Пʼятниця, 22 лютого 2008 16:02

"З цього можна зробити кілька оповідань" (фрагмент твору Т. Прохаська)

Дзядзьо Михась привіз бабцю Зоню і тата до Делятина у п"ятдесят шостому. Десь за рік у відпустку після Угорщини


приїхав один родич-офіцер. Влаштували прийняття. Нарешті офіцер оголосив тост за успіх угорської кампанії. Дзядзьо не хотів за таке пити і спробував вийти з-за столу. Але сидів під стіною, затиснений іншими гостями, ті його не випускали. Тоді дзядзьо вискочив на переповнений стіл, пробіг ним, не зачепивши жодного тареля, жодного келішка, жодної фляшки, перескочив через ще якихось людей і пішов додому. Якраз у листопаді п"ятдесят


шостого загинув дідо Мар"яни. В Ужгороді його застрелив совєтський офіцер. Він був зовсім молодий і мав двох маленьких доньок. Мусив багато працювати. Пізно ввечері вони з напарником везли картоплю для якоїсь крамниці. Дорогою їх спинив офіцер і попросився третім у кабіну вантажівки. Він мовчки собі сидів, а водії невдовзі почали говорити між собою, перейшовши за звичкою на угорську. Вони розмовляли про те, де можна


було б роздобути трохи дров для дому. Так само без слів офіцер вийняв пістолет і застрелив Мар"яниного діда. Напарник ледве встиг вискочити з машини і забігти в якісь кущі. Офіцера навіть ніяк не покарали. Поруч була війна в Угорщині, на Закарпатті сконцентрувалися військові резерви. Офіцер пояснював, що, почувши розмову угорською, зрозумів, що його хочуть убити, тож він захищався. Дзядзьо і близько не міг знати про щось таке, але і не міг


хоча би вдавати, що п"є за перемогу Червоної армії в Угорщині. Навіть добре знаючи про повішаних угорськими військовими гуцулів у Першу світову, про погром на Красному Полі. Він любив співати пісні з часів Карпатської України. Мені було три роки, коли дзядзьо навчив мене і мого делятинського кузена кількох козацьких пісень. Він вирізав з дошки профілі кінської голови, прикріпив їх до палиць, і це були наші коні. Ще ми мали дерев"яні шаблі і малинові


шлики на шапках. Їздили городами і співали про Марусеньку, про Дунай, про хустину і стрілецьку могилу. Ми роздушували на руках, на голові і шиї ягоди калини і думали, що то кров з ран. Трохи пізніше він зробив нам перші луки. Потім ми щороку робили луки самі, вдосконалюючи і лук, і тятиву, і стріли. Наші останні підліткові стріли мали наконечники з автоматних куль. З відстані ста кроків вони перелітали ще й через двадцятиметрове дерево, а з тридцяти пробивали. […]


Перед тим як повіситися, пані Ірця принесла до нас свою колекцію срібного начиння і попросила, щоби ми віддали його урядові незалежної України. Був вісімдесят третій рік, і почалися андроповські репресії. Посеред денного сеансу в дитячому кінотеатрі, де ми прогулювали уроки, вмикалося світло, і функціонери міськкому комсомолу відпроваджували прогульників до дитячої кімнати міліції. Начальниця дитячої кімнати


Смірнова не пропускала нагоди вдарити когось із затриманих гумовим шланґом з піском. Дівчатам навіть пропонувалося вибрати те, що їм більше подобається, — тонкий і довгий чи грубий, але короткий. Мій брат побував у дитячій кімнаті з іншої причини. Його справа вважалася політичною, бо брата затримали каґебісти. Юрко хотів сфотографувати кілька старих будинків, призначених до знесення. Йому інкримінували ідеологічну диверсію —

Один близький товариш позичив у мене дуже багато грошей і втік до Америки

відправлені у закордонні журнали світлини руїн мали б ілюструвати розповіді про житлові умови радянських трудівників. Після довгої співбесіди версія розсипалася, але брата про всяке передали на облік до дитячої кімнати міліції. А за Пунею, який прогулював математику в парку, активісти добровільної молодіжної організації "Юні дзержинці" гналися аж до озера. Була рання весна. Маленький і легенький Пуня вибіг на лід. Дзержинці дві години блокували берег, не


наважуючись ступити на підталу кригу, вмовляючи Пуню здатися і навіть обіцяючи повну амністію. Пуня знав що до чого і тим часом утопив у якійсь шпарі свій щоденник і зошит, щоби залишитися анонімним. Пуня підірвав себе у війську. Він обпарив руку, коли ніс котел з окропом, і послизнувся на жирній бетонній підлозі у кухні. Пуню лікували в полковій медчастині. Він був дуже розумний, і його залишили в медичній службі. Багато разів


