"СРСР розвалився на приватні радянські союзи": у мюзиклі про шахтарів актори стояли на сцені голі

9

23 жовтня на "Сцені 6" показали "Антрацит. День стійкості". Спектакль - частина українсько-британського мультимедійного проєкту "Дім шахтарства". Досліджують різні сфери життя Донбасу за часів радянської влади й до сьогодення. Вистава-мюзикл розповідає про шахтарські страйки на Донбасі з 1940-х до 1998 року. Її створили ГО "Точка дотику", втілили за підтримки столичного Дикого театру.

У шахтаря Олексія в забої гине товариш. Трагедія сталася через надскладні умови й порушення норм безпеки. Раптом виявляється, що герой може подорожувати в минуле - переміщується в роки, коли відбуваються знакові повстання на Донбасі. Стає їх учасником, переосмислює історію регіону. Олексій розпочинає на шахті бунт, прагне відновити справедливість, за сюжетом.

 

Біля входу до Центру Довженка, де "Сцена 6", стоїть на вигляд 6-річний хлопчик. Звертається до худорлявої темноволосої дівчини, імовірно - матері.

- Олексія знову захочуть скривдити за те, що він знайшов машину часу, - каже. Бере матір за руку.

- Якого Олексія?

- Та того, що мого батька грає. Один і той самий дядько ловитиме його в різних часах, буде на нього нападати, як Путін, - каже. Ідуть усередину.

Це наймолодший актор "Антрациту" - Артем. Актора затвердили майже перед прем"єрою. Вивчив роль за два тижні. Втілив Васю - прийомного сина головного героя. На спектакль приїхав із батьками. Вони показують на вході сертифікати про вакцинацію. До зали пускають лише з ними чи негативними ПЛР-тестами на коронавірус.

Вистава починається о 20.00. У частині декорації праворуч роблять "поправки". Декорація зображує кухню малогабаритного житла радянського періоду. Дівчина в чорному чіпляє на стіну килим із репродукцією картини Шишкіна "Ранок у сосновому лісі". Такі були популярні за радянських часів. Куток килима відірвався. Під стіною стоїть раритетний радіоприймач. З іншого боку сцени - кабінет зі столом, стільцем, портретом Леніна і вільною рамкою - для генерального секретаря, які змінювалися. Посередині сцени - два екрани. На одному показують історичну хроніку з життя Донбасу.

 

"Сьогодні ми не просто дивитимемось виставу - ми копатимемо. І копатимемо глибоко. Думатимемо про життя цілого регіону. У виставі є лайка, сцени куріння й оголення. Ви до цього готові?", - перепитує зі сцени директорка Дикого театру Ярослава Кравченко.

Посеред сцени троє акторів стоять без одягу. За сюжетом, вони вийшли живими з аварії під землею. Приймають душ.

"Для шахтарів це певний ритуал. Миються до спуску в шахту й після зміни. Наприклад, рідко хто з офісних працівників іде в душ перед роботою, а потім - знову, щоб змити бруд і пил після робочого дня. Для шахтарів це норма. Ці дії ніби й прості, але в них є занурення", - розповідає режисер і драматург Павло Юров. Стоїть біля заднього ряду. Походить із міста Антрацит на Луганщині, у Києві живе з 1997-го. Виставу створив у співавторстві із британською мисткинею, режисеркою Вікі Торнтон. Формат обрали трансмедійний - частину засобів вираження взяли з кінематографа.

 

Герой Олексія Доричевського шахтар Олексій завдяки стрибку в часі опиняється на Донбасі періоду сталінських репресій. Говорить зі своїм дідом, якого розкуркулили в 1930-ті. Той повертається із заслання і відбудовує стару хату. У головного героя одразу кілька історичних прототипів - Євген Дониченко, керівник Реалістичного робітничого гуртка демократів у 1940-1950 роках. Олексій Нікітін - слюсар, який працював на шахті в Донецьку в 1960-ті, брав участь у страйках за права робітників. 1998 року прототипом став шахтар Олександр Міхалевич, який працював у Краснодоні. Коли під час тривалого страйку зрозумів, що немає зрушень - скоїв самоспалення.

