"Чоловік — один із чотирьох. Але він про це не знає"

 

— Андрій Садовий не порушує традицію — перед кожним Форумом видавців щось розкопує посеред міста, — говорить львівський письменник 37-річний Петро Яценко. Ступає по піску на місці колишнього хідника на ­просп. Свободи у Львові. За кількадесят метрів будівельники кладуть бруківку. Щойно на Форумі видавців Яценко презентував свій п'ятий роман — "Короткий путівник із галицького сексу".

Петро Яценко заходить до старого під'їзду в будинку неподалік Домініканського собору. Минає неонову вивіску з назвою кав'ярні під сходами.

— Тут смачно готують і мало туристів. Бо заклад знайти не так легко, — сідає за столиком у пустому залі із тьмяним світлом. З динаміків лунає довоєнна музика. Час од часу її перериває шкварчання кавової машини. Офіціантка приносить замовлення Петра: кордон блю — курячий шніцель із сиром.

— Улюблена страва мого сина від першого шлюбу. Їсть її з 7 років, — береться за ножа й виделку.

Готуєте йому?

— Сам тут замовляє. Це — львівська дитина. Із 3 років любить ходити по кнайпах, знайомитися з офіціантками. Вони тоді вже всі його знали, усміхалися. Нині йому 9 років, але здоровенний. Носить 38-й розмір взуття.

Петро народився у старій частині Львова. Живе тут і в Києві. У столиці має дружину — письменницю Галину Ткачук. Більшість сюжетів його творів відбуваються на тлі Львова.

— Львів — трагічне місце, — розповідає. — Після війни місто було переселене, національний склад змінився. Залишилися хіба будівлі, на яких із відшаруванням побілки проявляють назви польських крамниць, єврейські, німецькі слова.

Багато нових львів'ян не можуть ужитися з містом. Їм усе заважає, намагаються якось його "покращити". Вважають, що, оселившись у центрі, вільні робити, що хочуть. Скажімо, утеплювати будинки пінопластом. Одна жіночка побудувала собі вбиральню за рахунок брами. В'їзд до будинку заклала піноблоками, вставила пластикове вікно — зробила туалет. Уже мовчу про старі балкони, які обкладають білою вагонкою.

Мій дім побудований у стилі французького бароко. Навпроти, у глухій стіні старовинного будинку, люди на різних рівнях попробивали вікна, поробили балкони. Вийшли ластівчині гнізда. І всі — різних кольорів.

У Львові є місця, де ходити страшно, бо кожної зими з будинку падає цегляна брила. Останні роки бачу невеликі покращення — там дорогу зробили, там будинок відреставрували. Але все одно темп старіння випереджає темп рятування міста.

Ви маєте пам'ятати Львів без туристів. Комфортно тепер мешкати в центрі туристичного життя?

— Комфортно. Туристи — нормальна європейська практика. Часом улітку заходять на моє подвір'я. Одного разу якісь прибили під моїми вікнами цвях. Повісили картину і зробили там фотосесію. Вийшов, кажу: "Хлопці, будете йти, то цвях хоч висмикніть". — "Ой, а ви тут живете? Як ми вам заздримо". Пішли, а цвях так і лишили.

У Львові добре вдаються спостереження за міським життям. У Києві неможливо отак стати на Жилянській і спостерігати: ну, іде потік людей — увечері і вранці трохи більший. У Львові сценки з життя, характери, особливо у старому місті — як на долоні.

Помітний наплив переселенців із Донбасу та Криму?

— 10–20 тисяч не вплинуть на місто. Я більше переживаю через людей із навколишніх сіл, які приїздять сюди. У людини здалека є потреба пристосуватися до міста, дізнаватися щось нове про нього. А приїжджі з області живуть, як звикли у своєму містечку — смітять, слухають російську попсу, хамлять. Бо "ми ж приїхали до свого Львова".

Львів нічий, тут лишили свій слід однаково поляки, євреї, німці, росіяни.

У "Короткому путівнику із галицького сексу" ви написали, що самотність цих місць дає неймовірне щастя. Але не кожен може витримати його.

— Львів ображений на сучасне населення. Він дає випробування: коли ти ніби в центрі, але ти один. Не можеш знайти собі нікого для відвертої розмови.

Маю багато знайомих у Львові. Їм далеко за 30, самодостатні, без фінансових проблем. Вони абсолютно самотні. Не можуть знайти пару, товариство. Багато звідси поті­кали. Так і ­зізнаються: нам тут було некомфортно, тут були самотні. Як я писав: Львів — ніби затонулий корабель. А навколо замість людей плавають риби, медузи і краби. У них інші інтереси, інша мета в житті. Вони мають мало спільного з тим, що тут колись було.

У Києві інакше?

— Львів — пані з дивною поведінкою, річ у собі, і люди тут — речі у собі. А Київ — прогресивний, відкритий, щедрий. Каже: я тобі все даю, зроблю успішною людиною. Натомість хочу твою енергію, твої мрії і сподівання. Львів говорить: мені від тебе нічого не треба. Просто зрозумій мене. Але нічого не можу тобі дати. Бо в мене самого усе відібрали.

Чому у книжці самотність поєднали із сексом?

— Це дуже пов'язані речі. Пік насолоди під час сексу — це секундне відчуття абсолютної самотності. Тому парадокс у тому, що люди збираються разом, аби відчути самотність.

А ще аналізуєте галичанок. Як їх вирізнити в натовпі?

— Через ходу, поставу, як несе себе. Навіть за кордоном на вулиці безпомилково вгадував галичанок. Чимось схожі з одеситками, особливо характерами.

Показуєте, як важливо для галичанки збе­регти цноту до весілля. Не перебільшуєте?

— Виховання релігійними батьками відбивається на сексуальному житті. Однак сьогодні дівчина може одночасно зустрічатися з чотирма хлопцями. Потім виходить заміж. Починає хвалити свого чоловіка: мій такий супер-пупер. Правда, один із тих чотирьох. Але він про це не знає.

Галичанка ніде й ніколи не вибере собі питущого чи гулящого.

Куди ж діваються всі питущі?

— Напевно, починають пити після одруження, — сміється. — Львів'янка завжди повинна мати таємницю в собі. У Києві все швидко вивітрюється. Втрачають флер львівської загадковості, стають більш природними. З киянками легше спілкуватися: не мають дивної, неочікуваної поведінки, з іншого боку — вони більш загальні.

Галичанки рідко одружувалися з приїжджими

— Якщо людина йде до аптеки й купує пігулки від голови, то очікує, що вип'є пігулку — і голова перестане боліти. Назвою книжки вирішив вибити читача з колії, — розповідає Петро Яценко про останній роман "Короткий путівник із галицького сексу", що вийшов у львівській "Піраміді".

— Герой — не мачо, який пізнає жінок у фізичний спосіб. Натомість маємо двох невдах. Один працює в релігійній газеті фотографом. Його товариш — інженер. Їздить районами Львівщини й перевіряє, як відремонтували дороги, що в нас не ремонтують.

Перший комплексує з приводу зовнішності. Але має більші успіхи з жінками, ніж його друг, що одружився з галичанкою. Після весілля так і не може пізнати її як жінку.

Ці хлопці не є корінними галичанами. На презентації книжки в Києві до мене підійшов чоловік. Сказав, що за радянських часів була прихована статистика. Вона показувала дуже малу кількість шлюбів між галичанами і приїжджими. Такий же відсоток був у Прибалтиці. Люди розуміли, що Росія захопила Галичину насильно, тому не хотіли змішаних шлюбів.

Частину тексту Петро Яценко написав у Відні, столиці Австрії. Жив там місяць на літературну стипендію.

— Мав помешкання, що нагадувало моє львівське, — каже. — Частину роману написав у поїзді між Києвом і Львовом. Частину — у власній машині. Бо живу в однокімнатному помешканні. А в машині зачинився — і пишеш у спокої. Нема інтернету — що добре впливає на продуктивність.

На книжку йде від трьох до п'яти років. Довго збираю записи, враження. Якщо думка приходить у метро, тут же набираю її на телефоні. Якщо на вулиці — надиктовую на диктофон. Із зібраним матеріалом маю усамітнитися і все літературно оформити.

Перший роман "Йогуртовий бог" Петро Яценко видав 22-річним після перемоги в конкурсі харківського "Клубу сімейного дозвілля". Збирається написати збірку оповідань про львівські характери.

×