військові медики будили Пуню вночі, вішали у петлю, відраховували певну кількість секунд, виймали з петлі і надавали невідкладну допомогу. Згодом я довідався і прізвища, і домашні адреси Пуниних мучителів. […]


На одинадцятиріччя тато подарував мені годинник. На внутрішньому боці ремінця я записував формули щастя. Найдивнішою була "читання-фрукти-незнані країни". Найпростіша — "спокійна совість-улюблені люди-своє місце". А остання — "рух-любов-природа". Я хотів стати журналістом і писати нариси про життя природи. Але бути радянським журналістом вважалося


неприпустимим, і я став ботаніком. І аж через десять років почав працювати репортером. Завжди було легко працювати на різних роботах, бо знав, що у будь-яку хвилю можна вернутися до свого фаху. Один близький товариш позичив у мене дуже багато грошей і втік до Америки. Щоби якось компенсувати втрату, його мама влаштувала мене нічним сторожем і двірником у дитячий садочок. Платня була такою, що треба було працювати


тридцять років, щоби заробити позичену суму. Садочок розташувався у старому палацику. Уночі в порожніх коридорах і спальнях оживали невиразні дитячі голоси і кроки. Я спав серед іграшок на підлозі в залі для музики і танців. Там принаймні відлунювало піаніно. Удосвіта замітав листя. Воно прилипало до мокрої бруківки. Листя різних видів дерев і кущів треба було мести по-різному. Того року снігопади були найсильнішими у новітній історії. Поки я


доходив із лопатою до кінця стежки, початок знову виглядав недоторканим. Діти з батьками ледве пробиралися через завали. Через привидів я запрошував до садочка гостей. Ми пили вино, лежачи в закоротких ліжечках. Одного вечора відразу в кількох гостей була менструація, і вранці мене вигнали з роботи через кілька тампонів, які не втопилися у дитячому туалеті. Друг з Америки передав мені дорогу футболку. Через нього працівники американського


посольства цілий місяць не видавали віз нікому з Франківська. Він, за рекомендацією авторитетної особи, домовився з ними, що заплатить великі гроші за свою візу. Йому все зробили, і він призначив зустріч для передачі конверта за годину по тому, як відлетів його літак. Ще давніше він десь почув, що з бичачих пенісів роблять якісь дорогоцінні ліки. Закликав мене на допомогу, ми виміняли у здивованих робітників м"ясокомбінату за ящик горілки


кілька мішків пенісів. Він розмістив їх у домашніх холодильниках приятелів і почав шукати покупця. Виявилося, що ця тема застаріла і вже нікого не цікавить. Ми винесли товар на смітник. Здичавілі пси щось винюхали, і через кілька хвилин вулицею розбігалося ціле стадо з пенісами в зубах. У часи, коли не було кави, ми приходили вночі до головного міського готелю, виїжджали на останній поверх, замовляли дві кави в покоївки і дивилися згори


на темні квартали. Щоби мама не знала, що він курить, товариш тримав сиґарету не пальцями, а затиснувши її у гребінь із довгим руків"ям. Такі гребені у сімдесятих стирчали в задніх кишенях джинсів. У руках носили транзистори, а розщеплені кольорові сорочки зав"язувалися на животі. Угорські робітники прокладали нафтопровід, діти випрошували в мадярів жувальні ґумки "педро і дональд", підлітки купували презервативи і "Мальборо", на домашні


урочистості добувалося "оранжад" і "пепсі" у літрових скляних фляшках, а міська еліта отримала квартири у мадярському домі з гаражами і домофонами. Деґрадація сягнула такого рівня, що багато наших місцевих сімей влаштовували домашні гостини 1 травня і 7 листопада. На листопадових канікулах я відмовлявся записуватися в почесну варту біля пам"ятника чекістам, бо треба було хоч кілька днів побути в осінньому Делятині. Варта була


добровільною, але члени батьківського комітету, матері моїх товаришів, кричали, що приватновласницькі інстинкти не повинні бути сильнішими від почуття вдячності вбитим чекістам. На листопадовій демонстрації ми кілька годин стояли на певній ділянці визначеної вулиці і чекали своєї черги пройти перед трибуною. У руках ми тримали патики з поприв"язуваними надувними кульками. Заки стояли, розважалися тим, що різними


способами пробивали одне одному кульки. До трибуни в цілого класу залишилося лише кілька синіх і жовтих непробитих кульок. Розслідуванням займався міськком партії. Нам не дозволили поїхати в заплановану екскурсію до Москви, хоча хлопці вже роздобули у ветеринара збуджувальний засіб, який мав бути випробуваний дорогою на однокласницях.

Зараз ви читаєте новину «"З цього можна зробити кілька оповідань" (фрагмент твору Т. Прохаська) ». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода