"Сашка демобілізували. Але додому приїхала не моя дитина"

Він довіряв мені. Але про війну майже не розказував, тримав у собі.

Спочатку вони стояли в Донецькій області, потім був Іловайськ, Дебальцево. Про Іловайський котел не хотів говорити, навіть, коли повернувся додому на реабілітацію. По ночах плакав і я з ним. Потім сіла перед ним і попросила поговорити зі мною. Розповів, як хлопці гинули, як думали, що не повернуться до рідних. Вони чудом вирвались із того пекла. Хоча доля деяких побратимів невідома і досі.

Ні. Тут не знаю нічого. Саша майже тиждень не виходив на зв'язок. Потім подзвонив: "Матусю, я живий". Запитала, де він був. Він сидів на БТРі, коли їх обстріляли росіяни з артилерії. Отримав важку контузію, був у комі. Його тиждень намагались врятувати, не могли привести до тями.

Сашка демобілізували. Але додому приїхала не моя дитина. Його постійно тягнуло на фронт, хотів мстити за побратимів. Я почула й таку історію. Він стояв на посту, як до нього прийшов друг: "Іди відпочивай, я вже не хочу спати". Тільки Сашко відійшов, як прилетіла міна, влучила в його друга, розірвала. Син винив себе.

Спочатку вони з побратимом отримали путівки у військовий санаторій "Хмільник" у Вінницької області. Приїхали, поселилися і пішли в магазин, щоб купити собі якісь речі. Їх на переході збив автомобіль.

Обоє потрапили в реанімацію. У друга - перелом суглоба тазу, тіло все чорне від гематоми. У Сашка переламані ноги, різні травми. Їх перевезли у Вінницький госпіталь. На одну ногу гіпс наложили, а в іншу - металеву дротину поставили, кістка була роздроблена. Вісім місяців Сашко був лежачий. Але не зламався.

Я на руках несла його до інвалідної коляски, щоб відвести в туалет. Привезла додому, там теж носила на руках. Він ніколи не нарікав. Казав: "Матусю, я ще повоюю".

Пройшли місяці реабілітації. Сашко пішов на стару роботу. Але у листопаді 2016-го підписав контракт і повернувся в армію. Близько трьох місяців прослужив у Старокостянтинові в ракетних військах. Їхню частину перевели у 128-му бригаду, що в місті Мукачево на Закарпатті.

Після навчань відбули у село Олександро-Калинове ( село в Костянтинівському районі Донецької області. - Gazeta.ua). Саша розказував, що будували бліндажі. Він чекав відправлення в госпіталь - мали видалити металеву шпицю з ноги.

16 листопада він поїхав заготовляти дерев'яні колоди на бліндаж. Повертаючись на позиції, нарвався на кулю якогось виродка.

Деякий час після загибелі сина я не збиралася виготовляти документи. Для чого? Та коли заспокоїлась, вирішила зайнятися. Тим більше у нього підростає дитина.

Поїхала в Центр допомоги воїнам АТО у Хмельницькому. Мене направили у військкомат. Там сказали: можна оформляти документи на пенсію через втрату годувальника.

У районному військкоматі дали листок з списком потрібних документів. Я їх принесла. Майор подивився й каже: "Де повідомлення про смерть. Я вам його давав". А я нічого не отримувала.

Щоб оформити виплату грошей за загибель сина, мусила кілька разів їздити в Мукачево. Півтора місяці з дня в день я бігала по частинах, військкоматам. Ганяли за якимись довідками, витягами.

За неділю до смерті мене просив, щоб я стала волонтером. Розказував, що вони дуже раді, коли до них приїжджали.

Коли сталося таке горе, я подумала, що життя для мене закінчилось. Проте в один момент зрозуміла, що там на війні чиїсь діти, які потребують допомоги. Тому вирішила виконати останнє прохання сина.