"Знімальна група – це матроси, які хочуть додому. А режисер – Колумб, який прагне в Америку"

65 стрічок показали на 12-му Одеському міжнародному кінофестивалі. Вперше єдиною конкурсною програмою була національна. Гранпрі здобула драма "Стоп-Земля" режисерки 32-річної Катерини Горностай. Головний приз вручили за результатами глядацького голосування

16 серпня, 16:15

– Хлопчик хоче жити з матір'ю, а обставини не дають змоги. Але він бореться за своє щастя, – каже німецький режисер Маркус Ленц, 52 роки. Представляє драму "Суперник" спільного виробництва Німеччини й України. У національному конкурсі здобула спеціальний диплом від міжнародного журі.

Після смерті баби 9-річний Роман їде до матері 29-річної Оксани, яка на заробітках у Німеччині, за сюжетом. Там живе з удівцем 62-річним Ґертом. Коли Оксана потрап­ляє в лікарню, а Ґерт помирає від інсульту, Роман із трупом опиняється наодинці у віддаленому лісовому будинку.

У Німеччині – велика криза, пов'язана з тим, що багато старих залишилися самі, – продовжує Ленц. – Традиційно про них піклувалися рідні. Зараз цю роботу переважно виконують жінки з України.

Хотів зобразити стосунки, які часто роз­виваються із трудових відносин. Тут є взаємозалежність. З одного боку, емоційна – від піклувальниці. З другого, економічна – від роботодавця. Притому показуємо все з точки зору дитини. Тримаємо камеру за спиною героя. Я мав довіритися актору – одеситу Єлізару Назаренку. Давав йому свободу дій. Запитував, як вчинив би він, а не якийсь дядько-сценарист. Багато в чому згадував себе в дитинстві.

 

– Ніхто у стрічці не знає, як треба говорити з Романом. Як знаходити спільну мову з дітьми? – запитують режисера.

– Мені теж цікаво. У мене немає дітей. Не збирався виховувати свого героя. Хотів зануритися в його світ. Здається, якщо відчуватимеш дитину, то знатимеш, як на неї реагувати і як поводитися. Повинні сприйняти її серйозно. Запитувати, чого хоче, відчуває, про що мріє.

Демонструємо розвиток характеру. На хлопця навалилися важкі обставини – це забагато для дитини. Поступово стає диким. Наприкінці більше схожий на звіра, який гарчить на людей. Так відбувається не тільки через помилки батьків. Це проблема суспільства. Мати спочатку залишила сина в Україні, а потім перевезла за собою. Нею керують економічні причини. Роботодавець хоче від жінки більшого, ніж її прямі обов'язки. А хлопець – свідок неприємної й незручної ситуації, в якій теж опиняється і змушений жити.

Люди з німецького телебачення, які фінансують у нас такі проєкти, казали: "Вказуєте на кризу нестачі піклувальників та зв'язок із проблемою міграції. Але не говорите, як досягти гепіенду". Але кіно не ставить цього на меті. Ми показуємо реальність і запитуємо, як вона впливає на людей.

17 серпня, 16:40

У позаконкурсній програмі гала-прем'єр режисер Дмитро Томашпольський, 63 роки, презентує містичний трилер "Сторонній". Два роки гастролював міжнародними фестивалями. Загалом відвідав 22, де зібрав 11 нагород.

Команда синхронного плавання зникає під водою під час виступу. Справа залишається нерозкритою. П'ять років по тому під час прийому хвойно-перлинної ванни пропадає пацієнтка водолікарні. За розслідування береться інспектор Глуховська, за сюжетом.

– Наш фільм – трохи гра й обман, – каже Томашпольский. – Тут немає вбивць, але багато незбагненного. Починається одним жанром, закінчується іншим. Торкнемося й морально-етичних питань. Усі ролі, крім однієї, грають жінки.

Мій метод роботи на майданчику – любов і бардак. Кіно – колективне мистецтво, спільна подорож. Фелліні казав, що знімальна група – це матроси, які хочуть додому. А режисер – Колумб, який прагне в Америку. Так от, актори – це теж капітан, одна команда. Якщо вони не разом, нічого не відкриють.

Живемо в революційному часі. Йдеться не лише про пандемію. А про процес перетворення кіно з індустріального, прокатного, масового в індивідуальне споживання. Не можна казати, що авторське – хороше, масове – погане. Це різні види мистецтва. І те, й інше має бути. Головне – щоб якісне.

Очевидно, що кінотеатри перейдуть на показ атракціонів. Сім'я відвідує торговельний центр, а наприкінці влаштовує ритуал перегляду фільму. Як думаєте, яким він буде? Приблизно зрозуміло. Інше ж кіно піде в бібліотеки. Зможемо споживати його вдома – на особистому маленькому або великому екрані. І поряд ніхто не їстиме попкорну. Хоча кіно, яке ви дивитеся самі на планшеті, й кіно з аудиторією в залі – це різні фільми. А ще різні, коли переглядаєте за рік. Те саме з книжками, картинами, музикою.

19 серпня, 20:50

Прем'єра драми "Стоп-Земля" режисерки Катерини Горностай, 32 роки, в Театрі музичної комедії ім. Михайла Водяного зібрала аншлаг і завершилась оваціями.

