У Київському театрі оперети пройшов фестиваль "Сучасної української драми". Взяли участь автори 9 п'єс. Глядачі піднімаються до сцени під дахом на 4-й поверх. Тут читатимуть п'єсу "Дядя Міша проходить повз" Людмили Тимошенко. Ведучі захекано оголошують акторський склад. Режисер Ігор Матіїв з-за лаштунків підганяє:
"Та ми самі представимось! Дайте вже вийти на сцену. Нам не терпиться".
Актори сідають на чорні розкладні стільці. Режисер оголошує експозицію:
"Львів. 1990-ті. Убога радянська кухня. 16-річна Ліда готує чай. Пригощає свого хлопця Андрія. Він перебирає коробку з касетами. Ставить альбом "ДДТ" "Я получил эту роль".
Деякі глядачі через звучання російського року незадоволено обертаються на звукорежисера. Роль Ліди читає студентка 3-го курсу столичного Університету культури Людмила Бондарчук. Мати дівчини поїхала на похорон свого загиблого брата-пілота в Одесу, за сюжетом.
"Дядечко кожен раз з міжнародного рейсу торбищі з подарунками привозив, - каже Ліда. - Мої "левіси" і "велосипедки" думаєш звідки? На його гроші жили. Мама плаче, що ми ніщі. Та я не помру з голоду. Поступлю в "іняз" і буду стюардесою. Дядя казав, що основне для стюри – гарний інгліш. У нього в універі професор є знайомий. Кєнт зі шкільних років. Разом долари в "Інтуристі" міняли. Він мені поступлєніє поклеїть.
Ліда займається англійською з 45-річним викладачем Ігорем Михайловичем. Чоловік обіцяє дати відповіді на білети. Натомість водить по ресторанах. Пригощає цукерками "Стріла" та паровими котлетами.
"Потім побачиш, що він захоче за допомогу зі вступом, - каже Андрій, якого грає Давид Гаманюк. - Як почне пхати тобі руку в труси, згадаєш мої слова. Дура наївна".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Продала гараж, щоб надрукувати еротичний календар із письменниками
П'єса завершується сценою вдома у професора. Він змушує Ліду сісти собі на коліна. Каже одягнути еротичний костюм стюардеси з блискучою краваткою і пілоткою. Ліда залазить на стіл та співає пісню Валерія Леонтьєва "Дельтаплан". Професор починає розв'язувати халат. Нюхає дівчачі коліна, намагається поцілувати. На обговоренні після читки авторка п'єси пояснює вибір пісні.
"Дельтаплан" важка для виконання. Актриса буде захлинатися. Це додасть сцені жалюгідності, - каже Людмила Тимошенко. - Хочу, щоб Ліду стало шкода. Це насмішка над її мрією. Такою типовою для совка - стати стюардесою. Це ж чи не єдина професія, що дозволяла виїхати за кордон. Поки писала, занурилась в це радянське жахіття. З одного боку, приємно згадувати. Це ж моя молодість. Перший поцілунок. А потім згадала іржаву воду у ванній, відключки світла. Не хотіла б повернутися в ті часи.
Мене запросили на репетицію, щоб пояснила студентам-акторам реалії тих часів. Вони питали: "А чому Ліда не поїхала на похорон дяді?". Зараз це питання очевидне. А тоді воно навіть не стояло. Не брали дітей на похорони. Не було грошей та квитків".
"Ну не знаю, мене тітка брала на всі похорони, бо можна було поїсти, - каже режисер. - Вдома навіть макаронів і гречки не було. Коли діставали сметану, то це свято було".
Зал сміється. Хтось із глядачів протягує: "Ну от, почалась ностальгія… Остановитесь".
"А от розкажіть, що вам не сподобалось у п'єсі, - продовжує режисер. - Бо у нас було дві трактовки. Або дівчинка розуміє, на що йде, але сподівається, що пронесе. Або дійсно не бачить, що професор залицяється. Авторка підтвердила, що Ліда наївна. Звідки їй знати про секс? Тоді не було інтернету. Порнуху я в третьому класі ходив дивитися до друга на відеомагнітофоні. Це було дуже пізнавально, наче Discovery".
"Просто у наш час вона виглядає дурочкою", - каже глядач.
З іншого кінця залу відповідають:
"Це ми занадто розумні. Легко сказати: "Чому вона мовчить? Чому не починає кампанію з харасменту? Де мітинги?".
"Не забувайте про вплив совка, - каже драматург Павло Ар`є. - Ми росли у світі вигаданого благородства. Ідеалізували вчителів, сусідів. Нібито вони не здатні скоїти таке. Та навіть найрідніші можуть виявитися монстрами. Професор ще й розуміє, що йому нічого не буде. Ніяке покарання за зґвалтування не отримає. П'єса про правду життя. Це ж такий біль - попрощатися з ілюзіями в юнацькому віці".
Піднімає руку в дівчина в сльозах. Їй передають мікрофон.
"Історія дуже мене розчулила. Не знаю, як ви так вгадали, але у мене два тижні тому помер дядя, - звертається до драматургині. - Ми були дуже близькі. Замінив батька. Завжди казав, що я досягну зірок. Батьки хотіли приховати від мене його смерть. Все зрозуміла, коли завісили дзеркала.
Але я плачу не через це. Мені прикро, що всі реготали під час сцени зґвалтування. Мене нудило. Це ж огидно. До того ж, сміялись, в основному, чоловіки".
Обговорення закінчилось. Драматургиня просить глядачів не розходитись. Роздає пиріжки. Каже: "У п`єсі ж були. То й вас пригощу". За сюжетом, Ліда з хлопцем їдять пиріжки з горохом в їдальні. В одному знаходять ніготь. Блюють під стіл. Прибиральниця витирає підлогу, обурюється: "Люди, що ж ви як свині? Де їдять, там ригають". Закохані вибігають на двір. Сідають на лавку в сквері. П'ють темне пиво та цілуються.
У читці "Чуми" Лєни Лягушонкової та Катерини Пенькової - схожа сцена. 1665 рік. Закохані моряк Джозеф та дурашка Поллі сперечаються про майбутнє. Сидять на пристані за Лондоном. У місті панує епідемія чуми, за сюжетом.
"Криза - це нові можливості! - каже Поллі. Актриса - Дарія Соколова. - Збирай манаткі, пливемо в Новий світ. Забери мене з цієї помийки, де замість "здрастє" жлоби хапають за цицьки".
"Мала, та я всюди був. Ніде нема Ренесансу, - відповідає Джозеф, якого втілив Захар Андреєв. - Усюди тільки гівно та сіфіліс. Такі самі заригані таверни, як наша "Бородата качка".
Повна назва п'єси - "мюзикл, на який не вистачило ресурсів". Актори грають на дерев'яній тумбі та гумовій качці. Після читки авторкині розказують, які вивчали історичні документи. Потім курять на подвір`ї та бідкаються.
"Хочемо написати щось серйозне, а виходить, як завжди, стьоб, - каже Катерина Пенькова. - Я намагалась додавати трагізму. Наскільки низько можна впасти у важких обставинах. Не так страшна чума, як те, на що вона штовхає людей. За сюжетом, працівники британського театру продають декорації, щоб прогодувати дітей. Кажуть: "Бачив п'єсу, де чувак задушив дружину? Немає в Англії нормальної драматургії. Одна чорнуха. Я таке й в памфлеті можу почитать". Це не смішно, під час пандемії нікому немає діла до мистецтва.
Так, вивчали історію Англії. Надихались тою епохою. Та насправді ж п`єса про Україну. Персонажі не вірять в хворобу. Вважають, що й без неї від життя нудить. Співають: "Карантинні забобони - х*й кладем на цю брехню". Під час читки майже всі глядачі познімали маски. За сюжетом, у поширенні чуми звинувачують вдову Брікс. Спалюють бідолаху. Придумала цю сюжетну лінію, коли дивилась відео з Нових Санжар".
Повертаються до зали. На сцені стоїть голова іграшкового козла. Глядачі перешіптуються. Хтось каже: "Одразу видно, що режисер з Дикого театру". На сцену виходять дві дівчини в спортивних костюмах. Читають п'єсу на картанах. Запивають пельмені вином, танцюють тверк під пісні Лепса. П'єсу "Зіскочити з петель" написала Олена Шевченко. Валерій Філіпенко виконує роль дільничого Ібрагимича. Вдягає голову козла та б'є дівчат рогами.
"Нарешті я дізналась, для чого знадобився цей реквізит, - каже авторкиня після читки. - Мої героїні працюють фасувальниками. Закінчили ПТУ. Так виглядають мої друзі та однокласниці. Та й я, що приховувати. Народилась в місті Соледар Донецької області. Там, крім шахти, нічого немає. Дівчата можуть працювати тільки в школі та магазині. Один лікар на весь район. Кожен день схожий на попередній. Це трагедія маленьких містечок. Ніде реалізуватися. Льоля і Натаха хочуть більшого. Починають вести блог в Instagram. Це швидкий спосіб стати відомими. Але шукають щастя не там. Їм не потрібна слава. У них є стара добра дружба. Постійно на свіжому повітрі, хоч і за гаражами. У нового покоління такого вже немає. Живе спілкування замінили соціальні мережі. Мій старший син постійно з телефоном. Для нього лайки важливіші за справжніх товаришів. Шкода, що вже не матимуть такого дитинства, як було в нас".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Менти вчитимуть любити батьківщину. Точніше, парашу - драматург
Остання читка фестивалю "Подорож Амундсена" Олексія Доричевського починається з монологу бджоли. Читає Валерія Решетник:
"Ми усі постійно вмираємо. Бджоли - це вже вимираючий вид. Бджілка Фредді помер від СНІДу. Цирцея теж. Якесь у неї помутнєніє сталось. Хтось з сестер заніс пилок з отрутою, то тепер меду немає. Не повернусь у вулик. Зараз лечу на макове поле. Його мусори засіяли, щоб раз на рік скошувати і презентувати журналістам як боротьбу із наркотрафіком. А он йдуть на місію два мусорка - Ваня і Антон Петрович".
За сюжетом, поліцейські приїжджають на завдання в село. Тут за містичних обставин зникає сміття. Ваню і Антона Петровича заманюють в пастку члени культу. Живуть у лісі без принад цивілізації. Відмовились від пластику, палива та брухту. Садять Ваню у клітку зі сміттям, роблять ритуал "спалювання мусора". Бігають по сцені з червоними ліхтарями. Божевільна селянка видирає волосся та кричить. Після читки автора змушують виправдовуватись, чому хоче знищити людство.
"Просто мене хвилює тема екології, - каже Олексій Доричевський. - Дитинство провів у селі Черкаської області. Восени палили листя. На питання "навіщо" відповідали: "Це вказівка голови села". Одного разу зайнялася пожежа. Ми бігали навколо вогню та підкопували землю, щоб не дістався лісу. Куди не вдаряв лопатою, усюди пакети. Дим стояв ще три дні. Цю проблему можна вирішити тільки повним знищенням цивілізації. Нехай люди зникнуть, а природа живе. Ще по всьому світу поля від шкідників обробляють пестицидами. Отруюють цілі рої. У п`єсі я даю бджолі слово. Вона розказує свою історію. Нехай хоч десь вона побуде головна, а не люди".
3 
4880
Коментарі