Ґліґор Вері Найс

 

Кажуть люди на Цемерному, що Ґліґор, прозваний Вері Найс (дуже добре. — англ.), повернувся з Америки голим, як палець. Усе, що він заробив, були три золотих зуби, що світилися крізь темну герцеговинську ніч, наче три мерехтливі свічки.

Кажуть люди на Цемерному, що тих три золоті зуби поблискували так аж до тридцять п"ятого року, доки самі не випали і Ґліґор Вері Найс не продав їх дубровницькому ювелірові Шумі Гуцевичу, аби під час посухи купити два мішки жита і ношені окуляри.

Кажуть люди на Цемерному, ніби Ґліґор Вері Найс оповідав, що в Чикаго такий густий смоґ, що можна забити в нього цвях і повішати кожух. Питали його потім люди на Цемерному, чи вивчив він тамтешню мову, а коли сказав, що знає її, ніби рідну, запитали, як у них називається виделка. Ґліґор Вері Найс думав, думав і врешті-решт заявив — нічого дивного, що він не може пригадати, адже в Америці ніколи не брав її до рук. Отако береш у ліву руку кусень хліба, а правою загрібаєш, та й жери собі!

До Америки він доплив за двадцять шість днів у трюмі корабля "Іллірія". Капітан Міхо Скочібуха показав йому, як дістатися до готелю "Вальдорф Асторія", аби представитися Ніколі Теслі, який там мешкав.

Ґліґор Вері Найс розповідав потім, що Тесла його дуже гарно прийняв, по-людськи, і що давав йому долар, але він не схотів брати, а переночував він у такого собі Денди, що тримав їдальню для наших людей. Жінка його готувала кукурудзяну кашу й квасолю — вері найс.

З"ясувалося, що ці гроші перестали ходити ще 1912 року

Пізніше він збирав черешні у Мейфілді, штат Каліфорнія, в маєтку сенатора Ліланда Стенфорда, аж доки його якийсь Марко Штук із Пелєщаца, з Горньої Вручиці, не зманив на північ, у штат Юта, на мідні копальні, де щоденна плата була два долари сімдесят п"ять центрів за вісім годин роботи. Тут він прожив три з половиною роки в селищі Нью Хауз (Новий Дім), а потім з одним ірландцем, який звався Марко Далі, відкрив майстерню, де виробляв реманент для копалень. Заробив дещицю, а зрештою перебрався у Лос-Анджелес, працювати на залізниці. Там він пробув шістнадцять місяців, а тоді з двома добрими друзями, французом Бон Марсом і бельгійцем Ефеларієм Опачем поїхав до Чикаго. Там його прийняли дуже гарно, по-людськи, і запропонували за три долари на день обдирати туші на бійні. Крові там було по коліна. Робітники бійні страйкували, ніхто не хотів того робити. Тому одного дня вони перестріли конкурента на площі Лінкольна і витягли ножі, але Ґліґор так просто не дався, всіх поклав довкола себе, а тієї ж ночі утік до Канади. Мандрував не спиняючись, йдучи пішки чи їдучи, два місяці — і зрештою пристав до якихось лісорубів і собі валити дерева. Ніхто йому так і не пояснив, що в Чикаго він був штрейкбрехером.

Він рубав ліс шістнадцять років і складав долар за доларом у свій дерев"яний куфер. А коли нарешті куфер був повний, Ґліґор Вері Найс сів у потяг і вирушив до Нью-Йорка, й там поселився в одному готелі, назви якого вже не пам"ятає. Він ділив кімнату з іншими герцеговинцями. Були тут Ібро Маслач з Поплата, Смайо Фестич із Дубока, Алія Бурек, брати Коневоди, Лука та Іван, Джуйка Крістек, Нікола Вуйнович, брати Буквич, Нікола і Саво, Білий Санє з Доброго Дола, Франьо Сарич і Лучіян Лозо. Хто був іще, Ґліґор Вері Найс не міг вам вже сказати, але були й іще. Куфер він заховав у купі соломи й сів у бісове таксі, а шоферові сказав, щоб віз його до готелю, де мешкає Тесла, якого він не бачив стільки років. Шофер миттю довіз його до готелю "Вальдорф Асторія", але Тесли там він вже не знайшов — той вирушив у Європу. Тут з"ясувалося, що Ґліґор Вері Найс забув зворотний шлях до свого чортового готелю, та й навіть забув, як той готель звався, пам"ятав лише таксиста. То він і ще один полісмен, добрий такий чоловік, ірландець на прізвище О"Конолі, обійшли всі стоянки таксі у Нью-Йорку, доки не знайшли того шофера й не приїхали-таки з ним в готель "У Далматинця". І навіть куфер знайшли в тій самій соломі, тільки вже знайомих людей не було. Вері найс!

Тоді О"Конолі повів Ґліґора Вері Найса в банк і вмовляв його, як брата, покласти гроші на рахунок, але коли вони витрясли з куфера купу паперових доларів — усі банкноти по долару — з"ясувалося, що ці гроші перестали ходити ще 1912 року, і відтоді валюта мінялася ще тричі, а Ґліґор цього не знав, бо жив на Алясці, в лісі, і нікому не розповідав про свої заощадження. По всьому в нього лишилося п"ять чинних доларів, яких вистачило, аби купити квиток на корабель "Кайзер Вільгельм Четвертий", що відправлявся із Нью-Йорка у Бремен. Ще йому вистачило, аби купити дві барвисті хустки для мами й сестри. А тоді він сів на корабель і плив сімнадцять днів, доки "Кайзер Вільгельм Четвертий" не потонув у відкритому морі. Тоді погинула сила-силенна народу, але Ґліґор Вері Найс врятувався завдяки тому, що він єдиний на тому кораблі мав геть порожній куфер, тож тримався за нього і так плавав три дні і дві ночі, поки його не підібрали матроси з італійського корабля "Бенвенуто Челліні". Ним він доплив до Барі, а звідти другим кораблем — до Дубровника. Та й звідти то пішки, то верхи, але головно, Бог свідок, пішки добрався до Цемерного, де його прозвали Ґліґор Вері Найс, і те прізвисько лишилося із ним до самої смерті.

Вері Найс!

Сербський письменник, художник і публіцист Момо Капор народився 1937 року в Сараєві. 1961-го закінчив Академію мистецтв у Белграді. Саме тут він почав літературну кар"єру. Автор численних оповідань ("Смерть не болить", 1997) і романів ("Облудники", 1974, "Провінціал", 1976, "Зелене сукно Монтенегро", 1992), а також кіно- і телесценаріїв. Один із найпопулярніших і найчитаніших сербських письменників у світі. Мешкає в Белґраді. У середній школі навчався за партою, за якою сидів колись югославський нобелівський лауреат Іво Андрич. Класна керівничка часто сварила Момо за погані оцінки: "Як тобі не соромно, сидиш за партою нобеліанта, а так погано вчишся!"

×