На 47-му кінофестивалі "Молодість" в рамках позаконкурсної програми "Українські прем'єри" показали експериментальний фільм "Пан Ніхто" режисера Олександра Фразе-Фразенко.

Прем'єра відбулася в Мистецькому Арсеналі. Показ став частиною програми "Книжкового Арсеналу", поєднавши літературну та кіноподії.

Основою для стрічки став один день з життя львівського поета і прозаїка Ігоря Калинця. Поет прокидається, слухає новини по радіо. Довго молиться. Робить зарядку і снідає. Гуляє містом, дає рекомендації молодим письменникам, а ввечері зустрічає самого себе. Перебивками слугують архівні кадри з виступів Калинця в університеті, закритих заходах, концертах та публічних читаннях. В одному з них поет зі сцени повідомляє, що мав відбутися концерт, але музики поїхали на весілля. Поети зайняті у справах. Та щоб не відміняти вечір, він сам читатиме вірші.

"Я колись записав свої перші вірші, приніс до школи. Вчителька сказала, що з ними треба йти до Калинця. Я його читав у підручниках і не підозрював, що той досі живий. На лоба очі полізли, коли дізнався, що з ним можна зустрітися. Для мене це було як Вергілія побачити. Поезію його кабінету у фільмі не передати. В приміщенні Львівської політехніки на дверях написано "Ігор Калинець" - це його посада, більше там нічого немає. Двері знаходяться напроти вікна. Він сидить посередині, нахилений над столом в ореолі світла. Він почитав і викинув всі зайві слова. З того все й почалося. Йому були важливі французькі модерністи - Сен-Жон Перс, Поль Елюар. Це відчутно в його поезії. Хоча якби вони жили б після нього, його б стиль це не змінило. А я взагалі маю французьке коріння. Це нас об'єднало ", - каже Олександра Фразе-Фразенко.

За участь у дисидентському русі 1972 року Ігоря Калинця було засуджено на 6 років ув'язнення суворого режиму й 3 роки заслання. Покарання відбував у Пермських концтаборах разом із Іваном Світличним, Василем Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком та іншими. На засланні був разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець на Забайкаллі, у селі Ундино-Посєльє, Балейського району в Читинській області. Після повернення до Львова 1981 року працював у Львівській науковій бібліотеці ім. Стефаника. З 1987 брав участь у виданні самвидавного журналу "Євшан-зілля", згодом став його редактором.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У країні залишилось вісім чоловік: показали перший українській псевдодокументальний фільм

"Улюблена книжка дитинства "Пан ніхто" Калинця з ілюстраціями Коха — моторошна сюреалістична історія. Перефраз "Рукавички". Калинець писав її на засланні. Мав право відправляти два листи на місяць. Один писав до жінки в інший табір. А інший - додому, казку до дітей брата. По сторінці відправляв на місяць. Кожен розділ закінчувався словами "і от що з того вийшло". Починається з того, що взимку хлопчик губить рукавичку. Сорока по радіо оголошує "Увага, загубилась рукавичка. В ній живе ніхто". Вона зробила філологічну помилку. Правильно було б сказати, що там ніхто не живе. До рукавички прилітає синичка і питає хто там живе, а звідти голос — Пан Ніхто. Вона залазить туди погрітися. А там місця менше, ніж би там нікого не було. Потім приходять інші звірі, але місця менше, ніж мало б бути. Всі герої втрачають частину свого імені: синичку звати Ичка , хлопчика — Опчик, гробець — Бець. Потім хлопчик знаходить рукавичку і приносить додому. Тоді в хаті починають коїтися різні збитки, які всі спирають на Пана Ніхто. А хлопчик з ним розмовляє. Невідомий пан до всіх слів додає частку "не": не я, не зробив. Це філософія Сартра, екзистенціалізм — все те, що Калинець міг читати на засланні. На диво, туди книжки було простіше замовити, ніж у Львів. Література, переклади російською, часописи були доступні, тому процес розвитку особистості працював на повну. При цьому нищили тіло — з Калинцем сидів політв'язень, що важив 34 кілограми. Мій фільм грає з цією темою. Ніхто — коли ти очищений, ніде і всюди, і наближаєшся до Бога. Цього ніколи не станеться, але наближатися все життя. Поет, який зневірився, поетом бути не перестає. В кінці він зустрічає сам себе. Це як у аргентинського прозаїка Борхеса — "Бог є умосяжна сфера, центр якої знаходиться всюди, а окружність ніде", - каже режисер.

До кінця показу досиділи шестеро людей. Сам поет був на відеозв'язку, але через технічні неполадки чути було лише деякі склади, що він промовляв. Одна з глядачок спитала у Олександри, чи не ображає її така кількість присутніх і тих, що покинули кінозалу.

"Мої фільми переважно показують за кордоном. З українським глядачем складно. Він не підготовлений й не натренований. Звик до вилизаного кіно і глянцевої картинки. Якщо взяти популярний на Заході серіал "Твін пікс", то побачимо величезні паузи. Світовий кінематограф тяжіє до видовження. Шлях вглиб стає можливим. Кіно — мистецтво молоде, і зараз стрімко дорослішає. Ніхто б десток років тому, не подумав би, що Голлівуд зможе видати такі фантастичні речі, як "Той, хто біжить по лезу 2049" Дені Вільнева або "Мати!" Даррена Аронофскі . Україна запізнюється, досі поміж 1920-1930-ми роками, як казав один поет. Коли із залу виходять люди, я не ображаюсь. Радий, що вони мають таку можливість. Колись 17 років тому Львові провели перший фестиваль JazzBez. Організатори вирішили зайнятися вихованням слухача — привити любов до джазу. Один зі способів зруйнувати "совок" - звільнити людину. Слухачі приходили в театр імені Марії Заньковецької , повний зал. Виходили Кен Вандермарк, Матс Густафссон і Петер Брьоцман. Починався концерт. Три саксофони — баритон, тенор і альт. Три саксофони грали атональну музику. Людськими словами просто верещали. Люди всі сиділи. Просто не знали, що можна вийти, якщо тобі не подобається. З цим ми потроху справляємось", - каже Олександра Фразе-Фразенко.

×