"У цих людей були гуманні й демократичні погляди. Це активні учасники й очільники шахтарських страйків. Добивалися свого, хотіли змінити ситуацію. Один із найбільших протестів відбувся 1989-го. Умови життя суттєво погіршилися. Тоді повстали на Кузбасі - охопило й донбаські шахти. Цікаво, що механізм "солідарності трудящих", який використовувала радянська система, спрацював проти неї ж. У 1980-х шахтарі відправляли кошти в Англію, коли Тетчер закрила шахти. Згодом шахтарська спільнота змогла на цьому ж движку зреалізувати свою програму. Тоді радянську владу добряче трусило - шахтарі висунули міністрові вугільної промисловості СРСР і керівництву об'єднання "Макіїввугілля" 38 пунктів вимог", - розповідає режисер Павло Юров.

 

Усе, що відбувається на сцені, транслюють на великий екран, що висить по центру. Оператор із камерою перебуває поруч з акторами. На іншому екрані, який розташований нижче, показують кадри, які зняли в експедиціях на Донбас із 2014 року. Часто кадри схожі, але не ідентичні. Посеред сцени актори "працюють" із відбійними молотками. На екрані вище - кадри з шахти.

"Є певні стереотипи щодо того, що собою являє Донбас. Мене цікавила їх деконструкція. Саме тому є камера, - каже Павло Юров. - Досі існує пропагандистський радянський образ героїчної праці шахтаря. Був Олексій Стаханов, який погодився бути обличчям "радянського бренду". 1935 року встановив рекорд у видобутку вугілля - за шестигодинну зміну він нарубав відбійним молотком 104 тонни вугілля, виконав майже 15 норм. У цьому йому допомагала ціла група кріпильників. Тоді ніхто не давав жодної інформації, що він працював не сам. Усі намагалися рівнятися на "подвиг забійника". Камера на сцені натякає на те, що факти викривлені, показані так, як було вигідно. Хотіли також розповісти альтернативну історії, яка була в радянський час і пізніше. Реальність "радянського Донбасу" ширша й багатогранніша за те, що пропонує офіційна версія, що було задокументовано пропагандою. 1991-го шахтарі підтримали українську незалежність - і це теж факт, про який забуваємо".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Невірювірю": чи кожен може полюбити театр - перевіряють на практиці

На сцені актори виконують пластичний танець, співають про видобуток вугілля. У центрі - актор, що втілив чиновника-хабарника. Співає про те, як розкаявся і готовий піти з посади задля того, щоб відновити справедливість.

 

"У радянський час музичні фільми оспівували "ударну працю" і героїчний образ шахтаря. Співали про те, що видобули сотні тонн вугілля. Оспівували лише санкціоновані владою речі. А те, що стосувалося прав, достоїнства, гуманізму - офіційно не існувало, - розповів режисер. - Ми спробували підкреслити й проявити це такою неправдоподібною картинкою - навряд чи якийсь хабарник сам розкаявся б і пішов із посади. Ситуація не змінилася досі. Фінал п'єси відбувається 1998-го. Але він відкритий і 2021 року. Розмірковуємо про те, що відбулося після офіційного завершення "совка" - чи дійсно він завершився і ми почали рухатися в іншому напрямку. Відкрили кордони, з'явилася приватна власність і право на підприємницьку діяльність. Але по суті централізований СРСР розвалився на приватні локальні радянські союзи обласного й районного рівня. На Донбасі триває влада тих людей, які змогли швидко її захопити. Також свідомість багатьох не зазнала змін без грамотної культурної і національної політики. У Донецьку 2014-го були вулиці з назвами з'їздів компартії. Люди постійно жили в цьому маркуванні".

 

Вистава тривала 2,5 год. з антрактом.

- І все ніби добре, але чого в них всі шахтарі українською говорять? Ну от хочеться сказати "нє вєрю", - каже худорлява брюнетка в окулярах і чорній масці.

- А чого мовою окупанта говорити мусять? Це ж реконструкція, переосмислення. Най би вже хоч тут все пішло "по-нормальному", - відповідає рудоволоса сусідка.

Наступний показ вистави - 28 листопада.

×