Пʼятниця, 30 травня 2008 15:11

Рік з Довженком

  Письменники-”шістдесятники” (зліва на право) Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук і Борис Олійник у саду кіностудії ім. О.Довженка. Фото 1969 року
Письменники-”шістдесятники” (зліва на право) Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук і Борис Олійник у саду кіностудії ім. О.Довженка. Фото 1969 року

...Була друга половина вересня. Мене викликали з лекції. В коридорі секретарка дивним, як на секретарку, голосом сказала, щоб я йшов прямо до кабінету ректора і що там зо мною хоче говорити Довженко. Хто такий Довженко — я не знав. "Хто ж це такий, — думав я, — і чого такий тихий голос секретарки?"

Підходжу до дверей кабінету ректора. Відповідного кольору двері, оббиті по краях мідними кнопками, не те щоб лякали собою, а ніби від чогось застерігали. Заходжу. Зупиняюся біля порога. За красивим блідо-горіховим столом сидить наш ректор, а на дивані в голубу сосонку, навпроти вікна з призахідним сонцем, — сивий, широкоплечий, міцний чоловік. М"яким, уважним поглядом дивиться на мене. Це був Довженко.

Враз його погляд упав на мої балетки... Кілька днів тому в моїй тій взуванці відклеїлись підметки. Я підібрав мідну дротину якраз під колір балеток і зшив нею підметки з передами, так що в інституті, а тим паче на вулицях, ніхто того не помічав і не помітив би зроду... Довженко усміхнувся. Я почервонів... Ректор назвав моє прізвище. Довженко — своє. Настала пауза. Довженко весело розглядав мене. Мені стало ніяково під його поглядом, плечі мої в синій безрукавці піднялись, зсутулились, як у древнього єгиптянина. Так я стояв, похиливши голову на ключиці.

Тоді Довженко спитав, звідки я, з якої сім"ї, скільки у нас дітей, яка в нас річка, чи багато з нашого села молоді поїхало піднімати цілину, чи є в нашому колгоспі коні і скільки? Я відповідав і дивувався тим запитанням. Якби таких запитань, та побільше, — мені на екзаменах!

Потім Довженко запитав, чи не болять у мене п"яти. Ректор якось особливо запитливо поглянув на Довженка. П"яти у мене справді боліли. Балетки ж були без каблуків. Коли ходиш у них на ґрунтовій дорозі — п"яти не болять, а як походиш по асфальту — ниють.

— Болять, — відповів я, і враз мені стало легко, і тоді я вже в свою чергу глянув, у що взутий і одягнутий Довженко. Він помітив це, відкинув голову на голубі сосонки дивана і засміявся. У призахідному вересневому сонці його засмагле обличчя світилось темним житнім золотом.

Довженко запитав, що я читав на екзаменах. Я читав "Гонта в Умані" — трагічний розділ із поеми Шевченка "Гайдамаки". Він попросив прочитати. Я прочитав. І коли закінчив читати, Довженко раптом рвучко встав, упала на підлогу з дивана його палиця, встав і враз зміненим, різким, беззаперечним, владним голосом сказав, що забирає мене з собою в Москву, в юноінститут. Ще гарячий від "Гонти в Умані", я подивився на ректора. Поволі підвівся й ректор. Та я вже знав: хто б і що б зараз мені не сказав, заборонив, не пустив, — я вже належу цій людині. Він — мій.

Так воно й вийшло: ректор тихо казав Олександрові Петровичу, що я ще молодий, що мене ж тільки прийняли до театрального інституту, тепер відвідую й режисуру, і що в Москві мені буде важко...

Та Довженко, не мовлячи й слова, рвучко вийняв записник, швидко щось у ньому написав, відірвав аркуш, подав мені й сказав, щоб за тією адресою я прийшов до нього завтра о сьомій вечора. То була адреса й телефон його сестри Поліни Петрівни на вулиці Горького.

Вечір і всю ніч наша кімната в новому гуртожитку була блокована студентами, особливо старших курсів. Усі, хто бачив, слухав, читав Довженка, — говорили про нього. Мене вчили, як поводитися з Довженком, яким голосом з ним говорити, в яких випадках з ним взагалі мовчати. Коротше кажучи, молоді "довженкознавці" надресирували мене так, що весь наступний день я ходив, як лунатик, забув навіть уранці вмитися.

