Ексклюзиви
Пʼятниця, 29 лютого 2008 14:18

Сергійко (оповідання)

"Якщо протягом 30 хвилин не зробити укол, хлопець точно помре, — сказав лікар, вийшовши на терасу. — А зробимо укол, то житиме скільки влізе".

Навколо була імла, вечір, високі похмурі дерева й підмосковні дачі.

— Треба вийти на шосе, — продовжував лікар, — і зловити машину. Лікарня за сім–десять хвилин швидкої їзди. Іншого виходу нема. "Швидкої" поблизу немає.

Мамуня вмираючого молодого чоловіка, Віра Семенівна, перша викотилась у садок. За нею слідом вискочили кілька гостей і дачників.

— Невже помре, помре… Сергійко мій, — бурмотіла Віра Семенівна, чеберяючи ніжками в напрямку хвіртки. Їй здавалося, що все навколо заціпеніло й тільки щось сильне й жорстоке тисне на груди.

— Де взяти машину? — подумала вона, і їй на мить здалося, що вона і є машина, така швидка і широка машина… Раз-раз, і понесе свого хлопчика до лікарні, швидко-швиденько… Механічно вона вибігла за хвіртку на шосе. Біля неї лунали гучні матюкливі голоси. Хтось грав у карти, ховаючись у канаві.

Фіть, фіть, фіть — їй дуже захотілося, щоб виринули десятки, сотні машин. Але нічого не було. Підбігли, підтягаючи штани, гості і дачники. Один із них на ходу полоскав горло.

Вірі Семенівні примарилося, що порятунок її хлопчика залежить від того, буде світ нерухомим і податливим, як тепер, чи ні?! Пихкаючи, вона побігла сама не знаючи куди.

Раптом на повороті, біля залізниці, жінка побачила легковик, що чекав на зелений сигнал.

Вже через хвилину вона була коло нього. Всередині сиділо двоє  — чоловік і жінка.

Хапаючи себе за волосся, ридаючи і виючи, Віра Семенівна заголосила про те, що треба врятувати молоденького хлопця, її сина, студента. Порятунок забере всього десять хвилин.

— Ми ще не вмивалися, громадянко, — раптом тупо сказав водій.

— Він жартує, звичайно, мамуню, — втрутилась жінка, що сиділа на задньому сидінні. — Але зрозумійте, ми мусимо вчасно повернутись: машина не наша, і її хазяїн давно чекає нас.

— Але ж хлопчик помре через півгодини! — голосно закричала Віра Семенівна.

І дивно: всередині вона відчула, що кричати марно і що цілком нормально та природно, що люди її не послухають. І усвідомлення цього почало надавати певну театральність і штучність її, здавалося б, найщирішим і пронизливим крикам. Нарешті, після того як водій холодно, як зазвичай дивляться одне на одного люди, що гуляють по вулиці, глянув на неї, Віра Семенівна збагнула, що всьому кінець. І хоча вона знала, що не вчинила б так на його місці, проте минулий холодний досвід життя змусив її навіть не обуритися, немовби так воно й мало статись. Глипнувши, вона трохи лицемірно пискнула:

— Вісімнадцятий рочок хлопчику… Рано вмирати…

— Оно погляньте, там ще одна машина, — сказала їй жінка.

Віра Семенівна кинулась туди, зойкаючи і розмахуючи руками. Але вона не добігла до машини. Хоча водій бачив її дику, стражденну фігуру, він рвонув з місця. Автомобіль проїхав повз Віру Семенівну, оббризкавши її болотом. Вона обернулася.

Тим часом і від першої машини сліду не стало. Вона, як малий бешкетник, чимдуж тікала по шосейці.

Віра Семенівна боялась поглянути на годинник.

А потойбіч залізниці біля пивного кіоску вона побачила  міліцейську машину. Дебелі міліціонери затаскували в неї чоловіка, який мовчки, але оскаженіло опирався їм.

Коли Віра Семенівна придріботіла туди, там уже були її сусіди-дачники.

— Не дають автомобіль, — тупо і здивовано сказали вони їй. — Кажуть, що їм терміново треба відвезти п"яного. І вони не можуть не за призначенням використовувати машину.

Віра Семенівна, сама себе не пам"ятаючи, але радше механічно, заходилася кричати.

Сиволапі міліціонери підтаскували п"яного й оглядали його, але водночас спостережливо і навіть з повагою слухали її. Слухали і нічого не відповідали. Одному вона кричала просто у вухо, але він, здавалося, чуючи її, байдужо стояв і дивився на п"яного, немовби випускаючи її крики з другого вуха. Дивився і переминався з ноги на ногу.

— Слізьми, хазяйко, лихові не зарадиш, — раптом, крякнувши, по-моралізаторському промовив він.

Аж тут до нього пристала якась п"яненька, але величезна на зріст істота, що підійшла збоку. Цей мужик спочатку непомітно й тихо, немов крадькома, допитливо вислуховував Віру Семенівну і дачників. А тепер розійшовся.

Раптом Віра Семенівна подумала, що тепер, без сина, їй вистачатиме її пенсії

— Та ж синочок у матері помирає, рідне дитя, — голосно біснувався він, підносячи величезні руки то на груди, то до неба. — Люди, га?! Люди?! Чи ви крокодили!? Якби ж чужий або племінник… А то ж рідне дитя… Пожаліти тут треба, приголубити, а… Довбаки…

Він так кричав і самовіддано розпліскувався, що не помітив, як Віра Семенівна з дачниками вже пішли. Ще потім довго він волав і, навіть коли міліцейська машина від"їхала, самотньо біг темними дачними вулицями, кричачи й голосячи, лякаючи псів і старушенцій.

Віра Семенівна поміж тим підходила до свого дому. Вона пішла, тому що глянула на годинник: минуло вже 40 хвилин. Стан у неї був мертвенно-приречений, злегка божевільний і водночас спокійний.

Вона думала про те, що від самого початку, коли вибігла за хвіртку, чітко усвідомила, що хоч вона і зустріне людей, але ніхто все одно не допоможе. Що так мусить бути, бо так судилося, що таке життя і обурюватися так само безглуздо, якби вдарила блискавка і вбила дитину. Але її душив кошмар, сам собою, тому що щез її хлопчик: вона була впевнена в цьому, в таких випадках лікарі не помиляються.

Маленький, пухнастий кущ на мить здався їй сином; вона змокла, і їй захотілося попоїсти. По спині пройшов холод. Раптом Віра Семенівна подумала, що тепер, без сина, їй вистачатиме її пенсії.

В садку, біля її будинку, шуміли, немов розмовляючи з Богом, дерева. Коло хвіртки, освітлена вуличним ліхтарем, стояла стара сусідка. З її жвавого обличчя Віра Семенівна зрозуміла, що Сергійко помер.

Переклад із російської Андрія Бондаря

Зараз ви читаєте новину «Сергійко (оповідання)». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода