Донецьк переживає трагедію. Відродиться, але буде зовсім інакшим - письменник

 

З окупованого Донецька влітку 2014-го тікає місцева жителька Марія на прізвисько Гайка. Останнім потягом добирається до Києва. Опиняється сама в чужому місті. Вона – головна героїня роману "Магнетизм" про зв'язок міст та їхніх мешканців. Вийшов у львівському "Видавництві Старого Лева". Про книжку на своєму YouTube-каналі розповів автор, письменник Петро Яценко.

‒ Я думаю, Донецьк відродиться, але буде зовсім новим. Постіндустріальним. Матиме інакшу душу й серце. У нього просто немає іншого виходу, - каже Яценко.

‒ Назва роману походить від фізичного явища магнетизму. Означає притягування або відштовхування різнорідно заряджених металевих або надпровідникових предметів. Це також тяжіння людини до людини чи місця. Як почуття і певний конструкт нашої культури.

Мене завжди цікавила тема взаємин людини і міста. Свого часу мешкав у Львові, Вроцлаві, Відні й Лондоні. Нині – в Києві. Зауважив, що кожне має не тільки атмосферу, а й свій вплив на жителів. Може бути як позитивним, так і негативним. З містом можна домовлятися, жити в унісон. Або ж ви будете одне одному заважати.

Місто – це не тільки камені, будинки, які хтось колись побудував. А й певний дух, який присутній і впливає на все, що ми робимо. А ми як сукупність людей впливаємо у відповідь.

У кожного міста є ментальне тіло, душа. Коли руйнується якийсь парк чи стара будівля, зникає частина великого організму. Але коли людина якимось чином долучається до знищення свого міста – не розуміє, що воно може зробити те саме з її долею.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Роман нобелівського лауреата вийде українською мовою

Влітку 2014-го познайомився в потягу з чоловіком, який щойно залишив захоплений Донецьк і їхав влаштовуватися на роботу до Львова. Я перепросив у нього за те, що ми не змогли вберегти їхнє місто. А він каже: "Ви не повинні нас жаліти, ми самі винні. Це ми мали зберегти Донецьк". Він говорив про те, що місцеві були занадто пасивні. Я тоді замислився, а чи змогли б ми в такій ситуації відстояти Київ чи Львів? І що для цього потрібно? Подумав, що колись треба спробувати дати відповідь на це питання у книжці.

Коли це все сталося з Донецьком, також спілкувався з Володею Рафєєнком (письменник Володимир Рафєєнко. 2014-го залишив рідний Донецьк разом із сім'єю й оселився під Києвом. – Gazeta.ua). Зі своїми родичами, частина з яких переселилися, а частина лишилися там. Зрозумів, наскільки це важко усвідомлювати і який це сюрреалістичний момент, коли все раптом змінюється. Потрібен певний час, щоб ми зрозуміли й почали щось робити.

У романі йдеться про два міста – Донецьк і Київ. Обрав місцем дії Донецьк, по-перше, тому що там війна. Це зараз окупована територія, до якої прикута наша увага. Місто переживає трагедію. По-друге, звідти походить одна з гілок моєї родини. Моя бабуся Лариса народилася у Сталіно – так тоді на честь радянського диктатора називався Донецьк. Я жив в атмосфері дуже різних культур. І мене цікавило, як люди взаємодіють і що з цього виходить.

Писав роман через велике переживання. Я ще на своїх курсах завжди говорив, що маєте не просто працювати над книгою, а створювати її через якусь свою больову точку. Коли не можете не писати.

Намагався знайти недидактичний, доступний спосіб пояснити складні речі простими словами. Почав писати перші розділи ще 2018 року й завершив 2019-го.

Головну героїню звати Марія Гай. Вона ніби тиха, спокійна і виважена, але з дуже міцним металевим внутрішнім стрижнем. Її всі кличуть Гайкою. Прізвисько невипадкове, бо відповідає її здібності - притягувати до тіла металеві предмети.

Інший хист дівчини – вміння зчитувати магнітні записи на металі. Технічний аспект цього питання такий. Пам'ять нашого комп'ютера записана на пластинах старого-доброго жорсткого диску саме завдяки магнетизму. Так само працювали бобінні магнітофони, касети. Всюди зображення записували за допомогою намагнічування певних ділянок. І героїня розвинула цю особливість і може, просто доторкнувшись до металевого поруччя, прочитати інформацію, яку на ньому залишили інші люди. Адже всі ми маємо певні магнітні властивості й залишаємо на металі свій слід.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Більшість українців не готові змінювати себе та країну"

Незвичайні здібності існують. А оскільки героїня - біженка, вони в неї загострюються. Бо потрапляє в скрутну ситуацію – чуже місто, куди змушена перебратися і де втрачає все. Намагається користуватися своїми можливостями, щоб урятуватися.

Тема біженства – одна з больових точок суспільства. Люди можуть потрапляти у складні ситуації просто в силу того, що так склалися обставини. Їх позбавили дому чи змушені були втікати. Приїжджають в інші міста, й виявляється, що їх тут ніхто не чекає. Абсолютно незахищені. Наодинці з проблемами.

Прийняття людьми та містами – це дуже значуща для мене річ. Намагався показати, як важливо, що людина не чужа там, де живе. Ми часто не цінуємо цього. Від різних персонажів іде думка, що погано бути всюди чужим. Пригадую, їхав у Львові в таксі. Водій почав розповідати, як усе недобре, а його товариш емігрував і йому краще. А я кажу: "Але ж ви розумієте, що він там насправді чужий". Таксист змовк і замислився. Багато важить, коли геній місця з тобою співзвучний.

Мене завжди хвилювало, коли місто можна вважати мертвим, а коли живим. Свого часу дивився у Львові на старі будівлі, шматки яких відвалюються. На написи, які відлущуються під пізнішою фарбою. Усвідомив, що тут глибоко всередині захована інша культура. І треба її зрозуміти і зберегти.

Київ – місто контрастів. Ходив і досліджував старовинні будинки дуже прикметної архітектури. Стоять ще в досить хорошому стані, красиві, вписуються в ландшафт набагато краще, ніж новобудови. Але закинуті, й видно, що чекають на знесення. Бо комусь потрібен цей шматок землі, щоб побудувати там щось інше. Мені завжди шкода таких будинків. З ними зникає справжній Київ. Це невідворотний процес. Але хочеться, щоб все-таки лишалися хоч невеликі шматочки міста, з яких можна зрозуміти, яким воно було 100-200 років тому.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Моцарт познайомився з двома українцями

Хобі головної героїні твору – робити прикраси з коліщат від старих механічних годинників. Це дуже інтимна річ. Носимо на собі тривалий час, і в годиннику відбивається багато інформації про нас. Є навіть повір'я, що зупиняється, коли власник помирає. Люди з ними тісно пов'язані. Ми - це не лише вода й мікроелементи. А ще й якісь додаткові речі, вплив на зовнішній світ і предмети. Гайка підбирає запчастини в кульчику чи брошці не просто за розміром. Їй вдається скомбінувати коліщатка від різних годинників так, що людські долі сплітаються, й виходить нова історія в металі.

Будинки в містах – це теж коліщата. Всі вони пов'язані, і завдяки цьому механізм працює. І навіть якщо він зламався, є люди, які можуть створити на його основі щось нове. Це головна метафора роману.

Будинки також мають не тільки свою історію, а й імена. Наприклад, була прекрасна традиція у старому Львові кінця XIX - початку XX століття давати своїм кам'яницям найменування, які визначали особливе ставлення до них. Зараз забудовники намагаються називати проєкти, але переважно це звучить штучно, не пасує. Позбавлені індивідуальності, душевності. Відчуваєш себе зовсім інакше, коли мешкаєш у будинку Емілія, пані Стефа чи Віктор, ніж коли проживаєш у ЖК "Регенераторний".

У героїні є прототип. Якось я брав участь у фестивалі Kyiv Steam Con, де була представлена стімпанкова культура. Відбувається щоосені у столичному Державному політехнічному музеї. Там познайомився з майстринею, яка виготовляла подібні прикраси й надихнула створити образ Гайки.

Це історія про те, як виникають і помирають міста. Ми бачимо, що є ті, які розвиваються. А є які, на жаль, занепадають, їхні серця перестають битися. Мешканці – їхня кров – виїжджають. Відповідно і сам організм міста як механізм великого годинника перестає функціонувати.

Героїня ставить собі питання, чи здатна вона зробити щось таке, що оживить місто. Чи можна його взагалі поремонтувати? Чи можливо це для однієї людини, для простого мешканця, який дуже любить свій край?

Я переїхав до столиці 2012 року. Для мене Київ завжди був таким собі добрим дядечком, який може дати тобі все: можливості, гроші, кохання, щастя. Навіть якщо ти не дуже на це заслуговуєш. Дає тобі всі шанси для того, щоб ти влаштувався.

Але до Гайки столиця ставиться зовсім інакше. Одна з кульмінаційних точок роману – коли дівчина починає розуміти Київ. Вона любить свій Донецьк, але в той же час розуміє, що жителі столиці так само мають тяжіння. І вона його відчуває - до киян і до самого міста. Тут магнетизм є й метафорою стосунків між людьми.

Окреслюю твір як містичний реалізм. Спочатку здається, що це реалістичний роман, але щось у ньому ніби не так. Наприклад, снаряд прилітає в помешкання і зберігається там. Люди починають із ним наче співіснувати в одному просторі замість того, щоб якось терміново позбутися. У цій сюрреалістичній ситуації - метафора небезпеки. Мене завжди вражало, коли люди живуть у багатоповерхівках, і над ними літають снаряди, часом влучають, пробивають стіни. Але мешканці все одно продовжують там залишатися й намагаються ніби абстрагуватися від цього всього. Показую це максимально наочно.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Чоловік — один із чотирьох. Але він про це не знає"

Була цікава ситуація у Вінниці торік на фестивалі "Острів Європа". На зустрічі з читачами розказував про цю книгу. Встала дівчина, яка сказала, що вона з Донецька, і відчуває саме те, про що я говорив. У неї там лишилася рідня, тому періодично приїжджає. І щоразу помічає, як місто повільно вмирає. Коли прикладає руку до будинків, то просто фізично відчуває, як їхнє серце перестає битися, як стають холодними і вмирають. Це як велике тіло, яке потрохи вистигає. Це був дуже значущий для мене момент.

Я ризикував, пишучи про місто, ніколи не бувши в ньому. Мені допомагали сучасні технології. Використовував Google Street View, щоб подорожувати й виявляти маршрути, якими рухаються мої герої. Дивився, як та чи інша вулиця виглядала до окупації і як тепер.

Уперше побував на Донеччині торік. Їздив у Краматорськ на організовану Українським ПЕН дискусію на тему "Що дасть нам силу: де українцям знаходити підтримку в моменти зневіри". Ми виступали перед місцевою публікою, і я зрозумів, що цей регіон так само мені близький. Хоч і дуже дивний. Але я відчував, що я у себе в країні.

 

×