Говорили, що України немає, а Росія – це круто

Йосип Пономаренко був у полоні 117 днів

Перед першим штурмом Іловайська 10 серпня 2014 року зустрів Юрія Луценка (теперішній генеральний прокурор України. – Країна). 5 хвилин поспілкувалися – і він поїхав. А потім написав, що ми взяли місто, хоча нічого ми не брали. Навпаки – після штурму зазнали важких втрат: декілька вбитих, поранених. А Луценко попіарився.

До Іловайська заходили, як телята, – асфальтованою дорогою, а кругом нас була необстежена "зеленка". Це жахлива помилка. Нас мали прикривати з правої сторони побратими одного з добровольчих батальйонів. А вони втекли. Звідти по нас почали працювати снайпери. Дивом не перестріляли.

У нас були два танкИ. Один поламався, другий не поїхав. Хоча я сам теж не наважився б їхати. Невідома територія, в бік можуть вгатити ракетою. З нами відправили броньовану розвідувально-дозорну машину, але її підбили, екіпаж контузило. Як сказав пізніше наш горе-командир, це була розвідка боєм.

 

Розвідники з батальйону "Донбас" поверталися в тил взяти патронів. Коли їхали, їх розстріляли на мосту між селом Грабське (в Авмросіївському районі Донецької області, опорний пункт українських військ. – Країна) й Іловайськом. А командири, ведучи нас уперед, не додумалися залишити заслон на мосту. Якби не розвідники, росіяни підірвали б його. І ми потрапили б у повне оточення.

Другий штурм Іловайська, 17 серпня, теж був невдалий. Полями й людськими городами зайшли в місто. Знову потрапили під шалений обстріл – і відступили.

Звикли, що входимо в місто, півгодини стріляємо – й сепаратисти втікають. А тут уже росіяни, биті вогнем у Чечні. Потрібно було змінювати тактику, підсилювати людей артилерією, танками. Але нас вели на погибель.

Утретє в Іловайськ зайшли 19 серпня. Зайняли центральну вулицю. 21–22 числа пробували просунутися далі, але безрезультатно. Дійшли до залізниці (місто надвоє ділять колії й депо. – Країна). Закріпилися на західній околиці.

День Незалежності 2014 року став пеклом. Стріляти по нас почали з мінометів, а закінчили – з "Градів" і "Ураганів". Я кілька разів прощався з життям. Подібну картину бачив тільки у фільмі про бої за Сталінград у часи Другої світової. Вночі все палало, вибухало, кожен метр землі проритий осколками.

Сиділи брудні, немиті. Воду шукали в колодязях. Їжа була та, з якою зайшли в місто. Мій взвод підняв шум: нащо ми в цій м'ясорубці? Командири забарикадувалися у школі. Кажуть, немає наказу на відступ. На той момент логічний крок був один: вивести нас із цього тиру.

Ми навіть не окопувалися, ховалися в підвалах. Будинки старі, й шанси вижити – один зі 100. Був варіант іти вперед. Поклали б багато хлопців, але могли прорвати кільце. А так нас просто знищували. Зі своїм взводом відійшов у Многопілля (село в Амвросіївському районі на Донеччині. – Країна). Нас теж накривали вогнем ­артилерії, проте ми мали більше простору.

У Многопіллі командував генерал Руслан Хомчак. Вели переговори з Києвом. Моментами легшало, хоча крові було багато. У вантажівку з боєкомплектом влучив снаряд. Командир батареї повів своїх хлопців гасити її. Автомобіль розірвався. Вони загинули.

29 серпня оголосили "зелений" коридор. Сформували дві колони. Хомчак, Береза та "Філін" (командир батальйону "Дніпро-1" і заступник командира батальйону "Донбас". – Країна) поїхали в один бік, а ми – в другий. Коли колона вишикувалася, я трохи офігів. Нас була сила народу, танки, бойові машини піхоти, зенітки "ЗУ-23–2". Ми могли йти вперед. Але нам сказали: "Не дай Боже, відкриєте стрільбу". Деякі горе-командири пробували забрати зброю. Колона була величезна, її формували кілька годин. Росіяни почали підганяти мінами. Проїхали 2 кілометри – і нас накрили з усіх видів зброї. Це був підготовлений розстріл.

