Ексклюзиви
Четвер, 09 вересня 2021 00:35

"Раніше більше думали про ковбасу, ніж про свободу"

Автор: Олена Павлова
  Білоруський письменник Ольгерд Бахаревич написав два десятки книжок. Твори видані чеською, англійською, українською, польською, німецькою та іншими мовами. З листопада 2020 року живе в Австрії
Білоруський письменник Ольгерд Бахаревич написав два десятки книжок. Твори видані чеською, англійською, українською, польською, німецькою та іншими мовами. З листопада 2020 року живе в Австрії

У чернівецькому "Видавництві 21" вийшла книжка Ії Ківи "Ми прокинемось іншими". Це розмови із сучасними білоруськими письменниками про минуле, теперішнє і майбутнє їхньої країни. Одним із героїв видання став 46-річний Ольгерд ­Бахаревич.

— Для білорусів розмови про порядок і чисті вулиці принизливо звучать, — запалює сигарету письменник. — Бо ця казармена вилизаність тротуарів — прикмета тоталітаризму.

Мінчанин Ольгерд Бахаревич з листопада 2020‑го живе в австрійському Ґраці. До Києва прилетів на презентацію книжки.

— У нас із дружиною, поеткою Юлією Тимофєєвою, щодня або вечірка, або читання, або інтерв'ю.

Мабуть, вперше за час існування незалежної Білорусі ми відчули щире зацікавлення.

З іншого боку, хочу, щоб Білорусь не асоціювалася винятково з 2020-м. Хочу, щоб на нас дивилися з історичної перспективи. З розумінням, що Білорусь не почалася з Лукашенка, й ним не закінчиться. Що це давня держава зі своєю мовою та історією. Багато людей, які не дожили до наших днів, весь цей час несли ідею білоруської самостійності й унікальності.

П'ять років тому розповідали, що через український Майдан, війну на Донбасі посварилися з давнім другом. Бо російське телебачення перетворило його на зомбі.

— На нашому боці люди з великим спектром світоглядів. Проти Лукашенка навіть ті, хто за Росію. Дістав усіх. Може, в майбутньому між протестувальниками почнуться конфлікти, але поки країна об'єднана єдиною метою.

Наголошуєте, що доводиться тлумачити німецькомовним читачам, хто такі "майдануті". Забули, звідки пішло це поняття?

— Це нам звідси здається, що про Майдан відомо усьому світу. Коли на Донбасі почалася війна, до України була велетенська увага. Зараз у новинах – ми.

Але нагадувати про себе треба весь час. Білорусь довго була білою плямою. У світі не існувало образу нашої країни, культури. Точніше, в уявлені виринало щось убоге про останню диктатуру в Європі.

Тепер завдяки журналістам при згадці Білорусі в іноземця перед очима літнє небо Мінська й біло-червоно-білі прапори на його тлі, гарні чоловіки й жінки, які вийшли на вулиці проти озброєних омонівців. Навесні 2021-го увага фактично зникла. Але Лукашенко силою посадив літак із Романом Протасевичем, й інтерес знову повернувся.

Усі 26 років панування Лукашенка його режим виховував у білорусах почуття меншовартості. "Ви маленькі й убогі, світу на вас начхати, й лише я забезпечую ваш добробут, за який ви всі мені винні". Тобто це була свідома політика приниження гідності не лише національної, а й людської.

Тому наш протест теж можна назвати революцією гідності.

У нас навіть є жарт, що білоруси в 1990-ті більше думали про ковбасу, ніж про свободу. Однак пізніше стало зрозуміло, що ковбаси вже наїлися, а жити краще від цього не стали.

Які настрої панують серед білорусів зараз?

— Люди не збираються йти на компроміс із владою. Дарувати те, що вже сталося, ґвалт, який продовжується. Не боюся казати, що в ХХІ столітті фашизм повернувся в Європу. Й цим місцем стала Білорусь. Страх, гнів, жах — головні почуття усіх білорусів.

Боятися ти можеш чогось, що можна передбачити. Жах — це коли не уявляєш, що може статися наступної хвилини. Дії влади божевільні.

Поет з Мінська Андрій Хаданович розповів, що радянським школярем йому до рук потрапила епопея Володимира Короткевича "Колосся під серпом твоїм" про підготовку антиросійського повстання 1863 року. Білоруси були зображені високородними й талановитими. Захотів бути схожим на цих героїв. Не спав ніч, доки не прочитав, а зранку заговорив білоруською в своїй російськомовній школі. Що зараз формує в молодих білорусів національну свідомість?

— 20–25-річним, які народилися в епоху інтернету, соромно за свою державу.

Дивляться на Україну із заздрістю. Їздять до Львова та Києва як на свято. Для них це повноцінний закордон. ­Повертаються сповнені вражень в убозтво білоруських реалій.

