Ексклюзиви
Пʼятниця, 30 листопада 2007 16:26

Жінка та її риба

Її звати Лариса. Її чоловік любить ловити рибу, а її не любить. Їй 50 років, вона товста, як бочка з пивом, у неї коротке, зіпсуте хімічними завивками рідесеньке волосся. Її чоловіка звати Микола. Деколи Лариса не знає, чи Микола ще живий.

Він приходить до неї, коли змінюються пори року. Коли в нього немає грошей похмелитися, коли немає що їсти, коли раптом немає друзів. Микола приносить із собою велику рибину, а Лариса викидає її через вікно. Я стою надворі і спостерігаю, як рибина вилітає крізь кватирку Ларисиного помешкання і плюскається на асфальт. Жодного разу мені не вдалося схопити рибину на льоту. Вона велика, може, півметра, але я вірю, що Микола упіймав її власноручно. Він — добрий рибалка. Такі рибалки, які би нічого не любили, лише — рибалити, велика рідкість.

Микола — красень, хоча йому так само 50. Його красі вже років 30. Його бороді так само. Коли Микола мав 20, він любив тільки Ларису. У пам"ять про це він приносить їй велику рибину й обіцяє більше ніколи не зникати. Клянеться бути вірним, не рибалити, не пити, не хропіти, не з"їдати все за раз і не перемикати канали. Лариса йому не вірить, тому про всяке викидає рибину через вікно. Вона ненавидить риб, а через них ненавидить воду по-всякому: озера, річки, моря й океани. Вона любить тільки теплу воду з крана і калюжі після дощу, бо в них водяться пуголовки жаб. Вона любить жаб. Вона ненавидить риб. Рибина плюскається на асфальт, і я її підбираю.


Микола кожного літа заводив коханок. Влітку живеться найлегше. Дві коханки померли від алкоголізму. Коли померла остання, Микола прийшов до Лариси і сказав, що бачив справжнього чорта. Чорт був білого кольору. Лариса три дні доглядала Миколу, і тоді вони знову, за довгий час, кохалися. Микола не міг обхопити Ларису руками.

— Лариско, чому ти така товста?

— Ти розлюбив мене, і я потовстіла.

На ранок третього дня Микола зник, і Лариса навіть не заплакала. Вона купила на базарі три кілограми живої риби, вкинула її в казан з окропом і, вже зварену, згодувала вуличним котам і собакам. Я стояла неподалік і спостерігала, як голодні тварини шматують рибу. Лариса навіть не поглянула в мій бік. Вона знала, що Микола повернеться. Він їй ще не все сказав.


Лариса була донькою моєї баби.


Микола відбував військову службу на морі. Лариса три роки на нього чекала. Вона була худенькою тендітною красунею і мала довге русяве волосся. За три роки вона не зрадила Миколі навіть поцілунком. Натомість Микола щодня писав Ларисі пристрасні листи. Вони з нетерпінням чекали одне на одного. Море було першим, що їх розлучило. Велетенський казан, повний води і риби. Другим, що їх розлучило, був білий капець під порогом.


Лариса, ця столітрова бочка з пивом, навчилася жити без Миколи відразу після одруження. Але тільки зараз вона навчилася без нього радіти.


Лариса і Микола одружилися після Миколиного моря. Вони обоє цього хотіли. Вони все ще чекали одне на одного. Він повернувся в тільняшці, був свіжим і пахучим, і очі його були голубі-голубі.

Гостей зібралася повна хата. Під порогом хати зібралося повно взуття. Мама Лариси, моя баба, порахувала, що один черевик, зовсім білий, не має пари. Вона вигукнула: я так і знала, що не може все бути аж так добре! І жбурнула черевик на сусідський город. Гості і молодята здивовано перезирнулися. Але ніхто не впізнав у черевикові свого. Баба сказала:

— То не ваш капець. Я знаю, чий то капець.

Перед своєю смертю, 30 років потому, баба сказала, що треба було той капець спалити.

Я більше тебе не люблю. Ти така товста, як бочка з пивом. У тебе волосся куце і рідке. У тебе рот як у жаби


Вони вперше посварилися весільного ранку. Лариса досі не розуміє, як так могло статися. Микола гримнув дверима і пішов рибалити. Тут, серед любові, достатку і затишку, йому просто бракувало води.

Хтось із них двох перестав чекати на іншого.

Баба завжди була переконана, що їм пороблено.

Любов так просто не минає.

Через рік після одруження Микола вперше завів собі літню коханку і десь тоді упіймав на Дністрі сома, що важив 50 кілограм. Лариса тоді важила так само.


Лариса не знає, що Миколі важливіше: риби чи вода.

Микола п"є горілку так часто і так багато, що здавалося — сам хоче стати водою. Або озером, або річкою, або морем, або океаном. Тільки аби не стати землею.

Лариса приходить із роботи і дивиться в телевізор. Вона не чекає, що він повернеться, але він от-от має повернутися, бо якраз змінюється пора року. Незабаром позамерзають водойми і Миколі не буде чим дихати.


Двічі до їхнього помешкання Микола приносив акваріум із декоративними рибками. Лариса промовчала, вона знала, що рибки рано чи пізно здихають.

Рибки з першого акваріума під час невеличкого землетрусу повискакували на килим у вітальні, і їх знайшли занадто пізно. Ті, що були не синього кольору — посиніли. Лариса змела рибки віником і спустила в унітаз. Вода в акваріумі стояла ще тиждень.

Рибки із другого акваріума також загинули.

Того вечора Лариса, чекаючи на Миколу з рибалки, впилася хересом. Микола рибалив уже дві доби. Коли він нарешті повернувся, Лариса спитала:

Що насправді означає рибалити?

Що означає хотіти упіймати рибу?

Чого тобі бракує?

Чи може бути любов такою абсолютною?

Чого ти любиш рибалити більше, ніж мене?

Того, що риб багато, а я одна?

Того, що вода тече, а я товстію?

Того, що ти мене вже впіймав і випив?

Микола кілька разів пробурмотів: мені подобається, кілька разів: ти не розумієш, кілька разів: нащо було пити весь херес.

Потім сказав:

— Я більше тебе не люблю. Ти така товста, як бочка з пивом. У тебе волосся куце і рідке. У тебе рот як у жаби, розтолоченої колесом від воза.

І тоді Лариса виблювала в акваріум.


Я стою надворі і дивлюся у вікно Ларисиної квартири. Микола повернувся, зім"ятий, побитий, нещасний, із рибиною, загорнутою в целофан. Він приречено дає рибину Ларисі, і та, так само приречено, викидає її через вікно. Рибина плюскається об асфальт, Микола опускається на підлогу, Лариса обіймає його за плечі і каже, що все буде добре.

— Вона померла, — каже Микола. — Ми довго пили разом коньяк, але то був не справжній коньяк, ну ти знаєш, потім вона роздягнулася до пояса, лягла на диван і перестала дихати. Я навіть не зрозумів, думав, вона хоче, аби я ліг згори. І я ліг, а вона вже була мертва, коли я лягав.

Лариса мовчить, бо їй це байдуже. Їй байдужий цей чоловік, якого вона вже не любить, його літні коханки і пори року, зміна яких обов"язково провокує чергове повернення. Можливо, Лариса ще схудне. Води залишилося зовсім мало.

— А тоді я побачив Чорта. Він був білим. Він сидів на антресолі і тримав у руках вудку. Так, ніби вудить рибу на березі річки. Я дивився на нього знизу, а він на мене — згори. І раптом мене страшенно задерло в горлі, розумієш? Я проковтнув його гачок! Я впіймався!

Лариса мовчить, бо вже не має за чим шкодувати. Їй 50 років. Назавтра вона вже буде старою. Назавтра любові не залишиться.

Я підбираю з асфальту рибину і пускаю її назад в океан...

Зараз ви читаєте новину «Жінка та її риба». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода