранений, його везли до лікарні. Він встиг розказати, що сюди потрапив випадково і помер від втрати крові. Його поховали на Слов'янському цвинтарі як безіменного.

Навіть зателефонували начальнику морга Слов'янська. Він підтвердив, що тоді в нього було три тіла

Усі ці довгі місяці чекали, що нам покажуть сина, проте ніхто його не повертав. Навіть зателефонували начальнику морга Слов'янська. Він підтвердив, що тоді в нього було три тіла. Їх забрали, але повернули тільки два. У мене появилася надія, що Мишко живий.

11 листопада 2015-го зателефонувала волонтерка Ганна Демиденко. Ми з Інною поїхали до неї. З того часу вона почала займатися нашою справою.

У нас брали ДНК двічі у Києві. У Слов'янську брали на аналіз зразки з тіла нашого сина. І все підтвердилося. 16 квітня 2016-г, ми його перепоховали. За 3 дні до його дня народження, за 2 дні до дня загибелі.

Автор: надані героями публікації
  Тато та мама загиблого Михайла Станіславенка до останього сподівались, що він живий
Тато та мама загиблого Михайла Станіславенка до останього сподівались, що він живий

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ніякого розстрілу 20 квітня не було" — друзі вбитого Юрія Поправки

Михайло дуже хотів мати котика. Але батько не дозволяв. Одного дня друзі все-таки принесли йому кошеня. Пригадую, що тоді йшов якийсь серіал і одну з героїнь називали Лаурітою. Михайло теж так тваринку назвав. Потім він кошенят друзям роздавав. Одного разу підійшов до кішки і каже: "Лауріта, більше не народжуй нам кошенят". Вона щось відчула, заховалася в кімнаті під стіл і знову народила.

Нам дуже не вистачає сина. Живемо тільки заради онуки Каріни.

________________________

Ганна Демиденко

Ганна поділилася спогадами про цей період.

Ми почали збирати інформацію щодо загиблих. Списки були неповні, часто без контактної інформації, частину з якої я зібрала сама від початку війни. В одному зі списків значився — водій Михайло — "загинув", але жодної інформації про контакти чи хто він не було.

Автор: надані героями публікації
  Волонтерка Аня Демиденко розшукала могилу Станіславенка в Слов'янську
Волонтерка Аня Демиденко розшукала могилу Станіславенка в Слов'янську

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Перед законом ми злочинці": як шукають загиблих бійців

За деякий час вдалося знайти домашній номер і вияснити, що це боєць, який загинув у першому бою "Правого сектору" 20 квітня 2014-го. Ми зателефонували і слухавку підняла мама Михайла — Тетяна Станіславенко.

Вона була дуже розгублена і повідомила шокуючу новину: її син пропав безвісти. Була інформація, що загинув, але тіло не знайшли і вони не знають, де воно знаходиться.

Я була шокована цією інформацією. За вікном 2015-го, а жодних згадувань про Михайла ніде не чула.

Опитавши всіх, кого можливо, дізналася небагато — перший бій. Він був водієм у групі, загинув першим, але там були ще поранені бійці, яких рятували, тому тіло не встигли забрати. Це було під Слов'янськом, який на той момент уже був звільненим від сепаратистів. Знайомий порадив звернутися до пошуковців, які повертали додому тіла наших загиблих, — так я познайомилася з легендарним Павлом Нетесовим. У телефонній розмові він пояснив, із чого почати та як діяти.

У першу чергу, необхідно було перевірити записи у відділах реєстрації смерті, при кладовищах та у морзі. У той час поблизу Слов'янська проходив службу мій чоловік Антон Демиденко, а я фізично перебувала у Києві.

Буквально за 3 дні після загибелі Станіславенка морг і всі установи перестали працювати

Він у вільний час із побратимами зміг поїхати до міста і почав перевіряти інформацію, шукаючи Михайла. У морзі відповіли, що всі списки за той період "знищили сєпари" і даних нема. Далі хлопці потрапили до відділу реєстрації — нам реально пощастило, тут була збережена інформація та дані про поховання.

Як потім розповіли робітники установи, буквально за 3 дні після загибелі Станіславенка морг і всі установи перестали працювати. Відповідно, даних майже немає.

Антон із побратимами поїхали на кладовище, де їм показали могилу: на ній був хрест і табличка з датою смерті та іменем Михайла. Його поховали як тіло, що ніхто не забрав.

У цій історії, як це цинічно не звучить, нам дійсно пощастило. На цьому страшному кладовищі були десятки могил із надписами: "невідомий чоловік 35 років", "невідомий чоловік 50-55 років".

Автор: надані героями публікації
  Могила Михайла Станіславенка в Слов'янську знайдена волонтерами
Могила Михайла Станіславенка в Слов'янську знайдена волонтерами

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Куля попала в бокове пасажирське крісло, там де я сидів. Ще декілька - в лобове"

Як тільки інформація підтвердилася, зателефонувала матері Михайла. Не знаю, добре чи погано — забрати надію, що син живий. Але довелося стати цією людиною.

Далі почалася історія з поверненням Михайла додому. Матір Тетяна зробила необхідні документи та довіреність. І я поїхала оформлювати процедуру ексгумації, яка виявилася досить складною. У Києві була відкрита кримінальна справа щодо зникнення Михайла, яку вів слідчий мерзотник. Він не зробив жодного кроку для пошуку, хоча міг би знайти Михайла досить швидко. Потрібно було зробити декілька звернень і перевірок.

Клопотання на ексгумацію від нього ми отримали через скандали та звільнення. Коли весь перелік документів був зібраний, я поїхала забирати тіло Михайла. Його необхідно було привезти до Дніпра на експертизу ДНК.

Я звернулася знову ж таки до Павла Нетесова, який, у свою чергу, звернувся до представників "СІМІК" — це хлопці, які відповідають за співпрацю між військовими та мирним населенням.

Вони відреагували досить швидко. На кладовище під'їхала машина місії "Вантаж 200", ми забрали Михайла та поїхали до Дніпра. Далі була ДНК- експертиза, бюрократична тяганина та, врешті-решт, Михайла Станіславенка привезли додому. Родина з допомогою нашої команди ГО "Добровольці" також отримала офіційний статус "Член сім'ї загиблого".

Зараз ви читаєте новину «"Бій був короткий, але запеклий" — невідомі сторінки звільнення Слов'янська». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 35534
Голосування Кого з ватажків терористів ДНР та ЛНР ліквідують наступним
  • Олександр Захарченко
  • Ігор Плотницький
  • Ігор Гіркін
  • Денис Пушилін
  • Ігор Безлер
  • Павло Губарєв
  • Олександр Ходаковський
Переглянути
Погода