Учениця київської школи 16-річна Маша готується до іспитів, ділиться з батьками страхом не вступити в університет, свариться з молодшим братом. Майже не спілкується з однолітками. Переписується з анонімним прихильником в інстаграмі. Закохується в однокласника Сашу. Симпатію приховує, бо не впевнена, що він відповість взаємністю. Протягом сюжету герої дають інтерв'ю режисерці, розповідаючи про свої життя та переживання.

– Є статистика, що вік першого інтимного досвіду насправді підвищується, а не знижується, – каже Горностай. – Статевий акт у кіно вже всі бачили. А я показую секс без сексу – це вже цікаво. Або чуттєвість між друзями без закоханості. Це також вид близьких стосунків.

Залучила непрофесійних акторів. Для пошуку героїв відвідувала уроки у столичних школах. Відібрала 25 учнів. Два місяці по 12 годин на тиждень навчалися акторської майстерності у творчій лабораторії. Тоді не бачили сценарію. Однією з цілей була здатність імпровізувати. Самостійно ставили власні етюди як режисери й актори. Дотримувалися мовного режиму, щоб звикли вільно говорити українською. Це кіно, в якому багато правди. Вигадане поєднується з реальним. Моє завдання було – зберегти життя всередині зображення.

21 серпня, 16:30

– З усіх стрічок національного конкурсу режисерське бачення знайшов тільки у "Стоп-Землі" й документалці "Національний музей" Андрія Загданського, – із кінокритиком 30-річним Юрієм Самусенком розмовляємо дорогою з готелю "Бристоль", де проходив круглий стіл із британським режисером Террі Ґілліамом.

– Фільм про Національний художній музей України треба дивитися на великому екрані. Мандрівка залами потребує масштабу для отримання повноцінного досвіду. Режисер спостерігає за монтажем і відкриттям виставок ікон, що врятувалися після знищення більшовиками Братського монастиря в Києві, та робіт генія авангарду Олександра Богомазова. Показує реконструкцію та деконструкцію об'єктів мистецтва. Вдивляється в деталі. На ноутбуці їх не помітиш або не надаси значення.

Подібного рівня споглядальної документалістики у вітчизняному кіно ще не бачив. Хоча вже набридло формулювання: такого у нас ніколи не було й от сталося. Хвалимо Ворожбит за те, як працює з діалогами, а Горностай – з акторами. Це нормальний процес. Просто тепер кіно більше, ніж п'ять років тому. Стає якісним. Для когось – улюбленим.

Серед іноземних прем'єр найгучнішою став "Титан" француженки Джулії Дюкорно. Змусив знову полюбити кіно, бо нарешті може бути непередбачуваним. На сеансі зібралася більш бомондна тусівка, яка прийшла подивитися переможця Канн. І швидко почала виходити через жорстокість на екрані. Ніколи не бачив в Одесі, щоб виходило так багато людей, як на "Титані". Цікаво, що стрічка отримала гроші, зокрема від фонду "Єврімаж". Національним представником України там є продюсер Володимир Яценко. Хочу в нього запитати, чи був одним із тих, хто приймав рішення профінансувати "Титан". Класно, якщо Україна долучилася до випуску фільму – володаря "Золотої пальмової гілки".

Один хлопець на обговоренні після показу "Стоп-Землі" сказав, що нарешті українське кіно піднімається з колін. Скільки можна вже таке казати? Воно вже почало продукувати європейські стандарти. Подивіться, як Катю Горностай оцінили в Берліні (на 71-му Берлінському кінофестивалі "Стоп-Земля" отримала "Кришталевого ведмедя" за найкращий художній фільм від юнацького журі конкурсної програми Generation 14plus. – Країна). За кордоном помічають, що наша якість вищає. Але цього не помічають Держкіно й Рада з держпідтримки кінематографії.

22:20

Найкращим повним метром критики на­звали драму "Із зав'язаними очима" Тараса Дроня, 41 рік. Розповідає про спортсменку змішаних бойових мистецтв 25-річну Юлю, яка втратила коханого на Донбасі.

– Ми голосували за цілісність історії. Вона яскрава і зрозуміла, – каже член журі ФІПРЕССІ, кінознавиця Наталія Мусієнко, 62 роки. – "Із зав'язаними очима" захопила характерами й точним посилом. Через історію героїні режисеру вдалося наголосити, що війна сьогодні – в кожному дні. Навіть для тих українців, хто не є її безпосереднім учасником.

22:35

– Проблема українського кіно в тому, що в нас заробляють на місці, – каже актор у смокінгу колегам. Спілкуються біля Потьомкінських сходів. – Наприклад, директор творчої групи може заробити, крім своєї фіксованої зарплати, на тому, що заощадить бюджет. Якщо дали на стрічку мільйон, а ти знімаєш за 700 тисяч, то отримуєш решту. А телевізійник зацікавлений у тому, щоб нічого не взяти. Принаймні ті, кого я знаю, працюють на совість. У них є бонуси за хорошу цифру рейтингу.

А кіно працює інакше. Наприклад, у актриси гонорар 500 доларів. А продюсер говорить кастинг-директору, що платять 300. За 10 знімальних днів економить 2 тисячі доларів. А таких, як ця актриса, – десятеро.

Потрібні кінематографісти, у яких душа лежить до того, щоб створювати. Українців потрібно привчати до свого кіно. Люди за межами наших професій про нього не мають уявлення.

×