"Ось магазин. Бачиш? Це магазин, а то поліклініка — нова і гарна. Стара деінде. Так… Ось ресторан. А там — міська рада. І парк. Гарний, новий торговельний центр. А там — міліція, хе-хе". […]
— Ось проспект. Проспект 50-річчя. А ота паралельна вулиця — це проспект 40-річчя. Так воно в нас називається. Прикольно, правда?
Він показав на пам"ятник.
— Ось Ленін.
Він побачив мій вираз обличчя і розсміявся.
— Такі в нас порядки. Почекай, я ще завезу тебе до готелю. Кращого з двох. Щасливої дороги!
Жодіно — це молоде місто, сказав він наостанок. І це була чиста правда. В парку і на стометрівці гуляла сама молодь. Я навіть не зайшов до ресторану, який він мені рекомендував, у надії, що тут мусить бути щось краще. За кілька хвилин я його знайшов. У нього була теракотова в червоних і зелених плямах підлога кремового кольору. Прості радянські сіро-червоні кахлі на стінах і масивний бар, немовби в недобудованому стані. Грав голосний російський поп у типовій, пришвидшеній версії. Це була саме та поміркована велич, та невелика прорахована суворість, дуже популярна в Берліні. І треба було її перенести до Берліна — так, як є, без змін, я напохваті навіть мав назву: "Молодість — центр танцю та розваги". Я поклав капелюха на одному зі столиків, а офіціантка ефектно вийшла з-за лаштунків, що сягали від стелі до підлоги, й затулила важкі темно-зелені оксамитові заслони у вікнах. Зазвичай я замовляв те саме — або шашлик, або котлету по-київськи — залежно від того, що було. Цього разу була котлета, а спочатку огірки з помідором і сметаною. До них — хліб і пиво.
Кілька молодих хлопців грали в більярд. Коли я закінчив їсти, вони припинили грати і підійшли до мене. Ми розмовляли про Жодіно й Берлін. Потім я пішов до бару, чого місцеві, як правило, не роблять, сидячи за столиками. Аж раптом з"явився місцевий дилер.
— Купиш? Десять баксів.
Це був пристойний чоловік у фірмових штанах.
— З найбільшою охотою я би купив цю залу.
Він співчутливо поглянув на мене і вийшов.
У старому радянському путівнику я колись прочитав одне речення про красу Жодіна. "Гарні також зовсім нещодавно повсталі міста. Новополоцьк із підприємствами енергетичної та хімічної промисловості та Жодіно з автозаводом". "Нещодавно" — в даному випадку означало 1951 рік. Тож ми з Жодіним народилися одного року. Воно було як світлий тон у радянській симфонії — молоде і привабливе, як зведення гігантських електростанцій і дамб. Жодіно було виразом оптимістичного геройства інженерів, що змінювали русла рік і будували в степах прекрасні нові міста, було сучасним і, сказати б, американським…
Наступного ранку я прокинувся від нервового стукоту об підвіконня. Дощ. У ті дні часто лило вночі. Минуло досить багато часу, коли я залишив Жодіно за спиною — його фабрики довго тяглися за мною Потім — усе, як завжди: дорога і ліс. Через вісім кілометрів я дійшов до щита "Борисов. Військовий полігон". Відтоді я часто чув сухі постріли автоматів, а іноді й глухі відголоски гарматних вибухів. І так годинами. Але я звик — як той старий чоловік, що спокійно збирав сіно в байраку, або жінка, що з двома відрами грибів якраз виходила з лісового полігону. Похід до Борисова тривав увесь день. Раннім вечором я дійшов до мети і знову мав одне бажання: чаю. Гарячого чаю.
На вулиці Революції телевізійна знімальна група виловлювала людей. Я запитав, чи це пов"язано з виборами. Ні, це пов"язано з дітьми. Дітьми? Так, добрі сьогодні діти чи ні, і чи зараз вони гірші, ніж були колись. Чи гірше вчаться й поводяться і т. д. Діти завжди будуть актуальною темою. Кав"ярня на другому боці. За якийсь час я знову опинився біля телевізійників.
— Кав"ярня не працює.
— Тоді я не знаю, що тут ще можна знайти.
— А чим ви тут займаєтеся вечорами?
Я дивився на зовсім безпорадні обличчя, моє питання геть спантеличило їх. Я вже збирався йти далі, аж раптом проясніло лице шефа групи.
— Дрінк! — закричав він по-англійському. — Дрінк водка!
Однак у Борисові була ще одна кав"ярня. Я ніколи не міг зрозуміти, чому в усіх закладах між Берліном і Алмати затемнюють вікна. Дивний потяг — виходити з помешкань і засідати в погребах, у бункерах, у зимовому сні. У борисовській кав"ярні також день мав залишитися назовні. Темно-червоні заслони стояли на сторожі темряви.
Я замовляв або шашлик, або котлету по-київськи — залежно від того, що було
Коли мої очі поволі звикли до півмороку, я помітив біля столика поруч молоду жінку. Вона їла суп, час від часу відкладала ложку й погладжувала рукою коротку біляву зачіску, а її тіло стрясалося від безгучного сміху. Вона подала офіціантці якийсь знак і на моєму столику опинилась чашка капучино.
— Це від отої, — пояснила офіціантка недбалим рухом голови, усміхаючись при цьому злостиво. — Ви не мусите пити. Можете залишити.
Я надпив каву й посміхнувся їй. За мить вона підсіла до мене і теж замовила капучино. За останній рік у неї було три хлопці. Перший був експедитором — багатий, але скотина, втекла від нього через чотири тижні. Другий мав добре серце, але був без копійки. З цього нічого б не вийшло. Третій теж був експедитором і їздив між Москвою і Голландією — туди й назад, завжди до портів. Почав брати її з собою на офіційні обіди. Якщо вона правильно зрозуміла, десь на морі плавав корабель із хіміками під палубою. Така собі плаваюча нарколабораторія. А може, й хімічна зброя, точно вона не знала. Один зі спільників мав одну ваду вимови, одне погане слівце, яке в нього було завжди на язику, як подряпина на платівці, голка просто не перестрибувала далі. Тому він знай повторював його, особливо коли був сердитий і хотів справити по-справжньому холодне та брутальне враження. Сссукабля. Сссукабюля. Сссукабля. Водночас і сміх, і страх. Вона постійно мала стежити за собою, щоб не розреготатись йому в обличчя, але одного разу не стрималась і порснула сміхом. Вона стягла з голови свою біляву зачіску. Була лиса, а широкий і довгий шрам прошив її шкіру.
— Бачите, що він зробив.
Це виглядало як удар шаблею, зафарбований помадою, наче в якомусь піратському фільмі. Лезо, мабуть, було тупим, інакше б він проломив їй голову. Вона знову одягла свою перуку. Я хотів її якось збадьорити і по-дурному пожартував:
— Перукарня, так?
Вона грізно глянула на мене. Не зрозуміла гри слів, бо не знала німецької. Раптом встала й вийшла. Офіціантка забрала чашки і з відразою мовила:
— Акторки!
Останні промені червоного сонця тепло освітлювали Центральну площу. Я вмостився на цоколі борисовського Леніна. Скульптура в бетоні, пофарбована насіро, з простягнутою правою рукою. І саме там, де у святого Юрія дракон в"ється навколо ланцюга, майорів сірий радянський прапор, а продавщиці з центрального гастроному за рогом носили американські кепки з бордового картону і бордові фартушки з бежевою оторочкою.
Раптом відчинилась брама казарми на площі, виїхали бобіки, вийшли солдати і стали на варту на Центральній площі й на довгій вулиці Революції. Десь збоку якийсь тип у цивільному давав вказівки групі міліціонерів, тоді як інші типи в цивільному стояли з раціями на тротуарі й виловлювали окремих перехожих до автомобілів, у яких відбувалися допити. Мені захотілося якнайшвидше потрапити до готелю. Він був на другому кінці вулиці Революції.
Переклад із німецької Тадея Шангри
2 
1
Коментарі