У цьому бажанні змін не відчувається національного підґрунтя. Але я не сказав би, що це провал.

На мітингу в Мінську мене впізнала жінка, підійшла та зворушливо сказала: "Вы ж напішаце пра нас усіх вялікую кнігу, праўда?"

Мова — сильний інструмент проти асиміляції. Якщо маєш свою, тебе так просто не завоювати.

Ми боремося за білоруську.

Це небо і земля порівняно з 1980-ми, коли здавалося, що все, рідної мови вже не буде.

Тепер багато хто нею читає, говорить. Мінськ перестав бути найрусифікованішим містом країни.

Важливо не впадати в крайнощі двох помилок: що Білорусь колись стане цілковито білоруськомовною монолітною національною державою чи, що всі білоруси вже остаточно зрусифіковані і втратили історичну пам'ять.

Більшість людей лякають націоналістичні гасла, але вже не лякає білоруська мова.

2009-го вийшов ваш роман "Сорока на шибениці" про ватницю Вероніку, яка служить диктатурі країни, що нагадує Білорусь наших днів. Наступні книжки теж почали нести елементи анти­утопії. В "Дітях Аліндарки", наприклад, описуєте недалеке майбутнє, в якому всіх білоруськомовних малюків звозять у концтабори.

— Зміни у творчості почалися, напевно, тому що переїхав за кордон. Лише на контрасті між лукашенківським Мінськом і Гамбургом повністю відчув усю злочинність системи, в якій жив. Хоча про це задумувався ще з 1990-х, коли Лукашенко прийшов до влади. Після свіжого вільного повітря перших років незалежності дихати в країні на повні груди стало важче.

Я працював журналістом у багатотиражці "Белорусский тракторостроитель" і перетинався часто з начальством заводу МТЗ, міліцією, чиновниками. Це особливий тип бюрократа — без мізків, освіти, але з владою. Сидять і з усієї сили пнуться показати, що вони працюють на державу, до кінця за президента.

Білорусь — ідеальна країна для досліджень, наскільки глибоко в нас сидить радянська людина.

Покоління, які народилися при Лукашенку й нічого іншого не бачили, не уявляють, що могло бути інакше.

Шкода було кидати роман "Свята Катерина" на 400-й сторінці?

— Дуже. 2019-го почав писати книжку про те, як звалилася з космосу жінка. Описував життя цієї інопланетянки в Мінську з чоловіком-білорусом. Хотів підвести, що врятувати країну може лише вона. І раптом наче з небес у нас з'являється Світлана Тихановська. А потім почалася революція — і ми самі стали інопланетянами, бо білорусів не можна було впізнати.

Похоронені в рідній країні живцем

Вірш "Анатомія міста" Ольгерд Бахаревич написав у серпні 2020-го. З білоруської переклав В'ячеслав Левицький.

Анатомія міста — стрімкий переріз,

Та бридливо очей не відводиш.

На рожен і у жорна давно ти не ліз,

І лишився за спиною затхлий під'їзд,

По завулках найліпшого з тисячі міст

Ти рушаєш з останнім походом.

П'яний спальник в околицях,

тягнуться дамби-доми.

І сусіди на лавці

в буденних обіймах чуми.

Ось вони, а ось ми.

Ось вони, а ось ми,

І ковток осоруги збігає грудьми,

Грудомаха незгоди уже стугонить,

І з оголених горл вилітають вогні

Й передмістя охоплять.

Білорусь, отже, Парки —

із льоном у білих тонах.

Порожнітимуть парки,

хіба лиш за деревом осінь, а може, війна.

Коліщата залізну тюрму понесуть на роботу (це денна пора!).

І здається нам часом: насправді усе тільки гра.

Похоронені в рідній країні живцем

І спаплюжені вщент щонайвищим жерцем,

Ми — це сотня чи, певне, дві сотні.

Хоч і крові своєї боятися звик,

Залунає "Жыве" — почувайся живим.

Збережімо це "ми", несподіване "ми"

до Нового Приходу.

Перемоги Пандора, беззбройний Ахілл…

Найдешевший смартфон — історичний архів.

Що сьогодні ти вдієш у смертній любові?

Я прокинутись хочу без жодних новин,

Ну, а нині — туди, до напружених спин.

Ще невідані лики злилися в один,

Насторожений, напоготові.

Йдім до центру! Торкнуся твоєї руки,

Щоб рушати у ритмі людської ріки,

Щоб пірнути в її повноводдя.

І зривається

вулиця

напереріз

коліщатку тюрми.

Ось вони, а ось ми.

Ось вони, а ось ми.

І затято очей не відводиш.

Зараз ви читаєте новину «"Раніше більше думали про ковбасу, ніж про свободу"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі