Люди – не лихі. Це планета так самоочищується, пробуджує в них найгірше

"Дикий театр" показав прем'єру вистави "Карбід" на відкритому майданчику київського ресторану "Курені". Спектакль за романом Андрія Любки поставив 30-річний Олексій Доричевський

Один із найстарших київських ресторанів "Курені" розташований на схилах Дніпра, оточений яром. Площа відкритого майданчика – 5 тис. кв. м. Біля виходу на територію охорона перевіряє відвідувачів, просять залишати пляшки з напоями. Сцену обладнали на сходах біля найбільшого куреня. Поряд – бар.

– Освоїли нову топову локацію, – каже директорка "Дикого театру" Ярослава Кравченко, 34 роки. Стоїть на сходах у довгій сірій сукні з глибоким декольте. – Репетирували у 36-градусну спеку. Готуйтеся до драйву, буде жара.

 

На сцені – дерев'яні ящики з геометричним орнаментом. З одного встає довговусий чоловік у білому савані. Пролежав у декорації 2 години, доки тривала підготовка. Втілив Тараса Шевченка. Перебиває головного героя – вчителя історії, розповідає про нього публіці: "Учні прозвали його Карбідом за активний газообмін".

На сцені пускають штучний дим. Публіка аплодує.

Дія відбувається в Закарпатті у 2000-х. Учитель історії з містечка Ведмедів – на кордоні з Угорщиною й Румунією – падає в каналізаційний люк і вигадує план спасіння українців. Хоче прорити підземний тунель, яким ведмедівці зможуть перейти в Угорщину, так здійснити євроінтеграцію. Щоб реалізувати ідею, звертається до контрабандистів. Мають отримати добро від мера міста. Роботи маскують під будівництво Фонтану єдності.

На яскравій подушці сидить автор роману "Карбід" 33-річний Андрій Любка. Уважно дивиться на сцену.

– У романі фігурує бюст Шевченка, його тримає на столі корумпований мер Ведмедова, – розповідає Любка. – Театрали погралися з грецькою драматургією. Там колись вводили оповідача, який розповідає епос, а тут його роль віддали Кобзарю. Книжку про контрабандистів написав 2006-го. У ній теж використовую прийом грецької трагедії: коли дивимося на частину героїв – одразу видно, що йдуть до загибелі. Але цього не розуміють, вважають, що перебувають на піку можливостей. Для мене це був особистий "закарпатський" гештальт. Персонажі мають реальних прототипів, знаю їх.

Сценою нервово бігає Карбід – актор Дмитро Завадський, 54 роки. Захоплено розповідає дружині про швидку євроінтеграцію. Марічка – акторка 49-річна Оксана Цимбал, презирливо хмикає, кричить, щоби краще помився. Тягне металеву балію, виливає в неї відро води.

– Марічку зробили стьобною, ніби прийшла з вистави державного театру, – усміхається Любка. – Вчителя уявляв таким точно. Худорлявий, з істеричними рухами. Він спочатку з'являється як карикатура, пияк, якому щось із похмілля верзеться – і він так вигадує свій тунель. Потім розуміємо, що він – ідеаліст і мрійник. Такий собі Дон Кіхот. Хоче змінити долю світу, але не може навести лад у себе вдома. З нього сміються учні, дружина з ним не говорить. Але насправді Карбід – герой розвитку. Протягом вистави його постать набуває об'ємів, стає трагічною. Щира, проста людина зазнає поразки. Так із відрази й співчуття до кумедного на перший погляд героя читач озирається на жорстокий світ навколо.

На сцені танцює актор Андрій Кронглевський, 35 років. Він – у білій майці, коричневому галіфе й великих жіночих окулярах зі стразами. Це контрабандист Ікар, з яким Карбід домовляється про тунель. Прі­звисько отримав за те, що змайстрував літак із картону, щоб переправити в Угорщину 400 блоків сигарет.

На сцену вибігає 37-річний Володимир Канівець у чорному однострої й шапці з лисячим хвостом. Втілив Мірчу. Водить нелегалів через румунський та угорський кордони, домовляється з місцевою владою – і зливає групи китайців. Ікар розповідає Мірчі про тунель.

– Ікар вирізняється із сірості містечка, бо винахідник, такий собі закарпатський Ілон Маск, – коментує Любка. – У нього працює голова, він постійно в русі. З іншого боку, Ікар практичний, завжди бере все, що хоче. Румун Мірча в романі був мовчазний і холодний, корисливий. Його побоюються, має прізвисько Геній Карпат, як Чаушеску. На сцені став харизматичний, перетворився на альфа-самця.

Під куренем за масивним столом умостився бородатий чоловік у яскраво-вишневому костюмі.

– Та пішли ви нах… зі своєю євроінтегра­цією, – кричить на контрабандистів. – Нам потрібні кордони, інакше всі тут з голоду виздихаємо! Якщо треба буде – я за свій кошт збудую кілометр межі й сам її пильнуватиму!

 

Ляскає по сідницях дівчину в міні, яка стоїть поряд. Це актор Денис Пасєчний, 30 років. Грає корумпованого мера Ведмедова – Золтана Бартока. Перші гроші заробив на тому, що крав папір із туалетів і продавав. Маніпулює високими ідеями, щоб мати з того вигоду. Коли розуміє, що тунелем можна провезти контрабанду, погоджується його кришувати.

Фонтан єдності відкриємо просто до свята Незалежності! – вигукує мер. Коли виходить з-за столу, на черевику видно шматок туалетного паперу.

– На сцені це мер міста десь у Нідерландах. Корумпований, краде, але він гіпстерський, – каже Любка. – В реальності мав би бути лисий, пузатий, грубий, вічно спітнілий – не такий модний і стильний. Але, якби вистава на 100 відсотків відповідала книжці, було б не так цікаво. Золтан із роману має прототипа – людину, яка обіймала високі посади не тільки в Закарпатті, а й у Києві. Чимало українців пам'ятають її хитру бородату мармизу.

Сцена перетворюється на будинок патологоанатомки Уляни Крук. Місцеві називають її "дохтурка". Її зіграла 38-річна Анна Абрамьонок. За кадром читають опис лікарки з книжки: "Вона була висока брюнетка, з пишними грудьми". На сцену виходить худорлява білявка. Хтось із глядачів аплодує.

– Уляна зробила те, що й мала, – прикувати до себе увагу. В якийсь момент усі дивилися лише на неї. Це потужний персонаж, – говорить Любка. – Змогла перевтілюватися в різні образи – від ніжної світлої, але на підтексті еротичної медсестри чи школярки – до втілення сексуальної хіті. Одним із головних героїв є локація. Вистава починається о восьмій вечора. Ми спочатку веселі всі заходимо, бо є денне світло. А лікарка вже потопає в темряві. Ця гра зі світлом і простором додає моторошності й темноти персонажам. У сутінках усе видається інакшим – герої починають відкидати довгі тіні.

До "дохтурки" привозять травмованого гробаря Ичі, якого найняли прокопати тунель. У світлі прожекторів обличчя Уляни змінюється – на лиці гримаса. Лунає похмура музика.

В антракті в черзі до бару стоїть дівчина у футболці зі смайлом і яскравих штанях. Щоки й чоло розмальовані – на них сонце й веселка.

– Читала книжку, ходила раніше в "Дикий", – каже. – В романі довга передісторія. Театрали використали десь танці, десь – монологи. Так ввели глядача в контекст. Поки що не можу зрозуміти, чи зайшли мені танці. Здаються дивними, але динаміку підтримують.

Глядачка бере в барі коктейль "Апероль шприц". Сідає на канапу в другому ряду.

Уляна Крук у спокусливій червоній сукні танцює навколо холодильника – на полицях видно пакети з м'ясом. Спокушає контрабандистів, домовляється про окремий вагон, у якому переправлятиме за кордон людські органи. Натякає, що Карбіда треба прибрати, бо стане на заваді заробіткам. Усі, крім Ікара, погоджуються.