Вискочив на дорогу й поповз. Ці моменти майже не пам'ятаю. Біль і розпач вкрали їх. Якось добрався до Красносельського (село в Амвросіївському районі Донеччини. – Країна). Помітив українських бійців. У той момент отямився. Шукав побратимів, не міг зрозуміти, куди вони поділися. Їх убили чи вони прорвалися? Пізніше побачив їх. Зі взводу ми втратили двох.

За 100 метрів від нас їздив російський танк. Вони по рації говорили: "Вам пиз… ец, здавайтесь!" Ми відповідали, що українці не здаються. Танк стріляв, ми втратили вбитими кількох людей.

Вдалося визначити координати – свої і росіян. Передали артилеристам, що зараз окопаємося і хай гатять по них. Артилерія згодилася. А за півгодини відповіли: їм заборонили відкривати вогонь.

Пізніше нам сказали: "Шукайте майора Ізотова із 3-го полку спецпризначення. Хай командує вами". Знайшли його в одному з підвалів. Коли передали слова командування, він відповів: "Ви що, ї..анулись? У мене вчора дитина народилася". І заховався у підвал.

Назбиралося багато поранених, вони помирали. Вирішили віддати шістьох російських полонених танкістів, яких захопили при вході у Красносельське. Взамін потребували забрати наших. Обмін відбувся. Далі почалися погрози: якщо не здамося, поранених розстріляють. Як доказ, у штаб прилетів снаряд – і другий поверх будівлі знесло. Ніхто не загинув, але всіх контузило. Дали 2 години на прийняття рішення. Увечері 30 серпня ми здалися.

Наступного дня російський командир заявив, що нас не віддадуть місцевим терористам. Приїде Червоний Хрест і забере нас. Але потім він же наказав: усім, крім батальйону "Донбас", відійти вбік. Бійці Збройних сил, поранені й жінки виконали цей наказ. Їх повезли кудись, а до нас за 2 години прибула банда Мотороли (ватажок бойовиків Арсеній Павлов, його ліквідували 16 жовтня позаторік. – Країна). Привезли нас у колишню будівлю Служби безпеки України в Донецьку. Туди приходили місцеві жителі й плювали в нас. Били та кричали, що ми "ґвалтуємо їхніх дітей". Кожного відзняли на відео. Зрозумів, що будемо жити.

 

Усіх закрили в підвалі на два дні. Чимало хлопців зривалися психологічно, доводилося заспокоювати їх. За два дні прийшли і нагодували супчиком із соляркою. Пізніше давали їсти один раз у день – хлібину на 10 осіб і кашу.

Шукали снайперів серед нас. В одного хлопця забрали ноутбук. Там були світлини з бійцями "Правого сектора". Його катували страшно. Нам усім говорили, що України немає, а Росія – це круто.

На 47-й день полону поділили на дві групи. Майже 70 людей направили в Іловайськ – відбудовувати місто. Менша частина залишилася в Донецьку.

В Іловайську колектив вибрав мене за старшого. Мав ходити в комендатуру й домовлятися, щоб погодували бійців, давали можливість помитися. Комендантом у них був чоловік на позивний "Ангел". Ми багато спілкувалися – про життя, побут. За два тижні він вишикував усю комендатуру й заборонив нас бити.

Місцеві жителі підгодовували нас. Казали, що вболівають за Україну.

Піднімаюся сходами в комендатурі, чую крик. Нагорі бачу "ушльопка". П'яний стоїть із гранатою в руці та кричить, що всіх підірве. Виймає чеку з гранати й намагається засунути її мені за пазуху. Кажу йому: "Нє, чувак. Хочеш кидати – кидай. Я тебе обніму, й буде в нас братська могила". Він не був готовий помирати навіть п'яним. Нарешті прийшов комендант, забрав у нього чеку і викинув у вікно, а гранату кудись відніс.

Приміщення комендатури захопили "кадировці". Були злі на місцевих бойовиків, які "віджимали" в них автомобілі. Коли дізналися про нас, "укропів", вивели на вулицю й стріляли з кулемета поверх голів. Мене як старшого добряче побили. За два тижні "кадировців" із комендатури вибили місцеві "менти".

На Новий 2015-й рік ми запланували втечу. Але 29 грудня нас обміняли. Я пробув у полоні 117 днів.

Перший місяць після звільнення ходив по родичах. Потім поїхав на базу відпочинку в Карпати. Дійшов висновку, що мало був на війні. З шести місяців на Донбасі – чотири в полоні. Вирішив повернутися. Але вже з добровольчим батальйоном "Дніпро-1".

×