О сьомій вечора холодною, не своєю рукою натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинила Поліна Петрівна і запросила увійти: з кімнати, крайньої від дверей, вийшов Олександр Петрович: в окулярах, блідо-голубій сорочці, молодий і чимось задоволений. Він замовив Поліні Петрівні чаю й повів мене в кімнату, посадив, узяв зі столу аркуш паперу і почав читати із "Зачарованої Десни" те місце, де він, маленький Сашко, їде з батьком на сінокіс...

Довженко читав довго, в голосі його не було суєти. Інколи він поглядав на мене. Я запам"ятовував і запам"ятав усе з першого і до останнього слова — так воно мені все припало до душі. Легка моя пам"ять вбирала в себе одразу все, що їй подобалося.

Закінчивши читання, Довженко поцікавився, скільки мені років. Я сказав і запитав:

— А хто це написав?

Я пішов у Ботанічний сад за околицю Києва і там у кущах переночував

У школі і вже в інституті всі мої вчителі читали і говорили з книг і по книгах письменників. Письменник для мене — було і є щось на зразок всесвіту. І коли я знову запитав: "Ви письменник?" — Довженко поклав аркуш на стіл, сів, про щось подумав, і йому стало сумно.

Поліна Петрівна принесла чай. Довженко мовчав. Поліна Петрівна подивилася на Олександра Петровича, а тоді на мене. Мені стало холодно. Поліна Петрівна вийшла, Довженко продовжував думати про щось своє...

Я хотів тікати. Мені стало страшно, що я міг образити чи сказати щось не те цій людині... У коридорі задзвонив телефон. Довженко підвівся і вийшов до телефону...

У кімнату після телефонної розмови Олександр Петрович увійшов так, ніби він щойно біг. Підійшов до столу, зібрав списані аркуші й сам собі сказав, що буде негайно їхати. Він був знервований і похмурий, і краї його губ опустилися в печаль.

Довженко знову сів. Дихав він важко і голосно, на щоках і надбрів"ї виступили червоні плями. Я підвівся, щоб іти. Довженко подивився на мене, і в сіро-зелених очах його були біль і образа, що впали на нього під час телефонної розмови.

Уже на сходах мене гукнула Поліна Петрівна і дала мені п"ятдесят карбованців на нові балетки, як вона сказала, від Олександра Петровича.

У той вечір у гуртожиток я не пішов, а пішов у Ботанічний сад за околицю Києва і там у кущах переночував...

Минали дні. Лекції спливали, як вода. Була субота. В одну з перерв до мене підійшла секретарка і таємним, підпільним голосом звеліла зайти до бібліотеки. У бібліотеці на столі лежала телеграма: мій Довженко кликав мене до себе в Москву... Попливли по небу непорушні хмари! "Ой, — сказала секретарка, — якби в цю хвилину бачив тебе твій Довженко!"

Біле осіннє повітря на пероні тремтіло. Майбутні розповнілі заслужені і народні артисти, а поки що мої однокурсники, проводжали мене з виноградом у руках і сміялися на диво голосно, ніби я їхав на міжнародний фестиваль.

У Москві падав лист. Молода осінь поспішала. У вестибюлі мого нового інституту пахло свіжими огірками — так завжди пахне свіжа фарба. Я зайшов до деканату і сказав, що я — до Довженка. У деканаті звели брови й відповіли, що Довженко буває в інституті по середах і п"ятницях. Ага. Ясно. Сьогодні був понеділок. Мій улюблений чемодан у руці враз став важким. Я зібрався йти на вокзал: переночую ці дві ночі там.

— А вы, случайно, не тот ли?

— Той...

— Да-а-а?

Через кілька хвилин я вже сидів в аудиторії серед своїх майбутніх товаришів і друзів. Тільки — що таке? Що за обличчя? Як на плакаті "Миру — мир"... Так воно й вийшло: Іспанія і Корея, Грузія і НДР, Іран, Естонія, Росія, Татарія, Польща, Узбекистан. Усе це — майстерня Довженка. Наш Майстер зібрав таких ось нас з усього світу під свої, відомі світові художні знамена вчитись. Як усе чудово починається!

1975

Зараз ви читаєте новину «Рік з Довженком ». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1573
Голосування Які перспективи "Динамо" на Лігу чемпіонів?
  • 1) навіть "Славію" не пройдуть
  • 2) "Славію" пройдуть, але "Аякс" чи "Стандарт" - ні
  • 3) все буде добре, проб'ються до групового турніру
Переглянути
Погода