Понеділок, 11 березня 2019 08:15

"Побачив пораненого. У нього не було півголови і він одним оком дивився на мене"
5

Бої за Дебальцево уже в недалекому минулому. Люди згадують про них тільки в річницю виводу військ з міста. Свідки тих подій живі і вони розказують нам, що насправді відбулась там. Один з них – це житель Тернопільської області 38-річний Сергій Лучкін.

Автор: надані Сергієм Лучкіним
  Сергій Лучкін був заступником командира взводу у 30-й механізованій бригаді ім. Костянтина Острозького. Має позивний "Сокіл"
Сергій Лучкін був заступником командира взводу у 30-й механізованій бригаді ім. Костянтина Острозького. Має позивний "Сокіл"

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Куля попала в бокове пасажирське крісло, там де я сидів. Ще декілька - в лобове"

Нашу першу – батальйонно-тактичну групу 30-ї механізованої бригади, мали кинути на ротацію в Донецький аеропорт. Але поступила команда відправлятись в Дебальцево. Туди стягувались російські війська. І нас перекинули в селище Миронівське(селище Бахмутського району Донецької області - Gazeta.ua), - розповідає Сергій. На війні був заступником командира взводу з позивним "Сокіл".

По дорозі туди, наша машина відстала від колони. Тому довелося їхати помалу і шукати її. Під час однієї зупинки, вирішили поїсти. Виставили охорону. Одні стояли біля дороги, інші знаходились на БМП. В той момент із села виїхав російський танк Т-72. Ми втратили дар мови, нікуди не рухались і просто мовчки спостерігали. Танк проїхав біля околиці села і не виявив нас.

Коли проїжджали через Бахмут до нас виходили діти із синьо-жовтими прапорцями. Це було дуже приємно. Під вечір заїхали в селище Луганське, там стояла, якщо не помиляюсь 54-та бригадою. Вони запропонували заночувати в них. Переживши нічний мінометний обстріл, ми на ранок заїхали в Миронівське.

Яка задача стояла перед вами?

Щоранку, в четвертій годині, ми виїжджали в складі 3-х БМП і одного танка. Наш шлях пролягав в напрямку Дебальцевого. Зі сторони позиції "Балу" здійснювали свої рейди по виявленню російських колон та їх знищенню, подавлені ворожого вогню. Моментами, ми попадали в засідку. Тому не досягнувши цілі, повертались на базу, щоб врятувати техніку і людей.

В самому місті було безпечно на той час?

Нас постійно накривали з артилерії і мінометів. Особливо дошкуляли окупанти з міномета 82 калібру. Вони поставили його на машину "москвич – пікап". Тому мали змогу мобільно пересуватись. Довший час, ми не могли їх засікти і знищити..

Але мит недовго перебували у Миронівському. Спочатку нас кинули на підсилення до 128-ї гірсько-штурмової бригади на позицію "Валєра", що на висоті 307.5. Проте поступила команда виходити в напрямку Вуглегірська, там тоді точилися запеклі бої.

Чого вимагали від вас в цьому напрямку? На той момент, ви розуміли, що відбувається?

Повсюди точилися запеклі бої. Розуміння загальної ситуації не було. Ми просто виконували накази.

Місце нашої бази знаходилося за 4 кілометри від міста. Звідти наш підрозділ здійснював наступ на Вуглегірськ. Під час першого заходу підрозділ попав в засідку і Сергій Крикун вів з ними переговори. Завдяки Сергію всі зостались живі, а ворога посікли нормально.

Другий наступ відбувся спільно з батальйоном "Донбас". Але він був невдалий. Наша колона нарвалася на російську засідку, яка складалася з їхньої важкої техніки. Вони підбили два наших БМП і танк.

Автор: надані Сергієм Лучкіним
  Бійці 30-ки під час оборони села Піски на Донеччині. На початку лютого 2015-го їх звідти відправили під Дебальцево - контролювати дорогу до міста
Бійці 30-ки під час оборони села Піски на Донеччині. На початку лютого 2015-го їх звідти відправили під Дебальцево - контролювати дорогу до міста

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ми за кількасот метрів від окупантів і вони могли нас розстріляти одразу"

Невже у вас не було розвідданих, що під Вуглегірськом зібралися чималі сили росіян?

Нам ніхто, нічого не повідомляв. Тому, ми йшли на місто, справді не знаючи, про небезпеку, яка чатує в смузі. І в критичний момент, більшість особового складу та машин, врятували особисті дії Сергія Крикуна.

Він крикнув, щоб усі зістрибнули з машини і відвів БМП подалі від колони. Та почав вести вогонь по росіянам. В той момент, машина Сергія отримала попадання з московського танка. Усі відходили і вважали у цей момент, що Сергій загинув. Тільки наступного дня, нам сказали, що Крикун – живий.

Під час активного бою немає емоцій. Ти стріляєш по ворогу, він падає, ти продовжуєш атаку

В це було важко повірити, але Сергія викинуло вибуховою хвилею з БМП. Відірвало ногу, осколками посікло обличчя. Він пробував підніматись і навіть – стріляти з автомата. Через розпал бою геть не відчував болю. Був момент, коли Сергій знепритомнів. Прийшов до тями за кілька хвилин. Він прикрився тілами наших загиблих бійців. Лежав чимало часу, втрачав свідомість, приходив до себе.

Опритомнівши в черговий раз, почув, що їде автомобіль. Почав кричати – це були наші хлопці, які підібрали його. В госпіталі, куди привезли Сергія, лікарі оглянули бійця. Виявили в оці осколок, почали думати, як залізяку витягнути. Сергій взяв руками і вийняв його, але око втратив.

На ногу пізніше поклали протез і він залишився служити в 30-й бригаді. На передову не їхав, проте виконує свої обов'язки в Харківському військкоматі.

Чи були прийняті якісь контрдії після цієї невдалої атаки?

В ті дні відбувалося багато незрозумілого. Ми знаходились за 4 кілометри від Вуглегірська. Одного разу нам вдалося засікти російську колону, яка посувалась в напрямку Дебальцевого. Хлопці нарахували більше 200 одиниць техніки. Колона йшла по дорозі протягом двох з половиною годин. Ми передавали в штаб, але нам сказали, щоб ми спостерігали і нічого вагомого не робили. Після цього випадку, нас знову перекинули під Миронівське.

В той час, ви уже достеменно знали, що тут російські війська?

Так. Крім їхньої техніки, яку нам вдавалося знищити, мої побратими брали в полон таких "місцевих шахтарів".

"Відповідає, що гармата заклинила, а кулемет взагалі не працює"

Ви розказуєте про бої в Дебальцево, окупантів. Як вам давалися усі ці події?

На початку мені було цікаво: обстріли, завдання і так далі. Тільки з першими пораненнями у побратимів, ти розумієш, що це не кіно, а реальність. Перші вбиті приводять до тями і змушують задуматись. Як бути далі? Приходить розуміння, що війни не буває без втрат. Та найбільше боявся, що мене відправлять везти тіла вбитих побратимів до батьків. Не хотілося дивитись їм в очі і читати в них: "Чому загинула наша дитина, а не ти?

Автор: надані Сергієм Лучкіним
  Сергій Лучкін родом з Тернопільської області. На війні отримав поранення, після якого довго відновлювався
Сергій Лучкін родом з Тернопільської області. На війні отримав поранення, після якого довго відновлювався

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Це була не моя куля, вона йшла Василю в голову" - спогади бійця "Правого сектору"

Лютий місяць 2015 року. Ситуація критична, кільце кругом вас стискається. Які робились спроби, щоб цього не було?

5 лютого нам дали команду, щоб мій взвод виїхав на висоту в соняшниках, в напрямку селища Рідкодуб. Потрібно було витягувати залишки бійців 128-ї бригади та батальйону "Київська Русь" з селища. В той час, як наша 2 рота, мала зайти в населений пункт.

Виїхали на висоту, ми почали обстріл російських окупантів. Танк здійснив 6 пострілів і зловив клин. Ще одна БМП перестала працювати. Працювали тільки дві "бехи". Я кричу до командира танка з позивним "Учень": "Стріляй". Він відповідає, що гармата заклинила, а кулемет взагалі не працює.

Прикрився тілами наших загиблих бійців

Але нам вдалося якимось чином подавити вогонь противника і 2 рота почала заходити в Рідкодуб. Там вона попала у засідку і нас кинули їм на допомогу.

Тоді в мене було відчуття, що це мій останній вихід. В голові пропливали думки: "Якщо я не поїду. Що подумають хлопці, коли повернуться із завдання?"

Ми рушили в напрямку села і за 200 метрів від нього, нас активно обстріляли. Я бачив росіян, які бігали між будинками. Це були професійні солдати. Їхні навички ведення бою були відпрацьовані до автоматизму. Дотискали уже наших воїнів. Я спілкуюсь з бійцями "Київської Русі" зараз, хлопці розказують, що не надіялись на допомогу. Вони вважали, що це прийшла їхня загибель. Тільки наше втручання врятувало їх.

Хоча в той момент, ми не знали чи виживимо самі. З'явилися перші поранені на другому БМП, яке йшло за нами. Одному з хлопців куля калібром 7.62 зайшла в плече і вийшла з іншого боку, через груди біля серця. Слава Богу він вижив. Інших хлопців поранило осколками.

Тобто це було пряме зіткнення, де ви бачили ворога і навпаки? І вели бій на короткій дистанції?

Хочеш почути чи я вбивав їх? (Сміється). Я виконував бойову задачу і для мене понад усе було – зберегти бійців. Тим більше, з ворогом, який окупував твою країну і стріляє у твоїх земляків, так потрібно поступати. Ніяких переговорів.

Під час активного бою немає емоцій. Ти стріляєш по ворогу, він падає, ти продовжуєш атаку.

Я їхав на першій машині. Оскільки є лівшою, тому стріляв з лівої сидячи на башті. В один з моментів, я відчув, що мою руку щось боляче стиснуло. Я пробую її підносити, а вона висить, хитається. Друга БМП зупинилась, оскільки там було три поранених і хлопці вирішили їх перев'язати.

Я ж з своїми бійцями під'їхав впритул до села. Ми зупинились біля першої хати. В той момент пролунав сильний вибух і по мені пройшлися осколки. Частину з них зупинив бронежилет і шолом. Було таке враження, що вся моя середина вилетіла. Ті ж самі хлопці з "Київської Русі", коли зустрічаємось, кажуть, що ми прорвали кільце, в якому вони знаходились. Хоча в той момент, я думав, як би заховатися від обстрілу.

Хочеш почути чи я вбивав їх?

Дійшовши до першої хати, ми зіскочили з бронемашини. Сильно боліла голова і рука. В той час біля мене зупинився наш гранатометник "Бомба". Він почав кричати, щоб я біг 40 метрів до БМП, де надавали медичну допомогу. А вони триматимуть оборону. Почав стріляти з гранатомета. Заряди один за одним летіли в бік росіян.

Після кожного такого пострілу, в моїй голові розривалися тисячі осколків. Я кричу до нього: "Іди звідси". А він не розуміючи, що в мене важка контузія стріляє і кричить: "Командир, я тебе прикриваю".

Я звернувся до командира взводу і кажу: "Олег, я не побіжу туди, мене розстріляють, як зайця". Він мене типу підбадьорив: "Ти не виживеш, якщо не пробіжиш, подивись на свої ноги. Пробуй". Я опустив голову і побачив, що поверх штанів потоками іде кров, а внизу живота страшно пече.

Попросивши, щоб він перезарядив мені автомат. Я повернув голову в бік терористів, направив туди зброю і натиснув на спусковий гачок. Всі кулі полетіли в бік окупантів, я ж добіг до машини і впав.

Там вколов собі бутарфанол, налбуфін. Нас загрузили в десантний відсік БМП. Хлопці, які воювали на окраїні села потім розказували - як тільки ми виїхали, вони побачили, як від московитів в машину полетіла РПГ. Заряд попав у додаткові баки, які висять на БМП і розсипався. Нам пощастило, що граната була бракована, інакше нам би не жити всім. Коли біг, в голові промайнула думка: "Що буде з батьком і мамою, коли вони дізнаються про мою загибель? В них же хворі серця". Потім ще одна: "Якщо мене вб'ють, хлопці заберуть тіло, не залишать загарбникам?"

В Дебальцево на позиції "Хрест" нам надавали медичну допомогу. Відкривши очі, я побачив над собою Валерія, який отримав кулю навиліт. Ним хитало, з-під бронежилета текла кров, але він дивився на мене відкритими здивованими очами.

Мене роздягли і почали напихати у розірвану частину живота різні тампони, щоб зупинити кров. Перев'язали інші рани та відправили в Бахмут. Потім в Краматорськ, а далі гелікоптером у Дніпро. Коли летіли, я прийшов до тями і побачив поряд пораненого. У нього не було половину голови. Він одним оком дивився на мене і все. Це видовище повністю мене добивало.

До нього прийшли родичі, він почав кричати. "Забирайтесь, я вам не потрібний"

В Дніпрі зробили чотири чи п'ять операцій. Поряд зі мною лежав чоловік, років 60. В нього не було однієї ноги, інша роздроблена. До нього прийшли родичі, він почав кричати. "Забирайтесь, я вам не потрібний". Вони плачуть, просять його, що все буде нормально. А чоловік собі плаче і кричить: "Забирайтесь". Це страшно переживати такі митті.

Останню операцію мені робили влітку 2018 року у Тернополі.

Автор: надані Сергієм Лучкіним
  Бійці 30-ї бригади під час перехоплення колони, яка йшла на Дебальцево
Бійці 30-ї бригади під час перехоплення колони, яка йшла на Дебальцево

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "З ручного кулемета Калашникова прицілився та зніс бандиту півголови"

Після війни, я також багато вживав алкоголю

Від тоді пройшло 4 роки. Ви навчились жити з цим болем: моральним і фізичним?

Я бачив бійців, які прийшли з фронту і багато з них "сидять на стакані". Я їх не засуджую, але не підтримую теж. По-перше, не знаю: воювали вони чи просто "аватари", які пили там і продовжують в мирній Україні. По друге більшість з них поводяться так, немовби їм винна вся Україна. Хоча хлопці плутають багато речей. Вони йшли захищати свою матір і цей вибір був усвідомлений.

Важко, розумію, але ніхто не допоможе тобі, якщо сам не допоможеш.

Після війни, я також багато вживав алкоголю. Але зрозумів, що так жити не можна. Був момент, що після чергового запою, я прокинувся і зрозумів: "Ще день такого божевілля і я помру!"

Після цього, почав завантажувати себе роботою, спілкуватися з різними людьми. Поступив на навчання. У мене відкрилися нові знайомства. Повірте так цікавіше коли ти чимось займаєшся а не п'єш.

Бійцям потрібно перестати себе жаліти і мірятись коронами

Бійцям потрібно перестати себе жаліти і мірятись коронами. Хто воював більше, хто менше? Ми робили одну справу і до речі, вона не закінчена. Ворог ще є в Україні, тому відпочиватимемо потім.

Як родина відгукнулась на вашу війну та поранення?

Я не розказував довго їм, що перебуваю на війні. Коли телефонував, казав, що у нас навчання цілий день. Тому сам їм дзвонитиму. Під час однієї телефонної розмови, батько почув вибухи і сказав: "Не розказуй, що навчаєшся. Я бачив по телевізору, де ти знаходишся". Я попросив його, щоб мамі нічого не казав.

Після поранення довго не наважувався їм повідомити. Тому спочатку набрав швагра - чоловіка сестри. Він почав запитувати, де я знаходжусь, чому довго не давався чути? Я розказую, що під час навчань, скакав з БМП, зламав руку, вивихнув ногу, тому тепер в госпіталі. Він хотів наступного дня виїхати в Дніпро і я необдумано сказав, що їх не пропустять в реанімацію. Той все зрозумів, довелося розказати правду.

Автор: надані Сергієм Лучкіним
  Бійці 30-ї бригади перед від'їздом на передову з полігону Широкий лан, 2015 рік. Сергій Лучкін по центру
Бійці 30-ї бригади перед від'їздом на передову з полігону Широкий лан, 2015 рік. Сергій Лучкін по центру

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Я здивувався, коли мені сказали, що платитимуть зарплату"

Після всього пережитого, я жалів, що так все закінчилось. Надто швидко мене поранили. І багато моїх хлопців, з якими воював – загинули при виході з Дебальцевого. Хоча ці бійці, які билися під Рідкодубом – це справжні герої.

Петро Дубовий - мій механік-водій на БМП за п'ять чи шість разів, вивіз більше ста бійців батальйону "Київська Русь". Після кожного повернення з села, він кричав, що нікуди не поїде. Проте знову ловив кураж і їхав забирати воїнів, які були притиснуті ворогом.

Зараз ви читаєте новину «"Побачив пораненого. У нього не було півголови і він одним оком дивився на мене"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 34491
Голосування Кого з ватажків терористів ДНР та ЛНР ліквідують наступним
  • Олександр Захарченко
  • Ігор Плотницький
  • Ігор Гіркін
  • Денис Пушилін
  • Ігор Безлер
  • Павло Губарєв
  • Олександр Ходаковський
Переглянути
Погода