"Влада не може зробити репресію масовою, доки не заплямує всіх участю в маленькій"

160 подій відбулися в рамках 28-го Львівського міжнародного літературного фестивалю BookForum. Проходив 15–19 вересня в гібридному форматі – онлайн та офлайн. У презентаціях і дискусіях узяли участь понад 250 авторів, перекладачів, журналістів, культурних менеджерів, редакторів. На заходах побували близько 27 тисяч людей. Основна тема заходу – "Гра в дорослішання: як ми зростаємо незалежними"

Четвер, 16 вересня, 15:00

– "Русский мир" зазіхає не тільки на при­власнення цінностей, літературних традицій, інтелектуальної плеяди. Він впливає на економічне формування політики країн, де російська діаспора перебуває. Самі говорять, що для них це зброя, – каже філософиня Наталія Кривда, 55 років. У Dialog hub із колегами обговорює, як протистояти Кремлю.

– Культура – поле боротьби. Багато українців не готові це приймати. Але заплющити очі й не помічати ворога – не врятує. Треба уважніше вивчати нашу історію, почасти спільну з агресором, – говорить філософ 49‑річний Вахтанґ Кебуладзе. – В Україні бракує Інституту Росії як мультидисциплінарного центру дослідження. Не лише політики й економіки, а й літератури та філософії ворога. Саме там створюються сенси, що формують убивчу ідеологію.

Надто серйозно ставимося до російської культури. Вона не такого глобального значення, як здається. Якщо спитати представника будь-якої цивілізованої культури, що таке російська література, скажуть: Толстоєвський.

П'ятниця, 17 вересня, 18:00

– Те, що виходить із нашого тіла, не за­шкодить. А от те, що лишається, приносить велику шкоду. Якщо маєте секрети – поділіться ними, – каже американська психотерапевтка 94‑річна Едіт Ева Еґер. Вона народилася в єврейській родині в Угорщині. Під час Голокосту з батьками потрапила в концтабір Аушвіц. Серед рідних вижили лише вона з сестрою. Після звільнення та реабілітації з чоловіком емігрувала до США. У 50 років отримала ліцензію клінічного психолога. Її книжки "Вибір" і "Дар. 12 уроків, які врятують ваше життя" переклала Христина Радченко, а видав "Книголав".

– Раджу бути чесними із собою, – продовжує Еґер. – Визнати, що ми всі можемо помилятися. Потрібно провести інвентаризацію себе і спитати: за що я чіпляюся? Що готова відпустити. Вгамуйте емоції, не прагніть усім догоджати.

Жодної певності в житті немає. Але завжди є можливості. Якщо ми не змінюємося, то не зростаємо. Важливо розуміти, що всі ми унікальні. Ми народжуємося для радості й любові, а не для ненависті.

Головне – не дозволяти подіям визначати тебе. Я відмовляюся бути жертвою. Пережила пекло. Та попри це мені вдалося створити чудову співдружність, родину дівчат-бранок. У найгірших обставинах часто в нас розкривається найкраще. Завжди потрібно пам'ятати про вибір. Що більше варіантів, то менше почуваєшся жертвою.

У моєму словнику немає слів "не можу". Те, у що віримо, те і створюємо. Кажу людям, що єдиний, хто у вас є на все життя, – це ви. Тому любіть і дбайте про себе. І це не нарцисизм. Важливо не те, що стається з нами, а як ми це сприймаємо. Пам'ятайте, що страх не допоможе. Кажіть: це тимчасово, я це здолаю.

 

Субота, 18 вересня, 15:41

– Я знайома з канадцем, який у Польщі шукав своє коріння. Він був також в Україні. Дорогою купив англомовне видання Бруно Шульца і закохався в цього автора з Дрогобича, – Нобелівська лауреатка 59‑річна Ольга Токарчук вмикається по відеозв`язку із села Краянув у передгір'ї Судет у Нижній Силезії. Польська письменниця також має українське коріння.

– Такі люди, як мій знайомий, часто були розчаровані, відвідавши Україну, – продовжує. – Виявляли, що весь цей Шульц – чиста фантазія. У мене були подібні відчуття, коли під час роботи над романом "Книги Якова" (присвячений єврейському розкольнику Якову Франку, народився 1726‑го в селі Королівка теперішнього Борщівського району Тернопільської області. Прийняв іслам, а потім – християнство. Його прибічники були першою потужною в Речі Посполитій хвилею євреїв, які стали католиками. – Країна) їздила на Поділля й Галичину ознайомитися з розвідками XVIII–XIX століть, які описували ці місцини.

Я собі це пояснюю просто. Нічого не збереглося, бо були війни, зміни устроїв, жорстокі економічні політики, які нищили все. Це не Ґент чи Брюґґе, де історія зупинилась і мала сповільнений темп. У нашій частині Європи виникали націоналізми, змінювалася влада, тому Дрогобич, де жив Шульц, чи містечко, де була синагога, до якої ходив Яків Франк, нині до болю інакші.

У нас історія відбувалася швидше і жорстокіше, тому не залишалося жалю до матеріального.

Але я побачила єврейські кладовища в набагато кращому стані, ніж у Польщі. Це з них я вивчала прізвища й намагалася уявляти, як ішла жалобна процесія, як тоді співали, що говорили. Часом це напруження уяви було таке болісне, що відчувала, ніби в мене мозок тріщить, щоб зберегти цей образ у голові. Культура загалом – це різновид напруження уяви.

В Україні вперше я побувала коли мені було 11. Поїхали в село, де народився і провів перші 10 років мій батько. Це була подорож у його минуле. Він був надто чутливий і часом впадав у сентиментальність. Коли говорив про своє село, то завжди бачила, що він от-от заплаче. В юності мене це страшенно дратувало – дорослий чоловік і так поводиться. Потім здавалося, що вершиною кічу було те, що він з останньої поїздки в це село привіз торбину землі, яку велів покласти з ним у домовину. Мама зрештою так і зробила. Тоді я зрозуміла, що він із собою в могилу взяв матеріалізований шматок свого дитинства, якийсь ідеальний момент у центрі Всесвіту, де всі живуть у злагоді й щасті.

Тож моє романтичне ставлення до України успадковане.

Пам'ятаю, що в батька також був "Кобзар", який він читав. Він почувався поляком, але тісно пов'язаним із місцем народження. Попри те, що кінець його життя в тому селі був трагічний – частину родини вбили бандерівці. Мусили тікати, батько дивом вижив. Тому, з одного боку, "Кобзар", трагічна доля українського народу, усе на такій високій ноті. А з іншого – цей спогад, про який я ді­зналася за кілька років до батькової смерті, коли він написав мемуари.

Головне завдання літератури – спроба описати складність світу, бо це спонукає читача ідентифікуватися з персонажами.

Можна ту саму ситуацію описати з різних перспектив, ще й влізти в голову й серце людей, які беруть у цьому участь, і тоді видно цю неймовірну складність. Тож література служить урізноманітненню й ускладненню, а не спрощенню.

16:15

– Американське суспільство – підлітки. А ми – діти. Скільки нам у середньому років? – письменниця 35‑річна Вікторія Амеліна розмовляє з історикинею Оленою Стяжкіною, 53 роки.

– Чотири з половиною. Читати вміють не всі, – відповідає.

– Думаю, тут зібралися ті, хто вміє і хоче.

– Історія – це мій хрестовий похід. Дослідження тем – передусім моя політична позиція, – каже Стяжкіна. Розповідає про свої нові наукові праці. – Монографія "Мінусники: покарані простором" вийшла в київському видавництві "Темпора". Присвячена радянській забороні "соціально небезпечним" громадянам жити у визначених місцевостях після примусового виселення з домівок. Спочатку таких міст було шість. Називалися "мінус шість". Згодом доходило до "мінус 50".

Україна завжди потрапляла в цей мінус, була проблемною для влади. У білоруському Мінську можна було жити всім. А в Києві – ні.

Географічну ізоляцію запровадили 1924 року. В організації брали участь не тільки ОГПУ та НКВД, а й звичайні люди. Наприклад, сусіди могли написати донос: "Просимо розібратися". А каральні органи виселяли. Усі учасники процесу думали, що роблять послугу – не розстріляли ж.

Книжка про те, що лавина репресій завжди починається з малого кроку, ідеєю якого є втягування всіх. І жодна влада не може зробити репресію масовою, доки не заплямує всіх участю в маленькій.

17:10

– Усі ми – стадні істоти й не можемо без соціуму, – каже поет 59‑річний Юрій Іздрик. – Наш мозок так налаштований. Наприклад, щоб постійно моніторити людські обличчя. Це джерело важливої інформації. Ви зараз понадівали маски – будьте здорові, але робите своєму мозку кривду.

– Нас змусили, – вигукують з аудиторії.

– Бути чесним, не виходячи в офлайн – просто, – продовжує Іздрик. – В якийсь момент помітив, що в мене багато психічних ресурсів іде на звичні суспільні маски й енергетичну охорону серед чужих людей. Постійно ходиш, як середньовічний лицар у латах. Зрозумів, що можу собі дозволити виходити в люди без жодних лат. Коли голенький, а ніхто про це не знає.

Ми на всякі способи приховуємо свою сутність. Від себе передусім. А від оточення – тим більше. І всіляко себе прикрашаємо та намагаємося відповідати накинутим ситуативною культурою соціальним ідеалам. Бо хочеться мати лайки. У прагненні успіху є великий відсоток бажання любові. Теж частина нашого соціального інстинкту. Інша річ, як кожен навчиться задовольняти ці потреби.

– Що найбільше тривожило упродовж останнього карантинного року? – запитують.

– Божевілля з ковідом. Це явище більше психіатричного порядку, ніж інфекційного. Усе це стало тригером для трансформації великої системи глобального світу. Якби не ковід, була б інша причина. Наприклад, чергова фінансова криза. Бо це практично природні процеси самоорганізації складних систем, часто автоматичні.

Зрештою ковід – теж частина балансування екосистеми. Прийшов вірус, з яким раніше ніхто не боровся такими ідіотськими методами. Це дивовижно, що за таких рівнів захворюваності та смертності, навіть з усіма новітніми штамами, статистика ніяк не відповідає рівню пандемії. Я – свідок гонконзького грипу 1968 року. Пам'ятаю, що таке пандемія. Коли у вас тільки третина класу сидить, а інші хворіють.

Еліти поводяться безвідповідально. Світові лідери – на рівні закомплексованих підлітків. Відповідно, керовані ними народи – як 8‑річні діти, у кращому разі. Страшно тривожно жити в епоху чергових змін.

Останні два роки у глобальній системі світу повалилися галузі, які були найменше пристосовані до нових реалій технологічної цивілізації. Фінансова сфера, освіта і медицина. Усі друкують багато грошей. Чим закінчиться – ніхто не знає. Так само невідомо, яким буде нове покоління, яке взагалі не ходило до школи.

Я тому перестав писати поезію. Це не конструктивно. Треба переходити в тікток. Після Нобелівської премії Бобу Ділану про цей світ уже нема що говорити.

Неділя, 19 вересня, 15:20

– Наші Майдани засвідчують вироблення критичного мислення? Чи можна розглядати їх в анекдотичному ключі? Мій знайомий казав: "Кожні 10 років скидаєте диктаторів, як у Латинській Америці", – запитує літературознавець 46‑річний Ростислав Семків учасників дискусії "Українське суспільство: зріле чи інфантильне?"

– Дурницю ваш знайомий бовкнув, – каже письменниця Оксана Забужко, 61 рік. – Де в нас за 30 років хоч раз був диктатор? Тягнули туди Януковича, але не впорався, на велике розчарування Москви.

За незалежності в нас шість разів мінялися президентські портрети. Це прекрасний тренажер для дорослішання політичної нації. Змінність облич розхитала совковий патерналізм, успадкований на рівні мовних мемів, коли жилося за Сталіна, Хрущова, Брежнєва. Ми як постколоніальна нація 1991‑го вилізли з моделі диктатур. Розірвали совкову зв'язку між державою і портретом її чинного керівництва. Служіння Україні не має нічого до діла з тим, хто сьогодні головнокомандувач.

Зрілість індивіда чи суспільства насамперед пов'язана зі здатністю розуміти й боронити власні інтереси й відповідати за прийняті рішення. Наші Майдани – це великі кризи, з яких народжується нова якість колективного. Додають соціальної зрілості. Там з'являється громадянське почуття належності до спільноти, яка від тебе залежить.

– Зрілість – це процес, а не завершений стан, – додає історик і релігієзнавець Ігор Козловський, 67 років. – Дорослість – усвідомлення себе, вміння рефлексувати, ставити запитання й нести відповідальність.

У Донецьку я спілкувався з людьми, які взяли зброю, – тими, хто починав. Сиділи зі мною у підвалах – після зачисток їх кидали у в'язниці. Зафіксував тотальне невігластво. Мене заарештувати того дня, коли підривали пам'ятник Леніну – начебто я це робив. Питаю: "А хто такий Ленін?" Один каже: "Ну, как кто, поэт". Інший: "Да нет, он полководец". Це люди, які взяли зброю за "русский мир". Питаю: "Навіщо ти пішов?" А він: "Ну, сосед пошел".

Ми ж виростаємо з розумінням, що Майдан стосується кожного з нас. Це повернення гідності за себе, людей і країну характеризує сучасний стан розвитку громадянського суспільства. Епоха Революції гідності не завершилася.

×