– У кожного наступного героя, який з'являється в романі Любки, все менше людського, – говорить режисер Олексій Доричевський. Стоїть біля паркану.

– Мера представляє передостаннім. Наприкінці – "дохтурка". Уляна втратила все людське, коли її зґвалтували. Тепер без жалю вирізає органи, заробляє найбільше. Всі її почуття – несправжні. Копіює емоції інших. І якщо головний герой – мрійник, то Уляна – крайній ступінь протилежності.

Контрабандисти з мером збираються на верхівці куреня – відкривають Фонтан єдності. Не можуть запустити.

– Обрали жанр комедії, бо про проблеми, підняті Любкою в романі, говорити серйозно складно, – продовжує Доричевський. – Герої стають смішними, бо впізнавані. Частину їхніх якостей маємо всі ми. Автоматично йдуть за своїми бажаннями, сліпо чинять, як більшість довкола. В якийсь момент Карбід навіть намагається їх виправдати – каже: вони не лихі, це планета так самоочищується, пробуджує в людях найгірше.

Учитель із дружиною святково вдягнені, танцюють. Декорації нагадують помешкання в Європі.

– У Любки герої гинуть у тунелі, наповненому водою. Ми вирішили змінити фінал, – додає Доричевський. – Не хотілося виводити глядача на мінор. Головний герой – найслабший – ментально, фізично, харизматично. Але він єдиний уміє мріяти. Вигадує свій тунель, щоб у інших змінилося життя. Підкреслили, що тільки чистий намір може змінювати світ. Мрія Карбіда, швидше за все, не справдиться.

Біля виходу з ресторану актор "Дикого театру" Дмитро Усов поглядає на крутий підйом до метро Арсенальна.

– Людям бракує такої подачі – без за­шкарублості, – каже. – В понеділок увечері зібрали залу в такому важкодоступному місці. "Дикий" цим відрізняється від багатьох театрів – є позиція, конкретні посили. Моралізаторство й повчання відлякують глядача. Коли тобі кажуть "мусиш спів­переживати" чи страждати-думати – йде відторгнення. А коли це все подається через сюр – зал отримує палітру емоцій, вражень.

Під деревом між куренями постійна глядачка "Дикого" Олена Сінченко поглядає на прапорці у фотозоні біля воріт.

– Сподобалося, що "Карбід" не переобтяжили складними декораціями і спецефектами. У цій простоті є родзинка, – говорить. – Нічого не відволікає від головної теми. У "Дикого" – класний гумор. Внесли також соціальні, політичні й культурні аспекти, які показують нинішній стан справ в Україні.

Роман – це історія про Закарпаття, нерозривний зв'язок України з Європою, контрабанду й, можливо, найамбітніший інфраструктурний проєкт в історії нашої країни. Не приховуватиму, що книжка мені подобається більше. А от фінал історії порадував у "Дикому". Хоча в Любки він правдоподібніший. Але під час вистави хотілося трохи казки. Тому зайшло. В авторів "Карбіду" все вийшло. Було смішно, феєрично, місцями гротескно, іронічно, божевільно та сміливо.

Біля виходу з "Куренів" стоїть Андрій Любка з товаришем, з яким прийшов на прем'єру.

– Андрій театрального сценарію не читав, тому тривожно дивився виставу, але потім зрадів – круто вийшла, – каже він. – Роман – про контрабанду. Вистава – про те, як у людях пробуджуються найнижчі інстинкти, як кругова порука починає нищити тих, хто всередині кола. І несподівано – про те, що має бути надія. Це те, про що всі шість років із часу виходу книжки просили читачі. Питали, навіщо вбили головного героя і чи можна було би переписати.

Вистава тривала 2 год. Наступні покази "Карбіду" в "Куренях" відбудуться 29–30 серпня.

×