Пʼятниця, 25 липня 2008 18:54

Берлін–Москва. Подорож пішки

Автор: малюнок: Дмитро СКАЖЕНИК
 

"Ось магазин. Бачиш? Це магазин, а то поліклініка — нова і гарна. Стара деінде. Так… Ось ресторан. А там — міська рада. І парк. Гарний, новий торговельний центр. А там — міліція, хе-хе". […]

— Ось проспект. Проспект 50-річчя. А ота паралельна вулиця — це проспект 40-річчя. Так воно в нас називається. Прикольно, правда?

Він показав на пам"ятник.

— Ось Ленін.

Він побачив мій вираз обличчя і розсміявся.

— Такі в нас порядки. Почекай, я ще завезу тебе до готелю. Кращого з двох. Щасливої дороги!

Жодіно — це молоде місто,  сказав він наостанок. І це була чиста правда. В парку і на стометрівці гуляла сама молодь. Я навіть не зайшов до ресторану, який він мені рекомендував, у надії, що тут мусить бути щось краще. За кілька хвилин я його знайшов. У нього була теракотова в червоних і зелених плямах підлога кремового кольору. Прості радянські сіро-червоні кахлі на стінах і масивний бар, немовби в недобудованому стані. Грав голосний російський поп у типовій, пришвидшеній версії. Це була саме та поміркована велич, та невелика прорахована суворість, дуже популярна в Берліні. І треба було її перенести до Берліна — так, як є, без змін, я напохваті навіть мав назву: "Молодість — центр танцю та розваги". Я поклав капелюха на одному зі столиків, а офіціантка ефектно вийшла з-за лаштунків, що сягали від стелі до підлоги, й затулила важкі темно-зелені оксамитові заслони у вікнах. Зазвичай я замовляв те саме — або шашлик, або котлету по-київськи — залежно від того, що було. Цього разу була котлета, а спочатку огірки з помідором і сметаною. До них — хліб і пиво.

Кілька молодих хлопців грали в більярд. Коли я закінчив їсти, вони припинили грати і підійшли до мене. Ми розмовляли про Жодіно й Берлін. Потім я пішов до бару, чого місцеві, як правило, не роблять, сидячи за столиками. Аж раптом з"явився місцевий дилер.

— Купиш? Десять баксів.

Це був пристойний чоловік у фірмових штанах.

— З найбільшою охотою я би купив цю залу.

Він співчутливо поглянув на мене і вийшов.

У старому радянському путівнику я колись прочитав одне речення про красу Жодіна. "Гарні також зовсім нещодавно повсталі міста. Новополоцьк із підприємствами енергетичної та хімічної промисловості та Жодіно з автозаводом". "Нещодавно" — в даному випадку означало 1951 рік. Тож ми з Жодіним народилися одного року. Воно було як світлий тон у радянській симфонії — молоде і привабливе, як зведення гігантських електростанцій і дамб. Жодіно було виразом оптимістичного геройства інженерів, що змінювали русла рік і будували в степах прекрасні нові міста, було сучасним і, сказати б, американським…

Наступного ранку я прокинувся від нервового стукоту об підвіконня. Дощ. У ті дні часто лило вночі. Минуло досить багато часу, коли я залишив Жодіно за спиною — його фабрики довго тяглися за мною Потім — усе, як завжди: дорога і ліс. Через вісім кілометрів я дійшов до щита "Борисов. Військовий полігон". Відтоді я часто чув сухі постріли автоматів, а іноді й глухі відголоски гарматних вибухів. І так годинами. Але я звик — як той старий чоловік, що спокійно збирав сіно в байраку, або жінка, що з двома відрами грибів якраз виходила з лісового полігону. Похід до Борисова тривав увесь день. Раннім вечором я дійшов до мети і знову мав одне бажання: чаю. Гарячого чаю.

На вулиці Революції телевізійна знімальна група виловлювала людей. Я запитав, чи це пов"язано з виборами. Ні, це пов"язано з дітьми. Дітьми? Так, добрі сьогодні діти чи ні, і чи зараз вони гірші, ніж були колись. Чи гірше вчаться й поводяться і т. д. Діти завжди будуть актуальною темою. Кав"ярня на другому боці. За якийсь час я знову опинився біля телевізійників.

— Кав"ярня не працює.

— Тоді я не знаю, що тут ще можна знайти.

— А чим ви тут займаєтеся вечорами?

Я дивився на зовсім безпорадні обличчя, моє питання геть спантеличило їх. Я вже збирався йти далі, аж раптом проясніло лице шефа групи.

— Дрінк! — закричав він по-англійському. — Дрінк водка!

Однак у Борисові була ще одна кав"ярня. Я ніколи не міг зрозуміти, чому в усіх закладах між Берліном і Алмати затемнюють вікна. Дивний потяг — виходити з помешкань і засідати в погребах, у бункерах, у зимовому сні. У борисовській кав"ярні також день мав залишитися назовні. Темно-червоні заслони стояли на сторожі темряви.

Я замовляв або шашлик, або котлету по-київськи — залежно від того, що було

Коли мої очі поволі звикли до півмороку, я помітив біля столика поруч молоду жінку. Вона їла суп, час від часу відкладала ложку й погладжувала рукою коротку біляву зачіску, а її тіло стрясалося від безгучного сміху. Вона подала офіціантці якийсь знак і на моєму столику опинилась чашка капучино.

— Це від отої, — пояснила офіціантка недбалим рухом голови, усміхаючись при цьому злостиво. — Ви не мусите пити. Можете залишити.

Я надпив каву й посміхнувся їй. За мить вона підсіла до мене і теж замовила капучино. За останній рік у неї було три хлопці. Перший був експедитором — багатий, але скотина, втекла від нього через чотири тижні. Другий мав добре серце, але був без копійки. З цього нічого б не вийшло. Третій теж був експедитором і їздив між Москвою і Голландією — туди й назад, завжди до портів. Почав брати її з собою на офіційні обіди. Якщо вона правильно зрозуміла, десь на морі плавав корабель із хіміками під палубою. Така собі плаваюча нарколабораторія. А може, й хімічна зброя, точно вона не знала. Один зі спільників мав одну ваду вимови, одне погане слівце, яке в нього було завжди на язику, як подряпина на платівці, голка просто не перестрибувала далі. Тому він знай повторював його, особливо коли був сердитий і хотів справити по-справжньому холодне та брутальне враження. Сссукабля. Сссукабюля. Сссукабля. Водночас і сміх, і страх. Вона постійно мала стежити за собою, щоб не розреготатись йому в обличчя, але одного разу не стрималась і порснула сміхом. Вона стягла з голови свою біляву зачіску. Була лиса, а широкий і довгий шрам прошив її шкіру.

— Бачите, що він зробив.

Це виглядало як удар шаблею, зафарбований помадою, наче в якомусь піратському фільмі. Лезо, мабуть, було тупим, інакше б він проломив їй голову. Вона знову одягла свою перуку. Я хотів її якось збадьорити і по-дурному пожартував:

— Перукарня, так?

Вона грізно глянула на мене. Не зрозуміла гри слів, бо не знала німецької. Раптом встала й вийшла. Офіціантка забрала чашки і з відразою мовила:

— Акторки!

Останні промені червоного сонця тепло освітлювали Центральну площу. Я вмостився на цоколі борисовського Леніна. Скульптура в бетоні, пофарбована насіро, з простягнутою правою рукою. І саме там, де у святого Юрія дракон в"ється навколо ланцюга, майорів сірий радянський прапор, а продавщиці з центрального гастроному за рогом носили американські кепки з бордового картону і бордові фартушки з бежевою оторочкою.

Раптом відчинилась брама казарми на площі, виїхали бобіки, вийшли солдати і стали на варту на Центральній площі й на довгій вулиці Революції. Десь збоку якийсь тип у цивільному давав вказівки групі міліціонерів, тоді як інші типи в цивільному стояли з раціями на тротуарі й виловлювали окремих перехожих до автомобілів, у яких відбувалися допити. Мені захотілося якнайшвидше потрапити до готелю. Він був на другому кінці вулиці Революції.

Переклад із німецької Тадея Шангри

Зараз ви читаєте новину «Берлін–Москва. Подорож пішки». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода